– Що ж це таке? Що ж це таке? Брандера Мертона вбили стрілою. Цього шахрая – також стрілою.
– Тією ж самою стрілою, – підтвердив патер Браун. – І водночас.
Знову настала тиша – придушена, але і набухла, запальна, а потім несміливо озвався молодий Вейн:
– Ви маєте на увазі…
– Я маю на увазі, – твердо відповів Браун, – що Деніелом Думом був ваш приятель Мертон, а іншого Деніела Дума не існує. Ваш товариш Мертон усе життя марив цією «коптською чашею», він поклонявся їй, як ідолу, молився на неї щодня. В роки своєї неприборканої молодості він убив двох людей, аби заволодіти цим скарбом, але, мабуть, він не хотів їхньої смерті, він хотів тільки пограбувати їх. Та як би там не було, чаша дісталася йому. Дрейдж усе знав і шантажував Мертона. Зовсім із іншою метою переслідував його Вілтон. Мені здається, він дізнався правду лише тоді, коли вже служив тут, у будинку, в усілякому разі, саме тут, он у тій кімнаті, й скінчилося полювання, і Вілтон убив убивцю свого батечка.
Настала тривала мовчанка. Потім старий Крейк тихо затарабанив пальцями по столу, бурмочучи:
– Брандер, мабуть, збожеволів. Він, напевно, збожеволів.
– Але, Боже милий! – не витримав Пітер Вейн. – Що ж ми тепер будемо робити? Що казати? Адже це все змінює! Репортери… бізнесмени… як із ними бути? Брандер Мертон – така ж фігура, як президент або Папа Римський.
– Авжеж, без сумніву, це дещо змінює, – неголосно зауважив Бернард Блейк. – Різниця насамперед полягає…
Патер Браун так ударив по столу, що брязнули склянки. І навіть таємнича чаша в суміжній кімнаті, здавалося, відгукнулася на удар примарною луною.
– Ні! – крикнув він різко, немов вистрелив із пістолета. – Ніякої різниці! Я дав вам можливість поспівчувати бідоласі, котрого ви вважали пересічним злочинцем. Ви і слухати мене не забажали. Ви всі були за самосуд. Ніхто не обурювався тим, що Дума без суду і слідства вбили, як скаженого звіра. Катюзі, як кажуть, по заслузі. Що ж, чудово, якщо Деніел Дум отримав, що йому належиться, але те, що заслужив, отримав і Брандер Мертон. Якщо Дум не має права претендувати на більше, то і Мертон не має права. Вибирайте що завгодно, – ваш бунтівний самосуд чи нашу нудну законність, але, заради Всемогутнього Господа, нехай уже буде одне для всіх беззаконня або одне для всіх правосуддя.
Ніхто йому не відповів, тільки адвокат прошипів:
– А що скаже поліція, якщо ми раптом заявимо, що треба пробачити злочинця?
– А що вона скаже, якщо я заявлю, що ви його вже пробачили? – відрубав священик. – Надто пізно ви відчули повагу до закону, пане Бернарде Блейку.
Він помовчав і вже м’якше додав:
– Сам я скажу правду, якщо мене спитають ті, кому належиться, а ви вільні чинити, як вам заманеться. Це, власне, як забажаєте. Вілтон телефонував сюди з однією лише метою: він повідомив мені, що вже можна про все розказати.
Патер Браун повільно пройшов до сусідньої кімнати і спинився біля столика, за яким знайшов свою смерть мільйонер. «Коптська чаша» стояла на колишньому місці, і він загаявся трохи, вдивляючись в її райдужні переливи і далі – в блакитну безодню небес.
Невидимець
У холодній вечірній блакиті кондитерська на розі двох закручених вулиць у Кемден-тауні виблискувала в темряві, як кінчик тліючої сигари. Точніше сказати, навіть як цілий феєрверк, бо незліченні вогні всіх барв веселки дробилися в численних дзеркалах і танцювали на пишних тортах і цукерках, сяяли позолоченими та кольоровими фантиками. Цю сліпучу вітрину обліпили вуличні хлопчиська – шоколадки були в блискучих золотих, червоних і зелених обгортках, які чи не спокусливіші за сам шоколад, а величезний білосніжний весільний торт у вітрині був недоступний і привабливий, так ніби весь Північний полюс перетворився на величезний ласий шматок. Певна річ, що настільки райдужні спокуси не могли не привернути до себе дітвору з усієї околиці у віці до десяти, а то й дванадцяти років. Але ця крамничка на розі не була позбавлена привабливості навіть для старших: від вітрини не відривався молодик принаймні років двадцяти чотирьох. Крамниця була і для нього сліпучим дивом, але манили його не тільки шоколадки, хоча, до слова сказати, їх він також не проти був би скуштувати.
