Роман Іваничук
Край битого шляху
Трилогія
Книга перша
На зламі ночі
Мужню силу хоч похилить горе,
Та не зломить, в підлість не поверне;
Так і свічку хоч схили додолу,
Свого світла вниз вона не зверне.
І. Франко
І
Антін Кривда успішно склав останній екзамен і дістав схвальну рецензію на магістерську працю.
Швидко піднімався угору по вулиці Руській, часом підбігав, комусь там вклонявся посміхаючись, але не сповільнював кроку, поки не зайшов у браму восьмого номера. Тут зупинився, передихнув і, ледве стримуючи бурхливу радість, статечно, як це належить магістрові філософії, попрямував до дверей помешкання двірнички, в якої прожив п’ять студентських літ. Мав намір постукати, увійти і, згідно з усіма правилами доброго тону, манірно вклонитися: «Маю честь, шановна пані, сказати вам…» Але двері нараз відчинилися, і на порозі стала стара згорблена жінка в чорній хустині, з поораним глибокими зморшками обличчям. Вона витирала сухі руки об поділок і, насторожена, спитала:
– Ну?…
– Пані Маційова, пані Маційова! – підбіг Андрій і схопив її за руки. Більше нічого не сказав, та його радість упала світлом на обличчя старої, розгладила чоло й відбилась у щасливих сльозинах, що раптом заблищали в глибоких борознах під очима.
– Склав! – Кривда стиснув Маційову в обіймах, а вона, дивна, замість сміятися, захлипала на його грудях.
– Поїдете…
– Ні, ні. Я ще побуду у вас трохи.
Антін наспіх переодягався. Зав’язував до накрохмаленого комірця модну краватку, чистив водою засмальцьовані рукави вихідної блузи, причісував перед дзеркалом непокірного чуба. Погляд його спинився на засидженому мухами стінному календарі, знайшов сьогоднішнє число – дату закінчення університету. Антін вийняв червоний олівець, підкреслив дату і враз згадав: сьогодні йому двадцять сім років! А він забув про свій день народження!
«Двадцять сім літ… – міркував. – І мало, і багато. Багато, коли подумати, що нічого корисного досі не зробив, а мало, бо що ці роки проти довгого людського життя».
Дивився на своє зображення в дзеркалі й говорив до невисокого густобрового юнака:
– Антосю, а ти наче й непоганий кавалер. Чи не пора подумати про даму серця? Тільки це вбрання…
За п’ять літ не міг заробити на порядний одяг. Але сьогодні все це здавалося такою дрібницею…
Хтось постукав у двері.
– Прошу! A-а, Владек! А я саме збирався йти до тебе. Добре, що прийшов. Отже, так, як умовлялися: ні театр, ні кіно, а тільки кнайпа. «Жорж». Пробач, зависоко взяв. «Гонконг»![1] Зрештою, я згодний хоч до дідька на вечерю. Ти розумієш, у нас сьогодні кінець! Кінець, що стає початком. Діалектика! A-а, ти ж не цікавишся філософією. Та це дурниця. Сьогодні й філософ збожеволів би, побачивши, що всякі дурні стають філософами.[2] Ну, чого так дивишся?
– Чекаю, коли перестанеш торохтіти. Вже? Тепер слухай. Мохнацький запросив нас сьогодні до себе на вечерю. Зрозумів?
– Оце і все? Не бачив Гриць ногавиць. Чим тут захоплюватися? Таж у дідька було б веселіше! Старий дивак навіть такого дня у товаристві за столом доводитиме раціональність порівняльного методу в мовознавстві. Це ж нудота! Чекай, чекай, а коли він устиг тебе запросити?
Антін незадоволено глянув на товариша. Що це він вигадує? Хотів категорично відмовитись, але від самого добродушного Владекового вигляду хмарка незадоволення сповзла з обличчя Антона. Перед ним стояв високий вродливий юнак. Хвилясте русяве волосся, голубі очі, рівний ніс і ямочка на підборідді надавали хлопцеві майже жіночої краси.
Антін вдивлявся в нього і приходив до думки, що сердитись на Владека не можна. А сердився. Вже з якого часу не міг зрозуміти його. І, мабуть, даремно. Владек хороший. Дуже хороший. У Антоновому серці хлюпнула теплом та давня приязнь до товариша, що останнім часом почала було пригасати.
Владек трохи зам’явся, відповідаючи. Це, мовляв, зовсім випадково, його викликав професор Мохнацький у важливій справі. Антін, видно, не знає, що Владека залишають асистентом. Тут нічого дивного, адже він весь час працював у славістському гуртку і, так би мовити, зарекомендував себе. Ну, Мохнацький викликав і принагідно запросив до себе на вечерю. Дивно, чому Антін упирається, він же завжди був про Мохнацького найкращої думки.
