У виборах до польського Сейму (4 березня 1928 р.) і Сенату (11 березня) (насправді не вільних і не демократичних) українське населення виявило неабияку активність. Про це свідчать такі цифри: у Львівському воєводстві в голосуванні взяло участь 75,7 % населення, Станіславівському – 76,2 %, Тернопільському – 77,9 %, Волинському – 68,7 %. Шість загальнодержавних українських списків і близько двадцяти локальних (наслідок розпорошення національних сил) отримали у Східній Галичині 49,7 % голосів, на Волині 50,5 %.[151]
Українське населення Західної України продемонструвало високий рівень національної свідомості, організованості, віддавши національно-державницьким силам понад дві третини своїх голосів. Із партій державницької орієнтації найбільшу кількість голосів (601 тис.) отримало УНДО. Комуністи, «угодовці», москвофіли беззаперечно програли державницькому таборові. Зокрема партії комуністичного табору разом набрали 387 тис. голосів.[152]
Загалом до польського Сейму обрано 46, до Сенату – 11 українців. Національно-державницькі сили отримали найбільше парламентське представництво за всю історію міжвоєнного періоду: УНДО, Сельсоюз, УСРП і УПП разом мали 35 представників у Сеймі та 10 – у Сенаті.[153] В опозиції до політики Польської держави національні сили підтримували представники комуністичного табору (Сельроб, Сельроб-лівиця), яких нараховувалося 6 у Сеймі та 1 у Сенаті. Співпрацю з польським урядом підтримували 5 представників «угодовського» табору, обраних до сейму (1 – у Галичині, 4 – на Волині).
Для підтримки програми негації в українському суспільстві партії розгорнули активну пропагандистську діяльність. Виступи представників УНДО в парламенті й поза ним часто спрямовувались проти держави. На вічах, з’їздах і нарадах ухвалювали протести щодо політики держави, висловлюючи водночас довіру тактиці УПР і ЦК УНДО. У суспільстві підтримували думку, що українці в Польщі покривджені.[154] Антидержавні настрої мас виявилися на початку листопада 1928 р. у Львові та у Східній Галичині. Урочисті святкування 10-ї річниці утворення ЗУНР, у яких члени УНДО брали активну участь, було використано для пропаганди ідеї боротьби за незалежність.[155]
З одного боку, УНДО ставило за мету розвинути легальний український суспільно-господарський сектор у Польщі, з другого – не визнавали за останнього права на Західну Україну. ІІІ з’їзд УНДО, що відбувся 24 грудня 1928 р., підтримав політичну лінію ЦК, проведену в період від останнього з’їзду 1926 р. Перебіг нарад мав спокійний, конструктивний характер. Партійна преса в коментарях наголосила, що не було висловлено жодного закиду керівництву партії. За успіх визнано виборення поважної кількості мандатів на виборах до органів місцевого самоврядування 1927 р. і до парламенту 1928 року.[156]
У перший день з’їзду відбулися вибори керівництва УНДО і партійного суду. Головою УНДО залишився Д. Левицький, його заступниками обрали В. Мудрого, о. Л. Куницького, Г. Тершаковця, В. Целевича, С. Хруцького. У ЦК не знайшлося місця діячам, які відповідали за політику порозуміння з урядом, а також двом учасникам рауту в львівські воєводи 4 вересня 1927 р. – Д. Лопатинському і А. Говиковичу. Не обрано також В. Охримовича. Усунення цих діячів із ЦК УНДО свідчило, що партія відкидала можливість порозумітися з урядом. А наявність у ЦК осіб, близьких часописові «Новий час» (напр. О. Боднаровича), і вибір генеральним секретарем Л. Макарушку зміцнили радикальну групу на чолі з Д. Палієвим.[157]
III Народний з’їзд підтримав програму, ухвалену 1926 р., а також затвердив низку резолюцій у політичних, економічних, організаційних, культурно-освітніх і самоврядних справах. Новий елемент в ухвалених резолюціях – критика діяльності наддніпрянської (петлюрівської) еміграції. Народний з’їзд акцентував на потребі боротися за українське шкільництво, зобов’язав парламентарів від партії висвітлювати на міжнародній арені стан українського шкільництва в Польщі.[158]
З’їзд закликав утворити Фонд боротьби за школу і Раду оборони, які б мали підтримати національний розвиток. Чимало уваги приділялося організаційним питанням, вказувалося на потребу внутрішньої консолідації об’єднання та українського суспільства.
