– Гадаю, його б засмутило, якби на людей не звертали жодної уваги, коли вони всім роєм гудуть від цікавості, – буркнув молодик. – Ви мали рацію, Бенкс поїхав, прихопивши коштовності. Але не уявляю собі, як ви здогадалися і про що взагалі можна було здогадатися.
Священик доброзичливо примружився на вулики і сказав:
– Буває часом, що спотикаєшся об щось, а в цій справі зі самого початку був камінь спотикання. Мене спантеличило, що в Бічвуд-гаусі застрелили бідного Бернарда. Адже навіть коли Майкл був професійним злочинцем, для нього було питанням честі, навіть справою принципу нікого не вбивати. Мені здалося неймовірним, щоб тепер, коли став майже святим, він учинив гріх, який зневажав грішником. Над усім іншим я ламав голову до самого кінця. Нічого не міг збагнути, крім одного – все це неправда. Потім, із деяким запізненням, мене осінило, коли побачив бороду й окуляри і згадав, що злодій з’явився з іншою бородою і в інших окулярах. Певна річ, у нього могли бути запасні, проте щонайменше дивно, що він не надягнув ні старі окуляри, ні стару бороду, які були ще в хорошому стані. Правда, не виключено, що вийшов без них і йому довелося діставати новий реквізит, але це малоймовірно. Ніщо не змушувало його їхати з Бенксі. Якщо справді намірявся грабувати, то легко міг вмістити це причандалля в кишені. До того ж бороди не ростуть на деревах. Йому було б нелегко швидко все це роздобути. Словом, чим більше я міркував про це, тим більше відчував: щось тут нечисто з цією новенькою бородою. І тоді до моєї свідомості почала доходити істина, яку я вже відчував. У нього і на гадці не було їхати з Бенксом. Він і не думав грати роль. Хтось інший заздалегідь змайстрував оце і потім одягнув на нього.
– Одягнув на нього! – повторив Дівайн. – Як же це вдалося?
– Повернімося назад, – сказав патер Браун, – і поглянемо на речі крізь вікно, в якому дівчина побачила привида.
– Привида! – повторив співбесідник знову, легко здригнувшись…
– Вона назвала його привидом, – спокійно підтвердив маленький чоловічок, – і, можливо, не так уже й помилялася. Дівчина справді відчуває духовні речі. Її єдина омана в тому, що пов’язує це зі спіритизмом. Деякі тварини чують мерців… У будь-якому разі, у панночки болюча чутливість, і вона не помилилася, відчувши, що обличчя у вікні оточене ореолом смерті.
– Ви маєте на увазі… – почав було Дівайн.
– Я маю на увазі, що в вікно заглядав мрець, – докінчив патер Браун. – Покійник тинявся навколо будинків і заглядав не в одне вікно. Правда, мороз проймає? Однак це був привид навпаки: не гротеск душі, звільненої від тіла, а гротеск тіла, звільненого від душі.
Священик знову примружився на вулики і продовжував:
– Мабуть, найпростіше і найкоротше поглянути на речі очима людини, яка все і обтяпала. Ви знаєте його. Це Джон Бенкс.
– От уже кого запідозрив би в останню чергу, – почухав потилицю Дівайн.
– А я запідозрив його в першу чергу, – заперечив патер Браун, – наскільки взагалі маю право підозрювати людину. Мій друже, немає хороших чи поганих соціальних типів і професій. Будь-яка людина може стати вбивцею, як бідний Джон, і будь-яка людина, навіть така ж сама, може стати святим, як бідний Майкл. Але є один соціальний тип, представники якого іноді бувають розпуснішими, ніж інші, і це – досить неприємний клас махлярів. У них немає соціального ідеалу, не кажучи вже про віру. У них немає ні традицій джентльмена, ні класової честі тред-юніоніста. Коли він хвалився вигідними угодами, то хизувався тим, що одурив людей. Його глузування над жалюгідним спіритизмом сестри були огидне. Природно, що її містицизм – абсолютна нісенітниця, але він не зносив розмов про духів тільки тому, що це були розмови про духовне. У будь-якому разі, він був театральним лиходієм, котрого приваблювала участь у вельми оригінальній і похмурій виставі. Справді нове і зовсім незвичне – використовувати труп як реквізит – щось на зразок жахливої ляльки або манекена. Коли вони їхали, шофер вирішив убити пасажира в машині, а потім привезти його додому і прикинутися, ніби вбив його в саду. А фантастичні завершальні штрихи виникали у нього в мізках при думці про те, що у нього, в закритій машині, вночі лежить мертве тіло відомого злодія, котрого можна легко впізнати. Він міг залишити відбитки його пальців і сліди, міг притулити знайоме обличчя до вікна і прибрати його. Згадайте, що Майкл «з’явився» і «зник», коли Бенкс вийшов із кімнати поглянути, чи на місці смарагдове намисто. І нарешті йому залишилося тільки жбурнути труп на галявину і вистрелити з обох пістолетів. Ніколи б ніхто нічого не виявив, якби не дві бороди.