Антона нітрохи не здивувала така новина. Когось же повинні були залишити. Може, якраз добре, що Владека. Його турбувало тільки те, що професор, хай він і дуже розумний, зіпсував своїм запрошенням план їхнього відпочинку.
– Гратулюю, Владек. Але ж це тебе запрошено, а я – приший собаці хвіст?
– Твого імені не назвав, проте сказав: «Беріть обов’язково з собою якогось мудрого хлопця».
– О, дякую! Однак мені не випадає йти.
– Ти мусиш, Антосю. Зроби це вже для мене, якщо навіть тобі не хочеться. Мені треба бути. А як я сам? Крім того, я зовсім недавно познайомився з дочкою Мохнацького. Це чудове, тендітне створіння, янгол! Сам побачиш. Ну, підемо, правда?
Антін кивнув головою, всміхнувся.
– Бачу, в тебе є ще і вроджене уміння у всьому добиватися успіхів. Бажаю щастя, майбутній зятю професора Мохнацького! Що ж, підемо. Мені важко в чомусь тобі відмовити.
Двері гостям відчинив сам професор. Виставив чорну борідку й хвилину вдивлявся, немов хотів переконатися, чи ці люди гідні переступити поріг його житла. Потім стримано:
– Заходьте.
Жестом запросив сісти. Гості квапливо виконали запрошення. Мовчали.
– Отже, абсольвенти,[3] – порушив мовчанку професор, нахиливши вперед голову, щоб поглянути на хлопців поверх окулярів.
– Так, пане професоре, абсольвенти, – чемно відповів Владек.
– Ага-м-м…
Професор зняв окуляри й витер їх хустинкою. Владек скромно сидів на краєчку м’якого крісла й дивився кудись у куток. Антін розглядався по вітальні. Сподівався побачити в покоях Мохнацького розкішні меблі, килими, фотелі, люстри, але всього цього не було. Майже половину кімнати займали величезні шафи, набиті книжками. Антін напружував зір, щоб прочитати заголовки книг.
– А ви де гадаєте влаштуватись? – звернувся професор до Антона, знову перериваючи прикру мовчанку.
– Побачу, ще не вирішив, – знизав Антін плечима.
– Довго думаєте. Ось ваш колега уже визначив своє місце в суспільстві.
– Та-ак… Але мені здається, що асистентура ще не розв’язує цього питання. Воно набагато складніше. Іноді можна вік прожити і не знайти свого місця.
– Мудро сказано. А все-таки пан Кузьмінський, мабуть, радий з такого вдалого першого кроку.
– О, я дуже приємно схвильований, професоре, – по-дівочому сором’язливо промовив Владек.
Мохнацький несподівано засміявся.
– Ви чуєте, він приємно схвильований! Як від компліменту гарної дівчини! Пане асистенте, ваш вислів гідний пера!
Владек з Антоном перезирнулися, не розуміючи причини сміху професора. Але сміх раптом урвався. Мохнацький підвівся – низький і кремезний, нагадував скоріше плотаря, коли б не професорська модна борідка й окуляри, – і підійшов до шафи.
– Тема вашої магістерської, пане Кривда, – говорив, обернувшись спиною до гостей, – надзвичайно цікава, я знайомився, і разом з тим не на ваші сили. Нема нічого гіршого, як виявити себе грамотним дилетантом у якійсь галузі.
– Я одержав непогану рецензію на свою працю, – вставив Антін обережно.
– Рецензія – це одне, а розв’язати наукове питання – набагато складніше. Іноді можна весь вік працювати над темою і не сказати нічого свого. Адже так?
– Мудро сказано, професоре, – тим же відплатив Антін, ковзнувши поглядом по розпогідненому обличчю Мохнацького.
Професор явно був задоволений зі свого співрозмовника. Шукав чогось між книжками на верхній поличці й говорив з великими паузами, немов сам до себе.
– Так… Питання германізації полабських слов’ян – це нива, що облогує. З цим питанням знайомі всі, а працювати над ним ніхто не хоче. Бо наші вчені звикли до академізму, а тут без політики не обійдешся… Я пам’ятаю, ви колись питали мене про кашубів, правда? Ага… Видно, зацікавились ще відтоді. Жаль, що в славістському гуртку не брали участі. Я, напевно, виніс би ваш реферат на обговорення. До речі, ваш товариш був у гуртку помітною фігурою. З чим ви виступали, Кузьмінський? Я щось не пригадую.