Програму партії затвердив II Народний з’їзд УНДО 19–20 листопада 1926 р. Підтвердивши мету націонал-демократів – здобути соборну і незалежну демократичну Українську державу, захищати принцип політичного самовизначення українського народу на західноукраїнських землях, суверенність його прав, конституційно-парламентський устрій, програма не передбачала створення міжпартійної ради та порозуміння з іншими національними меншинами, до того ж вилучено пункт, у якому Радянська Україна розглядалась як проміжний етап до незалежної Української держави. Припускаємо, що це було зроблено з тактичних міркувань: програма, яка претендувала на платформу консолідації всіх національно-державницьких сил, уникала конкретизації положень із найгостріш ідеологічних проблем. Цю функцію виконували резолюції Народного з’їзду відповідно до динамічних змін політичного життя Західної України.
В економічних питаннях партія виступала за надання землі без викупу безземельним і малоземельним селянам, за перехід промислових підприємств у власність держави, за розвиток кооперативного руху, дрібного промислу, ремесел, торгівлі та за охорону умов праці робітників. Передбачалося створення Головної економічної ради, яка б координувала діяльність економічних установ краю: «Центросоюзу», «Маслосоюзу», «Сільського господаря» та ін.
У питаннях культури націонал-демократи виступали за єдину трудову українську школу, національне виховання, безплатну науку, державну допомогу малозабезпеченій молоді. Греко-католицьке духовенство, яке мало важливе значення для згуртування населення Західної України, підтримало релігійну програму УНДО: «Приймаючи засади християнської моралі в основу духового розвитку нації, партія обстоює науку і права Греко-католицької церкви в Галичині і православної на інших українських землях».[144]
У резолюціях другого з’їзду детально викладалися політичні завдання УНДО. Виступаючи проти політики польського уряду, Об’єднання закликало всі національні українські партії до політичної співпраці й боротьби за здійснення найвищої національної мети. Щодо Радянської України, то відзначено, що українське населення, яке перебуває під владою Польщі, орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що «ростуть» над Дніпром. У політичних умовах, що склалися, УНДО своїм обов’язком вважало насамперед захист національно-політичних, культурних та господарських інтересів і прав населення Західної України.[145]
Хоча голова партії Д. Левицький тільки свою партію вважав єдиною сконсолідованою національною силою, націонал-демократи не були політично однорідними. У їхніх лавах можна вирізнити три групи: 1) прихильники переговорів із польським урядом (В. Бачинський, А. Говикович та ін., згуртовані навколо часопису «Політика»); 2) центр, у руках якого було керівництво об’єднанням (Д. Левицький, В. Целевич, Д. Паліїв, В. Мудрий та ін., котрі зосередились навколо часописів «Діло», «Свобода», «Новий час»); 3) прихильники орієнтації на Радянську Україну (П. Евин, О. Марітчак, Г. Микитей, Л. Петрушевич та ін., згуртовані навколо часопису «Рада»).
Після з’їзду УНТП (квітень 1924 р.) нечисленна й маловпливова група В. Бачинського захищала автономістську позицію. Однак ініціативи порозумітися з польськими владними інституціями восени 1926 р. зазнали краху. 1937 р. Д. Левицький назвав це «другою спробою нормалізації».[146] ІІ Народний з’їзд УНДО у листопаді 1926 р. відкинув пропозиції В. Бачинського.
На з’їзді виступили права й ліва опозиції. Прихильники В. Бачинського вважали доцільною т. зв. реальну політику, досягнення поступок бодай у поодиноких економічних і культурних питаннях, але не зрікаючись державницьких позицій. Однак ця група становила меншість. Щоправда, судячи з підпільного партійного листування діячів КПЗУ, у керівних колах УНДО обговорювали ідею створити партію реальної роботи із прихильників В. Бачинського – членів УНДО.[147] Проте самого Бачинського 12 грудня 1926 р. за порушення статуту партії відрахували з УНДО, і ця ідея так і не була реалізована.
Частина колишньої Незалежної групи – радянофіли – різко критикували антирадянську спрямованість політики УНДО та лояльність до Польської держави. «Радники» вважали, що Радянська Україна якраз і є українською державою. Однак опозиція була нечисленною (група «Рада» налічувала менше ніж десять делегатів з’їзду, а прихильників В. Бачинського було ще менше). Тому з’їзд висловив довіру партійному керівництву й рішуче відкинув фракційну роботу в партії. Внаслідок усунення «опозиціонерів» із лав УНДО стало більш єдиним і сконсолідованим.
Парламентські вибори 1928 року
Вибори 1928 р. – своєрідний індикатор зрілості політиків національно-державницького табору та й усього українського населення Західної України. Як і вибори 1922 p., вони мали характер плебісциту. Для польської сторони вибори мали ствердити, насамперед, територіальну цілісність держави і засвідчити підтримку політики уряду Юзефа Пілсудського. Особливістю голосування стала участь у ньому населення Східної Галичини на відміну від бойкоту 1922 р. Саме в період парламентських виборів консолідаційні процеси у краю досягли піку.
Польські владні структури дуже ретельно готували політичну програму до парламентських виборів. Особливу увагу було звернено на Західну Україну. Завдання польських місцевих державних органів, партій та організацій полягало в досягненні максимальної кількості мандатів на цій території, запобіганні згуртуванню українських партій. У Варшаві 10 листопада 1927 р. відбулася зустріч К. Світальського з головою УНДО Д. Левицьким, на якій представник уряду запропонував створити в Західній Україні спільний польсько-українсько-єврейський блок. Кількість мандатів залежала від чисельності національностей, які населяють край. При цьому було висунуто умову: українці мають піти в цей блок єдиним сконсолідованим табором, інакше «ціла концепція є для нас з практичного боку нереальна». Голова УНДО дав дипломатичну відповідь: «Не можу нічого сказати від імені УНДО без згоди на це Центрального Комітету. Сам вважаю таку концепцію передчасною і для українського суспільства, і для польського». Окрім цього, Д. Левицький додав, що радикали і сельробівці використають це на виборах для «побиття ундовців».[148] Однак К. Світальський заперечив передчасність такої акції, нагадавши, що під час виборів до органів самоврядування такі компроміси були. До того ж попередив: якщо національні сили підуть за окремим списком, то не вдасться уникнути міжнаціональних конфліктів і гальмування дотеперішнього процесу укладання modus vivendi в Західній Україні.[149]
Відкинувши пропозиції уряду, українські політики визнали актуальною проблему єдності дій національних політичних сил, які всі без винятку старанно готувалися до виборів та створення блоку непольських народів. Доцільність участі у парламентських виборах населення Західної України один із лідерів УНДО В. Загайкевич аргументував так: «1) щоби перед цілим світом засвідчити характер українських земель під Польщею, щоби доказати, що земля, на якій ми живемо, є українською землею; 2) щоби здобути повноправну, ніким незаперечувану, загальним голосуванням вибрану репрезентацію українського народу і щоби здобути вільну трибуну, з якої лунало б важне слово в обороні природних насущних прав українського народу, з якої проголошено би перед цілим світом важне обвинувачення проти нашого поневолення, з якої падали б зазиви для боротьби за основне право нації».[150]