– Чому ж ваш товариш Майкл зберігав стару бороду? – спитав у задумі Дівайн. – Це здається мені підозрілим.
– А мені це здається природним, – не погодився патер Браун. – Вся його поведінка була як перука, яку він носив. Його личина нічого не приховувала. Йому більше не потрібна була стара маска, але він її не боявся, і для нього було б фальшю знищити фальшиву бороду. Це було б те саме, що сховатися, а він не ховався. Не ховався від Бога, не ховався від себе. Він був на очах у всіх. Якби його знову посадили у в’язницю, він був би все одно щасливий. Він не обілився, він очистився. У ньому було щось дуже дивне, майже таке ж дивне, як гротескний танок смерті, в якому його протягнули мертвим. Навіть коли він, усміхаючись, вештався серед вуликів, то був мертвий в справді променистому і сяючому сенсі слова. Він був недосяжний для суджень цього світу.
Вони зніяковіло помовчали, і Дівайн зауважив:
– І ми знову повертаємося до того, що бджоли й оси дуже схожі.
Проклята книга
Професор Опеншоу завжди виходив з себе і голосно обурювався, якщо його називали спіритуалістом або хоча б підозрювали в причетності до спіритизму. Однак він гуркотів і тоді, коли його підозрювали в недовірі до спіритизму. Він пишався тим, що присвятив себе вивченню потойбічних явищ. Пишався і тим, що жодного разу не дав допетрати, вірить він у них чи ні. Найбільше на світі любив розповідати в колі переконаних спіритуалістів про те, як викривав медіума за медіумом і розкривав одурення за одуренням.
Справді, він був на диво пильним сищиком, якщо щось здавалося йому підозрілим, а медіум завжди здавався йому підозрілим і ніколи не вселяв довіри. Вчений казав, що якось викрив шарлатана, котрий виступав в личині то жінки, то сивочолого старигана, то темно-брунатного браміна. Від цих його оповідок спіритуалістам ставало моторошно – тому він, по суті, про це й базікав. Але причепитися не було до чого – адже жоден спіритуаліст не заперечує існування шарлатанів. Щоправда, з неквапливих оповідань професора можна було зробити висновок, що всі спіритуалісти – шарлатани.
Але горе тому простодушному, довірливому матеріалістові (а матеріалісти, здебільшого, довірливі та простодушні), котрий, скориставшись досвідом Опеншоу, буде стверджувати, що привидів не існує, а спіритуалізм – марновірство, дурня або, якщо хочете, нісенітниця. Професор оберне свої гармати на сто вісімдесят градусів і змете його з лиця землі канонадою фактів і загадок, про які невдачливий скептик навіть не чув. Він засипле його градом дат і деталей, викриє всі природні тлумачення, розповість про все, крім одного: чи вірить у духів він сам, Джон Олівер Опеншоу. Ні спіритуалісти, ні скептики так цього і не дізналися.
Професор Опеншоу – високий худорлявий чоловік зі світлою левовою гривою і владними блакитними очима – розмовляв зі своїм приятелем, патером Брауном, біля входу в готель, де обидва згаяли ніч і тільки-но поснідали. Напередодні професора затримав допізна один із його дослідів, і зараз він ще не отямився повністю – і боротьба зі спіритулізмом, і боротьба зі скептиками завжди виводила його з рівноваги.