Згадка про нове і, можливо, небезпечне сусідство досить швидко відвернуло увагу обох сперечальників.
– Який жах! – вигукнула пані Бенкс. – Мабуть, він зовсім нещодавно приїхав. Хто б це міг бути?
– Не пригадую, щоб хтось приїхав зовсім недавно, – відгукнувся її чоловік, – хіба що сер Леопольд Пулмен в Бічвуд-гаусі.
– Мій любий, – як дитині зауважила дружина, – які дурниці ти мелеш! Сер Леопольд!.. – жінка помовчала і додала: – От якби хтось сказав, що це його секретар – той, із бакенбардами… Я завжди казала, з того часу, як його взяли на місце, яке мав отримати Філіп…
– Нічого не вдієш, – замріяно зронив Філіп, єдиний раз вступивши в розмову. – Та й місце так собі.
– Єдиний, кого я знаю, – зауважив Дівайн, – це чоловік на прізвище Карвер, котрий оселився на фермі у Сміта. Він веде спокійний спосіб життя, але з ним цікаво балакати. Здається, у Джона були з ним якісь справи.
– Трохи розбирається в автомобілях, – визнав одержимий однією пристрастю Джон. – Розбиратиметься ще краще, коли проїдеться в моїй новій автівці.
Дівайн легко посміхнувся – всі вже побували під такою загрозою – і зауважив:
– Ось дивно! Він добре метикує в автомобільному спорті, в мандрах, взагалі – в живих заняттях, а сам весь час сидить удома і порається з вуликами старого Сміта. Каже, він цікавиться тільки бджолами, тому і живе на пасіці. Визнаю, що це дуже спокійне хобі для такого чоловіка. Однак не сумніваюся, що твоя машина трохи струсоне його.
Коли того вечора Дівайн повертався від Бенксів, його смагляве обличчя перебувало в зосереджених роздумах. Можливо, ці думки і заслуговують на нашу увагу, проте зазначимо лише, що під їхнім впливом він вирішив невідкладно відвідати пана Карвера, котрий жив у пана Сміта. Йдучи в цьому напрямку, жевжик зустрів Бернарда, довготелесого секретаря з Бічвуд-гауса, з великими бакенбардами, які пані Бенкс сприймала, як особисту образу. Молодики були ледь знайомі, бесіда була короткою та випадковою. Проте Дівайн, мабуть, почерпнув з нею інформацію для подальших роздумів.
– Даруйте, що питаю, – несподівано сказав він, – чи правда, що у леді Пулмен є якісь знамениті коштовності? Я не професійний злодій, але я якраз чув, що один тут тиняється.
– Я попереджу, щоб вона за ними пригляділа, – відповів секретар. – Щиро кажучи, я вже дозволив собі застерегти її. Сподіваюся, що вона буде піклуватися про них.
У цей момент позаду пролунало жахливе виття автомобільної сирени, і біля подорожніх зупинилася автівка, за кермом якої сидів сяючий Джон Бенкс. Коли він почув, куди прямує Дівайн, то зауважив, що їде туди ж, однак, судячи з його тону, просто не міг відмовити собі в задоволенні і мусить підвести хоч когось. Поки вони їхали, молодик безперервно хвалив свій транспорт, головним чином за те, що його можна пристосувати до будь-якої погоди.
– Закривається щільно, як коробка, – тішився він, – а відкривається легко. Ну, скажімо, як рот.
Однак зараз рот Дівайна не так уже й легко відкривався, і вони під’їхали до ферми Сміта під безугавний монолог. Пройшовши крізь ворота, Дівайн одразу ж знайшов того, кого шукав. Садом, заклавши руки в кишені, прогулювався довготелесий чолов’яга з масивним підборіддям, у великому м’якому солом’яному брилі. Тінь падала від його широких крис на горішню частину обличчя, трохи схожого на маску. На задньому плані виднівся ряд освітлених сонцем вуликів, уздовж яких походжав інший чоловік, міцний, мабуть, пан Сміт, і ще один, низенький, непримітний, в чорному вбранні священика.
– Послухайте! – крикнув невгамовний Джон, не давши Дівайну привітатися. – Я привіз її, щоб вас підвезти. Ось побачите, вона краща за «блискавку»!
Губи пана Карвера склалися в посмішку, яка, мабуть, була люб’язною, але виглядала доволі похмуро.
– Боюся, що сьогодні ввечері мені буде не до розваг, клопотів під зав’язку.
