– Ви розгнівались? – затримав він її. – Ну, як так можна? Антось перепросить вас, він уміє бути й чемним.
– Пан Антось мене не образив. Але я піду сама.
– О ні. Я цього не дозволю. Вибирайте хоч одного з нас.
Тоді Юля підняла голову і з серйозним виразом на дитячому обличчі звернулася до Антона:
– Проведіть мене, пане Кривда.
Антін і Юля знову дійшли до залізних фігурних воріт і зупинилися. По той бік Високого Замку ще шуміло, клекотіло місто, мигтіли вогні, а тут, на Замарстинові, вже було тихо. І тільки зрідка проходили пішоходи або гуркотів вулицею фіакр, доставляючи на передмістя запізнілого пасажира.
З-за огорожі виглядали на вулицю білі чашечки жасмину, пахли, п’янили. Над будинками ясніло глибоке небо. О, яке то було небо!
– Ви не дуже поспішаєте, Антоне? – почув Кривда тихе, ніжне.
Ні. Він не поспішав. Йому хотілося простояти тут усе життя. Сказав:
– Ні.
Тоді вона взяла Антона під руку і повела в садок, попросила сісти поруч з нею на лавочці і щось розповісти.
Що розповісти? Чому він якийсь… дивний? Хіба Антін знає? Про своє життя, минуле… А чи він пам’ятає його гаразд?
Що розповісти тобі, маленька наївна дівчино?
Вона попросила ще раз, і Кривда мовчки погодився. Перший раз у житті розповідав про своє минуле, пригадуючи його від самого дитинства.
У війну Антонового батька не взяли до війська – в нього не згиналась нога в коліні. Заздрили йому: не пропаде сім’я. Десь точилися бої, стугоніла тихими літніми ночами земля, дзеленькотіли шибки в курній Кривдиній хаті.
Антось, найстарший з дітей, пас корову.
Торохкотіло калатальце в корови на шиї, дві вівці бігли слідом за Білункою і губилися в кущах. Антось говорив уголос віршики, які вивчив колись у школі, або повторяв молитви. Часом думав над тим, чому з Богом не можна говорити звичайною мовою. Мабуть, Бог набагато розумніший від усіх дорослих людей, навіть від дяка Пантели. А сільського дяка Антось вважав мудрішим і від учителя, і від ксьондза. Він такий добрий і так багато знає! Чого тільки не нарозказує дяк Пантела своїм сусідам довгими зимовими вечорами, чого тільки не наслухається малий Антін, стоячи нишком за одвірком у сінях! А потім снилися йому чарівники і характерники, а навесні хлопець губив у кущах свою Білунку, заглибившись у жахливі уявлення про те, як брат братові око виколов за шматок хліба, як потонув княжий терем у тому баговинні, до якого він не допускає Білунки, про козака-характерника задумається з мрійливою усмішкою, аж поки не стихне десь далеко в лісі глухе калатання маржини.
Одного разу, пригнавши худобу з лісу, Антін застав якихось дивних жовнірів. У хаті їх було два – один молодий, другий з бородою. Обидва голосно розмовляли зрозумілою, трохи подібною до молитов мовою, сміялися, показували на старого Кривду.
– Сматрі, как мотається старік. Боїться, как би на войну с собой не взялі! – І реготали, кремезні, майже вдвоє вищі за кульгавого господаря.
На столі лежав буханець білого, як паска, хліба і колений цукор. Батько шкутильгав біля солдатів, запобігливо випитуючи, чого вони собі бажають на обід.
Минав час. Антось досхочу наїдався білого хліба, ще й з собою брав і ділився з хлопцями. Їли і хвалили добрих людей – москалів.
Аж одного дня вранці з’явились у Загайпіллі мадьяри. До хати Кривди зайшли два офіцери, перекидали все, розірвали єдину мамину хустку на онучі й забрали господаря. Потім говорили в селі, що його повели в якийсь Талергоф і там повісили за «москвофільство», хоч старий Кривда й не розумів цього слова.
Через два роки від тифу померла мати. Сироти розлізлися від опустілої хати по людях. Марічку з Оленкою – найменших – забрали сусіди. Антось узяв за руку рочком молодшого Василька й пішов проситися в найми. Примістив його в сусідньому селі, пообіцяв повернутися, а сам подався до міста.
