– Можливо, і виникли, – погодився священик, – але я не впевнений, що вони збігаються з вашими.
Коли того вечора в саду, що оточував особняк, зовсім смеркалося, Опал Бенкс вешталася темними порожніми кімнатами ще відчуженіше, ніж завжди. Якби хтось придивився до неї уважно, то помітив би, що її звичайна блідість посилилася. Незважаючи на буржуазну розкіш садиби, від неї віяло смутком, тим підсвідомим сумом, яке викликають не старовинні, а старі речі. У домівці панували застарілі моди, а не історичні стилі. Він був переповнений предметами настільки недавнього вжитку, що відразу видно було, які вони старомодні. То тут, то там у сутінках поблискувало кольорове скло. Кімнати здавалися вузькими через високі стелі, а в кінці вітальні, якою вона швендяла, було одне з тих круглих вікон, які зустрічаються в будівлях цієї епохи. Дійшовши приблизно до середини кімнати, Опал зупинилася, ледь хитаючись, ніби її вдарила по обличчю невидима рука.
За мить почувся стукіт у парадні двері, приглушений другими, зачиненими дверима. Юнка знала, що домашні перебувають на другому поверсі, але навряд чи змогла б пояснити, що спонукало її відчинити двері самій. На порозі стояв присадкуватий пошарпаний чоловік, в якому вона впізнала католицького священика на прізвище Браун. Панночка не була з ним близько знайома, але слуга Божий їй подобався. Він анітрохи не підтримував її точку зору на духів, але не відмахувався і не сміявся, а серйозно з нею сперечався. Можна сказати, що священик співчував поглядам дівчини, але не погоджувався з ними. Всі ці думки промайнули у неї в голові, коли вона сказала, навіть не привітавшись і не вислухавши його самого:
– Як добре, що ви прийшли! Я бачила привида.
– Не варто засмучуватися, – зронив патер Браун. – Таке часто трапляється. Більшість привидів – зовсім і не привиди, а ті деякі, які, можливо, і справжні, – абсолютно нешкідливі. Ваш привид якийсь особливий?
– Ні, – сказала панночка й їй стало легше. – Справа не стільки в ньому самому… Розумієте, атмосфера була дуже страшна… Буцімто все розкладається, гниє. Я побачила обличчя у вікні. Бліде, з виряченими очима, зовсім як у Юди.
– Ну що ж, бувають люди з такою зовнішністю, – задумливо пробурмотів священик, – й іноді вони зазирають у вікна. Можна мені подивитися, де це сталося?
Однак коли юнка повернулася в кімнату, там уже зібралися інші родичі, котрі, будучи менш схильні до спілкування з потойбічним, увімкнули світло. У присутності пані Бенкс патер Браун згадав про загальноприйняті умовності і вибачився за вторгнення.
– Боюся, що занадто безцеремонно увірвався в ваш будинок, пані Бенкс, – сказав він. – Мені дуже важко пояснити, яким чином те, що сталося, стосується вас. Я тільки що був у Пулменів, і раптом мені зателефонували і попросили прийти сюди, щоб зустрітися з людиною, котра має повідомити вам новину, можливо, для вас цікаву. Я б не прийшов сюди, якби не був потрібен, як свідок подій у Бічвуд-гаусі. Фактично саме мені довелося підняти тривогу.
– Що трапилося? – здивувалася господиня.
– Бічвуд-гаус пограбували, – серйозно повідомив патер Браун. – Що найгірше, зникли коштовності леді Пулмен, а її нещасного секретаря, пана Бернарда, знайшли в саду. Вочевидь, його застрелив при втечі крадій.
– Це той чоловік! – зойкнула господиня. – Точно, він… – тут вона зустріла сумний погляд священика і замовкла, сама не тямлячи чому.
– Я зателефонував у поліцію, – продовжив він, – і з іншими органами влади, які мають у цій справі інтерес. Вони кажуть, що навіть при поверхневому огляді вдалося виявити сліди і відбитки пальців та інші прикмети відомого злочинця.
У цю мить бесіду на хвилину перервала поява Джона Бенкса, котрий повернувся після невдалої поїздки.
– Судячи з усього… старий Сміт виявився поганим пасажиром. Злякався в останню мить, – пояснив він обурено. – Втік, поки я оглядав пробиту шину. У житті більше не матиму справ із цими сільськими простак…
Але скаргу не почули, бо в центрі уваги опинився патер Браун і його новина.