– «Як копітка бджола»,[2] – продекламував Дівайн. – Мабуть, ваші бджоли дуже копіткі, якщо вони не відпускають вас весь вечір. А от скажіть мені…
– Слухаю! – вимовив Карвер із якимось холодним викликом.
– Кажуть, що треба косити сіно, поки сонце світить, – продовжував Дівайн. – Подейкують, що ви збираєте мед, поки світить місяць?
У тіні крислатого капелюха щось блиснуло, мабуть, очі Карвера.
– Може, тут і не обходиться без місячного світла, – промовив він, – але пам’ятайте, мої бджоли не тільки дають мед – вони й жалять.
– То ви поїдете на машині? – нетерпляче спитав переминаючись із ноги на ногу Джон.
Але хоча в Карвера не залишилося і тіні зловісної багатозначності, вдовольнити пропозицію Дівайна він ввічливо, але рішуче відмовився.
– Мабуть, я не зможу поїхати, – відказав він. – Треба написати багато листів. Може, ви будете такі люб’язні повозити когось із моїх друзів, якщо вже вам потрібен компаньйон. Це пан Сміт і патер Браун.
– Певна річ! – втішився Бенкс. – Нехай усі їдуть!
– Красно дякую, – захвилювався священик. – Боюся, що я не зможу: через кілька хвилин мені треба буде йти.
– Тоді візьміть Сміта, – вказав Карвер майже нетерпляче. – Дивіться, він прагне проїхатися.
Сміт широко посміхався і, так виглядало, що взагалі нічого не прагнув. Це був діяльний маленький дідок у дуже відвертій перуці – одній із тих перук, які нітрохи не природніші за капелюх. Жовтий відтінок штучного волосся не поєднувався з блідістю обличчя.
– Пам’ятаю, – сказав Сміт із якоюсь чемною упертістю, – їхав я цією дорогою десять років тому в одній із таких дивовиж. Повертався від сестри, з Голмґейта, і з того часу жодного разу не їздив тут автівкою. Ну і трясло мене, скажу я вам!
– Десять років тому! – глузливо вигукнув Джон. – Дві тисячі років тому їздили у возах, запряжених волами. Гадаєте, автомобілі не змінилися за десять років? А дороги? У моїй машині навіть не відчуваєш, як обертаються колеса. Здається, що летиш по повітрю.
– Упевнений, що Сміт дуже хоче політати, – під’юджував Карвер. – Це мрія його життя. Поїдьте в Голмґейт, Сміте, навідайте сестру. Та ви просто зобов’язані з нею побачитися! Поїдьте і залишитеся там на ніч, якщо бажаєте.
– Ну, мені доводиться повертатися пішки, тому, природно, що залишаюся ночувати, – зауважив старий Сміт. – Не варто через це ускладнювати життя молодому чоловікові.
– Ви тільки уявіть собі, як зрадіє ваша сестра, якщо ви прибудете не пішо! – потішався Карвер. – Справді, треба поїхати. Не будьте таким егоїстом.
– Саме так, – з бадьорою доброзичливістю підхопив Бенкс. – Не будьте таким егоїстом. Автівка вас не вкусить. Ви ж не боїтеся її, еге ж?
– Ну що ж, – погодився Сміт, задумливо моргаючи. – Не хочу бути егоїстом і гадаю, що не боюся.
Вони від’їхали вдвох під заохочувувальні махання та вигуки, завдяки яким маленька група вчиняла галасу, як цілий натовп. Однак і Дівайн, і священик, котрі приєдналися до цієї церемонії з ввічливості, відчули, що саме виразний жест пасічника надав їй закінченого характеру. Й їм здалося, що він вміє собі підпорядкувати й йому важко опиратися.
Коли автомобіль зник, Карвер повернувся до гостей і рвучко, ніби вибачаючись, промовив:
– Ну ось! – вимовив це з тією цікавою сердечністю, яка є зворотним боком гостинності.
Така привітність рівносильна натяку на те, що час забиратися.
– Мені треба йти, – сказав Дівайн. – Не будемо заважати копіткій бджолі. На жаль, я дуже мало знаю про бджіл – інколи насилу відрізняю бджолу від оси.
– Я розводив і ос, – зронив таємниче Карвер.
Коли гості пройшли вулицею кілька ярдів, Дівайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:
– Досить дивна сцена, вам не здається?
– Атож, – відповів патер Браун. – А вам що здається?
Дівайн глянув на низенького чоловічка в чорному, і в його великих сірих очах знову щось промайнуло.
– Мені здається, – сказав він, – що Карвер усіма силами намагався залишитися сьогодні ввечері сам у будинку. У вас такі підозри не виникли?