Наближалася зима. В Коломиї Антось був тільки один раз. Він пам’ятав, що там між високими будинками їздить якась велика чорна машина, яка пихкає густим димом і пронизливо свище. Мама називала цю машину «льокайкою». Тепер «льокайки» не було. Погнуті рейки разом з прикріпленими до них шпалами лежали скручені на дорозі, як розтоптані змії. В самому центрі на місці будинків – купи цегли, каміння і штукатурки. По руїнах, запушених сивим інеем, никали діти. Збирали тріски, уламки рам, вигрібали з-під примерзлої штукатурки паркетні колодки.
Антось не знав, куди йти.
Діти – як гайвороння на сніговищі. Кричали, перегукувалися, по-вуличному лаялись. Брудні, обдерті, вишпортували напівбосими ногами паливо із звалищ, зникали з оберемками трісок у бічних вуличках і знову поверталися.
Антось наблизився до них, голодний, промерзлий до кісток, близький до розпуки.
Один з хлопчаків випростався, задирливо глянув на закутану в лахміття довгополого сердака мізерну постать.
– Кто єстесь? – зсунув на потилицю кашкет. З-під погнутого дашка виглянуло скуйовджене русе волосся. Голубі очі зустрілися з сумовитим поглядом Антося, і в них майнула тінь співчуття. Трохи м’якшим тоном сказав: – Тут не можна селюкам трісок збирати.
Антось схлипнув, йому здавило горло, затряслися в колінах ноги.
– Я н… не тріски… Я їсти хочу… – протиснув крізь сціплені зуби.
У відповідь розлігся регіт вуличників, що вже зібралися навколо, з цікавістю розглядаючи незвичайного подорожнього.
Один – довгов’язий – вийшов з гурту.
– Назбирай мені отаку купу трісок і дістанеш. Дивись! – вийняв з кишені зім’ятий шматок глевкого жовнірського хліба.
Голодні очі Антося жадібно блиснули.
– Добре, – сказав.
Відкидав цеглу, витягав потрощені двері, віконниці. З-під нігтів проступала кров, на колінах порвалися штанці.
Антось витрачав рештки своїх сил. Але надія одержати кусень хліба тримала ще його на ногах.
– Давай хліб, – знеможено прошепотів нарешті до довгов’язого, показуючи на чималу купу палива.
– Неси мені додому, – наказав вуличник.
Антось нагнувся, обняв слабкими худими руками оберемок, але підняти вже не мав сили.
– Ну! – крикнув той. – Не мо-о-жеш? A-а, то по хліб завтра прийдеш.
Антось заплакав. Уперше за час своїх бідувань ридання стиснули горло, і з нього вирвалося щось подібне на крик. Мале схудле тіло затряслось, як у пропасниці.
Білявий з кучерявим волоссям, спаленівши від гніву, кинувся до довгов’язого.
– Забєрай собє тшаскі і марш до д’ябла! А ти вставай, зе мном пуйдзєш.
Так несподівано і навіть дивовижно на той час селянський син Антось став приймаком повітового урядовця Зигмунта Кузьмінського.
Кузьмінський ніколи не займався політикою. Коли точилася різня між народами Австрії і Росії, тоді як неминуче назрівала кривава сутичка між українцями й поляками, він стояв осторонь, осуджуючи все, що загрожувало братовбивством. І саме через цю аполітичність спокійного магістратського статиста не минуло лихо. Запідозрений у симпатіях до росіян, він пройшов під конвоєм аж до Мішкольца в колонах смерті, і тільки там його, поляка, звільнили як невинного. Але те, що він побачив, – катування, побої, смерть невинних людей – запеклося ненавистю проти тих, хто під гаслом національної боротьби кликав до нових убивств.
Завжди понурий, завжди зморений важкою і нудною працею задля шматка хліба, Кузьмінський був насправді чуйною людиною. Він суворо глянув на сина Владека, коли той привів маленького жебрака до хати.
– Це хто?
– Він голодний, татусю.
Мати непривітно подивилась на Антося.
– Багато тепер таких ходить. Всіх не нагодуєш.
– Де твої батьки? – спитав Кузьмінський.
– Мама на тифус померла… А тата ще давно мадьяри забрали…
Кузьмінський змінився на лиці. Перед очима враз постала жахлива картина маршу арештованих «москвофілів»: голодні, затуркані мужики йдуть під штиками, як худоба на заріз, не знають, за що ув’язнені, і тільки стогнуть: «Діти, дітоньки…» А вони, їхня надія, в жебрацькому лахмітті блукають вулицями, випрошуючи хліба. Глянув на Владека і затрусився: «Таж з ним таке саме могло бути».