І. Кедрин-Рудницький у спогадах стверджував, що разом із Д. Левицьким і Д. Палієвим критично ставився до тактики УВО-ОУН на території Східної Галичини. За його словами, керівництво УНДО негативно оцінювало матеріальне узалежнення від закордонних чинників УВО-ОУН. Представники ЦК УНДО наполягали на потребі організувати від української еміграції в Північній Америці фінансову допомогу для національного руху.[159]
Офіційно з ідеологією націоналізму на ІІІ Народному з’їзді полемізував В. Мудрий. Зауважмо, що на першому етапі діяльності партії постали два напрями, тісно пов’язані з персональними зв’язками: легальний (УНДО) і нелегальний (УВО-ОУН) як складові українського руху. УНДО і ОУН намагалися поділити ролі на політичній арені, змагаючись передусім за вплив на молодь. Але ця боротьба не мала ворожого характеру. Під час пацифікації 1930 р. УНДО не проголошувало декларації проти терористичної діяльності УВО-ОУН. Опозиційне становище в Сеймі й підтримка антидержавних настроїв на посольських вічах могли свідчити про скоординовану акцію підпілля та УНДО, принаймні наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.[160] І. Кедрин-Рудницький, перебуваючи в еміграції у США, у газеті «Свобода» (13 листопада 1982 р.) підтвердив: українські лідери визнали, що політику проти Польщі належало проводити у двох рівнорядних напрямах – легальному і нелегальному. Підпілля вимагало від УНДО охорони і захисту перед поліцією та в судах.[161]
Польська поліція і воєводський уряд у Львові достатньо добре орієнтувалися у внутрішній ситуації в УНДО. Зауважмо, що, попри пропаговане гасло націоналістів «ізолюватися від урядових чинників», контакти на воєводському рівні все ж відбувалися, хоча й на дуже обмеженому рівні. Це гасло втратило актуальність після виборів 1928 р., коли члени ундо увійшли до парламенту й були змушені у важливих для української суспільності справах контактувати з міністрами польського уряду. У 1927–1928 рр. спроби українсько-польського зближення здійснював воєвода П. Дунін-Борковський. Достатньо резонансною стала участь членів УНДО в урядовому рауті 4 вересня 1927 р. з нагоди відкриття у Львові Східних торгів.[162] З українського боку в акції брали участь К. Левицький, А. Говикович, Д. Лопатинський, М. Заячківський, О. П’ясецький, М. Рудницький, Я. Колтунюк і Л. Кульчицький. Жорстку критику цих діячів розпочав «Новий час» Д. Палієва, назвавши участь діячів УНДО «угодовими тенденціями», що суперечили ідеології та тактиці об’єднання, і вимагаючи відрахування цих діячів із партії.[163]
Воєвода П. Дунін-Борковський прагнув зближення поляків і українців, передусім на товарисько-приватному рівні. На організовані зустрічі (т. зв. «чорні кави») приходили відомі польські (Голуховський, Г. Дідушицький та ін.) та українські (Д. Левицький О. Луцький, Ю. Павликовський, І. Кедрин-Рудницький) громадсько-політичні діячі. «Чорні кави» давали змогу реально оцінити відносини між обома народами в неофіційній обстановці. На цих зустрічах члени УНДО могли зорієнтуватися в тому, які представники польської сторони мали реальний вплив на зміну політики уряду щодо українців. Натомість польські діячі намагалися співпрацювати з правим крилом УНДО, що виступало за «реальну політику» і, маючи авторитет в українському суспільстві, могло б впливати на зменшення ворожих настроїв щодо держави. Водночас зустрічі-конференції, які почастішали у 30-х роках ХХ ст., на практиці мали для урядовців невелике значення, адже відомо, що у них не брали участі головні дійові особи польського політикуму.[164]