Прихильники «реальної політики» в УНДО, які симпатизували П. Дуніну-Борковському, намагалися використовувати його для залякування уряду так само, як і останній використовував воєводу для заспокоєння українців. Варто наголосити, що організовані зустрічі у воєводи загалом сприймали негативно по обидві сторони: поляки звинувачували П. Дуніна-Борковського та його прихильників у «запроданстві українцям»; українці критикували діячів, котрі зустрічалися з поляками і «продавали Україну».[165]
Незважаючи на те, що Народний з’їзд 1928 р. свідчив про необхідний наступ по всьому фронту національного життя, в УНДО відбувалися зміни на користь «реальної політики» і налагодження відносин із польською стороною. Цього потребувала ситуація в освітньо-культурній та господарській галузях українського суспільства. Виразніше вимагали цього представники господарських кіл, пов’язаних з УНДО, зокрема Центробанку, Земельного гіпотетичного банку «Сільський господар», «Дністра» і «Карпатії», Українського педагогічного товариства «Рідна школа» і «Просвіти».[166]
На цю тему розгорнулися дискусії у Львівському міщанському братстві та інших організаціях «легального сектору». Помірковані діячі висловлювали незадоволення політикою Центрального комітету. Така ситуація склалася в час виборів 1928 р., однак ці голоси були ще слабкі й поодинокі. Про це, зрештою, свідчив спокійний перебіг ІІІ з’їзду, на якому підтримано попередній політичний курс. Серед тих діячів, котрі дотримувалися «еластичного» ставлення до польського уряду, можна назвати А. Горбачевського, В. Охримовича, В. Децикевича, А. Говиковича, Д. Лопатинського, О. Луцького, В. Мудрого, С. Біляка та ін. Проти «реальної політики» та її прихильників рішуче виступала група на чолі з Д. Палієвим. Молодь, близька Д. Палієві, припускала можливість актів терору. Доходило навіть до зневаги поміркованих діячів. Жертвою побиття став 15 жовтня 1928 р. В. Мудрий.[167] Про тих, хто був схильний до «реальної політики», Д. Паліїв говорив так: «Це ті люди з нереальним мисленням. Фантасти, які живуть духом австрійських взаємин, і мріють про т. зв. реальну політику у вульгарному значенні слова. Нехай пам’ятають, що ґрунт для такої політики перестав давно існувати і в майбутніх взаєминах ніколи не заіснує».[168]
Наприкінці 1920-х років ситуація ускладнилася у зв’язку з подіями в Радянській Україні. Змінилися відносини з петлюрівською еміграцією. Хоча ІІІ Народний з’їзд відзначив факт національного розвитку українського народу над Дніпром, однак розкритикував плани політиків наддніпрянської еміграції, які робили ставку на Польщу та збройну інтервенцію на Україну.[169]
УНДО критично оцінювало домовленості польської влади з петлюрівцями, із членами еміграційного уряду УНР, яких фінансувала Варшава. Постійними посередниками між еміграційним урядом УНР і польським урядом були Р. Смаль-Стоцький і журналіст М. Ковалевський. Посередником з ІІ Відділом Генерального штабу став генерал В. Змієнко, колишній заступник шефа штабу в Корпусі січових стрільців. Важливу роль у переговорах відіграв голова уряду в екзилі А. Лівицький, який підтримував контакти з поляками і галицькими українцями, зустрічався з Л. Василевським, С. Стемповським, Я. Бодун де Куертеном, С. Лосем, С. Папроцьким, Г. Юзерським, С. Бараном, О. Луцьким, В. Кузьмовичем, Д. Левицьким, Є. Коновальцем. У постійному контакті з ним був І. Кедрин-Рудницький – кореспондент «Діла» у Варшаві, член клубу парламентських журналістів.[170]
А. Лівицький у листі до генерала В. Сальського писав, що 1928 р. розпочав розмови з Д. Левицьким і В. Целевичем, котрі мали приготувати ґрунт до порозуміння галичан із урядом. Уряд вимагав від Українського клубу в Сеймі заяви, де українці б стали на позиції визнання Польської держави. Президія клубу мала висунути низку вимог у господарській та культурно-освітній галузях. Після їх виконання Д. Левицький мав розпочати відповідні кроки в межах клубу. Звичайно, розмови членів УНДО з А. Лівицьким мали характер політичних консультацій.[171]