– Зараз з’явиться чоловік, котрий зніме з мене відповідальність, – продовжував священик все з тією ж багатозначною стриманістю. – Коли ви зустрінетесь із ним, мій обов’язок свідка буде виконаний. Мені лиш залишається поінформувати, що служниця в Бічвуд-гаусі бачила обличчя в одному з вікон.
– Я бачила обличчя в одному з наших вікон, – уточнила Опал.
– Та ти вічно бачиш обличчя, – обірвав її брат Джон.
– Не так уже й погано бачити факти, навіть якщо це обличчя, – спокійно зауважив патер Браун. – Вважаю, що персону, яку ви бачили…
Знову почувся стукіт у парадні двері, і через хвилину на порозі з’явився чоловік, побачивши якого Дівайн підвівся зі стільця. Прибулець був високий, прямий, з довгим блідим обличчям і важким підборіддям. Величезне чоло і живі сині очі Дівайн погано розгледів удень через крислатий солом’яний бриль.
– Прошу вас, не вставайте, – чітко і чемно вимовив Карвер, але в розбурханому мозку Дівайна ця чемність знайшла зловісну схожість із чемністю бандита, котрий спрямував на вас пістолет.
– Сядьте, будь ласка, пане Дівайн, – попросив Карвер, – і, з дозволу пані Бенкс, я зроблю те ж саме. Маю пояснити свій візит. Мабуть, ви підозрювали, що я – знаменитий злодій.
– Підозрював, – похмуро відповів Дівайн.
– Як ви правильно зауважили, – сказав Карвер, – не завжди легко відрізнити осу від бджоли.
Після паузи він продовжив:
– Щодо мене, то я – одна з найкорисніших, хоча і водночас нестерпних комах. Я детектив і прибув сюди, щоб з’ясувати, чи не відновив свою діяльність злочинець, котрий називає себе Майклом Сновидою. Він спеціалізувався на крадіжці коштовностей, а зараз обікрали Бічвуд-гаус, і, судячи з аналізу, це його робота. Річ не тільки у відбитках пальців, але і в маскуванні – тому самому, яким він користувався, коли був заарештований востаннє, а також, мабуть, і в інших випадках. Ви, либонь, чули про цю просту, але вдалу вигадку: він одягав руду бороду і великі окуляри в роговій оправі.
Опал Бенкс нажахана рвонула вперед.
– Це воно! – зойкнула вона. – Це обличчя, яке я бачила! Великі окуляри, руда кудлата борода, як у Юди. Я думала, що це привид.
– Такого ж самого «привида» бачила і служниця в Бічвуд-гаусі, – сухо додав Карвер.
Він поклав якісь папери і згортки на стіл і почав їх дбайливо розпаковувати.
– Як я сказав, – продовжував він, – мене прислали сюди для того, щоб дізнатися про злочинні наміри Майкла Сновиди. Ось чому я зацікавився бджолами й оселився у пана Сміта.
Запанувала мовчанка, і потім озвався Дівайн:
– Ви справді хочете сказати, що цей милий дідок…
– Вважали ж ви, пане Дівайн, – усміхнувся Карвер, – що вулик – моя ширма. Чому б і йому не вибрати собі таку ж?
Дівайн похмуро кивнув, і детектив схилився до своїх паперів.
– Я підозрював Сміта і хотів без нього оглянути його речі. Тому підтримав люб’язну пропозицію Бенкса. Обшукуючи будинок, я виявив певні цікаві предмети, які дивно бачити в будинку старого сільського жителя, котрий цікавиться винятково бджолами. Ось один із них.
Із розгорнутого пакета витягнув волохатий предмет майже червоного кольору – такі бутафорські бороди носять в аматорських театрах. Поруч із нею лежали важкі окуляри в роговій оправі.
– Але я натрапив на одну річ, яка має безпосередніший стосунок до цього будинку і виправдовує моє сьогоднішнє вторгнення. Це записка. У ній вказані назви та приблизна вартість коштовностей, власники яких живуть у вашій місцевості. Відразу ж після тіари леді Пулмен згадане смарагдове намисто пані Бенкс.
Пані Бенкс, котра досі споглядала навалу відвідувачів в гордовитому сум’ятті, при цих словах насторожилася. Її обличчя відразу постаріло років на десять і стало набагато усвідомленішим. Але не встигла жінка вимовити й слова, як Джон стрімко піднявся на повний зріст.