– Тіара вже пропала! – заревів він, як слон. – А намисто? Поглянемо, що з намистом!
– Непогана ідея, – схвалив Карвер, коли той кинувся з кімнати. – Хоча ми, звісно, тримаємося напоготові. Я не відразу розшифрував записку, і коли закінчував, зателефонував патер Браун із Бічвуд-гауса. Я попросив його поспішити сюди і сказати, що йду за ним, а…
Його мову обірвав крик. Підводячись із стільця, Опал вказала на кругле вікно.
– Ось він, знову! – верещала вона.
На якусь мить усі побачили картину, що зняла з панни Опал звинувачення у брехні й істерії, що часто зводилися на неї. Обличчя, що випірнуло зі синьої імли за вікном, було блідим або, можливо, зблідло через те, воно припало до скла, а великі пильні очі, оточені колами, надавали почварі схожості з рибою, що зазирає з темно-синього моря в ілюмінатор корабля. Зябра або плавники цієї риби були мідно-червоними. У наступну мить усе щезло.
Дівайн одним махом опинився біля вікна, і тут же пролунав несамовитий зойк, що наповнив увесь будинок. Він був настільки потужний, що слова злилися воєдино. Однак, почувши його, Дівайн збагнув, що сталося.
– Намисто зникло, – кричав, з’явившись у дверях, захеканий Джон Бенкс і він негайно зник сам, рвонувшись, як пес, що йде по сліду.
– Злодій тільки-но був біля вікна! – нагадав сищик, кинувшись у сад за шаленим Джоном.
– Будь обережним! – голосила господиня. – У них пістолети!..
– У мене також, – пролунав голос безстрашного Джона з темної глибини саду.
Дівайн зауважив, коли молодик пробігав повз нього, що той зухвало розмахує револьвером, і від щирого серця бажав, щоб цю зброю не довелося застосувати. Не встиг він це подумати, як пролунали два постріли, що спричинили шалену зграю відзвуків у тихому приміському саду.
– Джон мертвий? – спитала Опал тремтячим голосом.
Патер Браун, котрий просунувся далі в темряву і стояв до них спиною, дивлячись вниз, спростував це:
– Ні, це інший.
До нього підійшов Карвер, і якийсь час двоє людей, високий і низький, затуляли картину, освітлену мерехтливим і тривожним світлом місяця. Коли вони відійшли вбік, всі побачили маленьку сухорляву постать, яка лежала, вигнувшись ніби в останньому пориві. Фальшива червона борода стирчала вгору, глузливо вказуючи в небо, а місячне світло грало у великих бутафорських окулярах чоловіка, котрого назвали Сновидою.
– Який кінець… – бурмотів детектив Карвер. – Після всіх пригод його застрелили в приміському саду, мало не випадково, і хто? Біржовий маклер!
Маклер, звісно, ставився до своєї перемоги з більшою врочистістю, хоча і з певним неспокоєм.
– Нічого не вдієш… – промовив він, все ще важко дихаючи. – Мені дуже шкода. Він стріляв у мене.
– Певна річ, буде слідство, – похмуро зауважив Карвер. – Але вважаю, вам нема про що турбуватися. У пістолеті, що випав у нього з рук, бракує одного набою. Природно, він не міг стріляти після вас.
До цього часу вони знову зібралися в кімнаті, і детектив збирав свої папери, готуючись іти. Патер Браун стояв навпроти нього, дивлячись на стіл в похмурих роздумах. Потім він раптом заговорив:
– Пане Карвер, ви блискуче розплутали цю складну справа. Я, зізнатися, здогадувався про ваш фах, але не очікував, що ви так швидко все зв’яжете – бджіл, бороду, окуляри, і шифр і намисто, словом – усе.
– Завжди відчуваєш задоволення, коли доводиш справу до кінця, – зашарівся Карвер.
– Авжеж, – відгукнувся священик, все ще споглядаючи стіл. – Я просто в захваті. – І додав смиренно, майже злякано: – Заради справедливості варто додати, що я не вірю жодному слову.
Дівайн нахилився вперед, несподівано зацікавившись:
– Ви не вірите, що це злодій Сновида?
– Я знаю, що він злодій, але цього грабунку не скоював, – пояснив патер Браун. – Я знаю, що він не приходив ні сюди, ні в той великий особняк, щоб викрасти коштовності і померти. То де коштовності?
– Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, – відповів Карвер. – Він або сховав їх, або передав спільникові. Це пограбування скоєно не однією людиною. Звісно, мої люди обшукують сад…
– Може, так, – припустила пані Бенкс, – спільник украв намисто, коли він зазирав у вікно?