Зауважмо, що зв’язки діячів УНДО з наддніпрянцями були досить близькими, часто родинними (напр., О. Луцький був шваґром Р. Смаль-Стоцького). А Лівицький писав також, що між президією Українського клубу і Безпартійного блоку співпраці з урядом є деяким чинником порозуміння, який, однак не перешкоджає перебуванню УНДО в опозиції до уряду. Проте до цього твердження, як і до всього листа, можна мати застереження в аспекті його автентичності. Є й інші джерела, що підтверджують контакти лідерів УНДО з представниками урядової команди. Відомим фактом є зустріч Д. Левицького з К. Світальським 10 листопада 1927 р. у Львові.[172]
У польських джерелах напередодні виборів 1928 р. дискутувалося питання політичної боротьби між урядовою командою та опозиційними польськими партіями на території Східної Галичини. УНДО мало забезпечити дотримання зобов’язань «очистити» територію Східної Галичини від впливів польських народно-демократичних і селянських партій і залишити за собою свободу політичної діяльності. Натомість українці мали проголосити із сеймової трибуни свою лояльність Польській державі.[173]
М. Галущинський мав авторитет у післятравневому 1926 р. політичному таборі. Начальник відділу національностей МВС Г. Сухенек-Сухецький поважав його як відповідального політичного діяча, із яким можна підтримувати зв’язки. Звичайно, ці контакти мали неофіційний статус і без повноважень ЦК УНДО не були обов’язковими. Більшість розмов лідерів УНДО з польською стороною (навіть згодом, коли вже були повноваження ЦК УНДО) були таємними. Учасники розмов зберігали таємницю, заборонялося друкувати у пресі інформацію про ці зустрічі. Тому оцінити характер і результати цих розмов складно.[174]
Зусилля уряду щодо пошуку співпраці з УНДО не дали результатів, хоча після ІІІ з’їзду виразно зміцніла поміркована група, яка схилялася до проведення «реальної політики». Д. Паліїв називав намагання порозумітися з урядом виявом легкодумства і надмірної довіри. На запитання редактора «Варшавської інформації пресової» у середині 1929 р. про цілі та наміри уряду щодо пошуку порозуміння з українцями він відповів: «Перший раз чую про такі намагання. З дотеперішньої політики післятравневих урядів заявляю, що таких старань немає. Проте є старання схилити українців до капітуляції. Але вони до цього часу безрезультатні».[175]
Зростання антирадянських настроїв
Злам 1929–1930 рр., поза складною економічною ситуацією, позначився зростанням антикомуністичних та антирадянських настроїв в українському суспільстві. Восени 1929 р. УНДО провело інтенсивну вічеву й призовну кампанію проти комуністичного уряду в Харкові та комуністичного руху в Польщі.[176] Активність у цій акції виявила Греко-католицька церква в окремих публікаціях і під час богослужінь. Відповідно до листа митрополита А. Шептицького до вірян, який зачитувався на богослужіннях 1930 р., греко-католицькі священики заявляли: «Бог хоче війни проти Радянського Союзу» (Ватикан закликав до «хрестового походу» проти Радянського Союзу. Папа Пій ХІ визнав 1930 р. за слушний момент для початку боротьби проти комуністичного руху під патронатом церкви. У 1937 р. Пій ХІ видав енцикліку «Про безбожний комунізм»).[177]
Міністр Г. Юзевський разом із директором Політичного департаменту МВС К. Стаміровським і начальником відділу національностей у цьому департаменті Г. Сухенеком-Сухецьким приїхали до Східної Галичини у травні 1930 р. У Львові міністр розмовляв із митрополитом А. Шептицьким, у Станіславові – з єпископом Хомишиним. Бесіди про проблеми православної Церкви було використано для ширшої дискусії про питання українсько-польських відносин. Розмову з А. Шептицьким згадував Г. Юзевський: «Митрополит порушив проблему стану польсько-українських взаємин у Східній Малопольщі. Митрополит признався, що полагодження взаємин вимагає довшого часу і не можна вимагати розв’язання проблеми в цю хвилину! Залишається таємницею, чи митрополит виступив у ролі медіатора між групою прихильників реальної політики (у цьому близькозв’язаними з католицькими діячами і митрополитом) в УНДО і представниками МВС. Якщо брати під увагу рішучі виступи митрополита на захист УНДО у період пацифікації в другій половині 1930 р., то це припущення не можна відкидати».[178] Однак дії Г. Юзевського не дали очікуваних результатів. Провідні діячі УНДО не довіряли ні Юзевському, ні Сухенеку-Сухецькому. Польська сторона, оцінюючи цю місію міністра, заявила, що українці поставилися до неї з «поблажливим зацікавленням» і вважали це «капризами уряду».[179]