– А чому він зазирав у вікно? – спокійно поцікавився священик. – Навіщо йому знадобилося виказувати себе?
– Ну, а ви як вважаєте? – бадьоро зронив Джон.
– Я вважаю, – сказав патер Браун, – що йому зовсім і не треба було дивитися в це вікно.
– Тоді чому він це зробив? – не зрозумів Карвер. – Який сенс у таких голослівних твердженнях? Усе це розігрувалося на наших очах.
– На моїх очах розігрувалося багато речей, в які я не вірив, – відповів священик. – Як і на ваших – у театрі, наприклад.
– Патере Браун, – промовив Дівайн, і в голосі його почулася повага, – не розкажете, чому не вірите власним очам?
– Спробую, – м’яко погодився священик. – Ви знаєте, хто я такий і хто ми такі. Ми не дуже набридаємо вам. Намагаємося бути друзями всім нашим ближнім. Але не думайте, що ми нічого не робимо. Не думайте, що нічого не знаємо. Ми не втручаємося в чужі справи, але знаємо тих, хто нас оточує. Я дуже добре знав покійника – я був його духівником і другом. Коли сьогодні він від’їжджав із свого саду, я бачив його душу так ясно, наскільки це дано людині, і душа його була, як скляний вулик, повний золотих бджіл. Сказати, що його переродження щире, – не сказати нічого. Це був один із тих великих грішників, чиє каяття дає кращі плоди, ніж чеснота багатьох. Я сказав, що був його духівником, однак насправді це я ходив до нього за розрадою. Від товариства такого гарного чоловіка я мав користь. І коли побачив, як він лежить у саду мертвий, мені почулося, що над ним звучать дивні слова, вимовлені дуже давно. І вони справді могли б прозвучати, бо, якщо колись людина і потрапляла прямо на небо, то це був він.
– А, дідько, – нетерпляче сказав Джон Бенкс. – Врешті-решт він всього лиш засуджений грабіжник.
– Атож, – погодився патер Браун, – і в цьому світі тільки засуджений злодій почув: «Ти будеш зо Мною сьогодні в раю».[3]
Всі почулися ніяково в тиші, і Дівайн різко спитав:
– Як же ви поясните все це?
Священик похитав головою.
– Поки що не можу пояснити, – відповів він просто. – Я помітив кілька дивацтв, що мені не зрозумілі. У мене ще немає жодних доказів, я просто знаю, що він не винен. І я цілком упевнений у своїй слушності.
Слуга Божий зітхнув і простягнув руку за великим чорним капелюхом. Взявши його, він зупинився, по-новому дивлячись на стіл і схиливши набік круглу голову. Можна було подумати, що з того капелюха, як із циліндра фокусника, вискочить дивовижна тварина. Але інші не побачили на столі нічого, крім документів сищика, позбавленої смаку бутафорської бороди й окулярів.
– Боже милий! – пробурмотів патер Браун. – Адже він лежить мертвий, в бороді й окулярах!
Раптом він обернувся до Дівайна:
– Ось за що можна вхопитися, якщо хочете! Чому у нього дві бороди?
І він квапливо, як завжди, ніяково вийшов із кімнати. Дівайн, котрого тепер з’їдала цікавість, пішов за священиком у сад.
– Зараз я ще не можу вам нічого сказати, – застеріг патер Браун. – Не впевнений і не знаю, як бути. Заходьте до мене завтра, і, може, я вам усе розповім. Можливо, все вляжеться у мене в голові. Ви чули гамір?
– Це автомобіль, – відповів Дівайн.
– Автомобіль Джона Бенкса, – уточнив священик. – Мабуть, він дуже швидко їздить?
– У будь-якому разі, він так думає, – відказав Дівайн, посміхаючись.
– Сьогодні він буде їхати швидко і поїде далеко, – зауважив патер Браун.
– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився його співрозмовник.
– Хочу сказати, що він не повернеться, – зронив священик. – З моїх слів йому стало ясно, що я щось знаю. Джон Бенкс поїхав, а разом із ним – смарагди й усі коштовності.
Наступного дня Дівайн застав патера Брауна, коли той сумно, але мирно прошкував туди і сюди перед рядом вуликів.
– Я заговорюю бджіл, – пояснив він. – Бачте, хтось має заговорювати бджіл, «співаючих зодчих цих дахів золотих».[4] Який рядок! – І він додав уривчасто: – Його б засмутило, якщо б бджоли залишилися без нагляду.