Це був високий, міцний юнак із рудим волоссям і рішучим, але якимось байдужим поглядом. Під пахвою він тримав теку з малюнками, які продав за прийнятною ціною видавцям, після того як дядько, котрий був адміралом, позбавив його спадщини за співчуття до соціалізму, тоді як насправді він виступив із доповіддю проти цієї економічної теорії. Називався юнак Джоном Тернбулом Енґусом.
Увійшовши врешті в крамницю, він попрямував до дверей за стійкою, через які потрапив у таку собі кафе-кондитерську, і ледь підняв капелюха, вітаючись із молоденькою офіціанткою. Це була смаглява, тонка, метка дівчина в чорній сукні, на обличчі її пашів рум’янець, а очі яскраво блищали. Зачекавши, скільки належиться, вона підійшла до молодика прийняти замовлення.
Замовлення це, мабуть, не змінювалося з дня у день.
– Прошу, дайте булочку за півпенса і горнятко чорної кави, – діловито попросив він. Але не встигла дівчина відійти, як він додав: – А ще я прошу вашої руки.
Смаглява красуня кинула на нього зверхній погляд і сказала:
– Не люблю я таких жартів!
Рудоволосий юнак із несподіваною серйозністю поглянув на неї.
– Присягаюся, що не жартую, – сказав він, – це так само безсумнівно, як ось ця булочка за півпенса. Це аж ніяк не дешевше булочки – за все треба розплачуватися. Це так само шкідливо, як булочка. Від цього травлення руйнується.
Смаглява красуня довго не зводила з клієнта темних очей, болісно намагаючись його збагнути. Нарешті на її обличчі з’явилася якась подоба посмішки, і вона опустилася на ослін.
– Вам не здається, – невимушено міркував Енґус, – що поїдати ці булочки, коли вони коштують всього півпенса, справді жорстоко? Адже вони могли б дорости до пенса. Я покину цю варварську забаву, як тільки ми одружимося.
Дівчина схопилася з ослона і підійшла до вікна. Було помітно, що вона глибоко задумалася, але не відчувала до юнака жодної неприязні. А коли нарешті рішуче обернулася, то з подивом побачила, що Енґус уже спустошив вітрину і розкладає на столі свою здобич. Тут були і піраміди цукерок в яскравих обгортках, і кілька видів канапок, і дві карафки, наповнені тими таємничими напоями – портвейном і хересом, які незамінні в кондитерській справі. Старанно розмістивши все це, він встановив у центрі білосніжний обливаний торт, який служив головною прикрасою вітрини.
– Що це ви робите? – злякалася панночка.
– Те, що й годиться, люба Лоро… – почав він.
– Ох, заради Бога, постривайте хвильку! – вигукнула вона. – І не розмовляйте зі мною в такому тоні. Я питаю, що це таке?
– Святкова вечеря, панно Гоуп.
– А це що? – спитала вона, нетерпляче вказуючи на білосніжну зацукровану гору.
– Весільний торт, пані Енґус.
Дівчина підійшла до столу, схопила торт і віднесла на місце, в вітрину. Потім повернулася і, граційно спершись ліктями об стіл, глянула на молодика не без прихильності, але з неабияким роздратуванням.
– Ви навіть не даєте мені поміркувати, – на мить похнюпилася вона.
– Я не такий дурний, – відповів він. – У мене своє поняття про християнську смиренність.
Вона не зводила з нього очей, але, незважаючи на усмішку, обличчя її ставало все серйознішим.
– Пане Енґус, – спокійно промовила вона, – перш ніж ви знову візьметеся за свої витівки, я маю коротко розповісти вам про себе.
– Я задоволений, – відказав Енґус серйозно. – Але вже якщо так – то розкажіть заодно і про мене теж.
– Та мовчіть же, вислухайте мене, – наполягала вона. – Мені нема чого соромитися і навіть шкодувати нема про що. Але що ви заспіваєте, якщо дізнаєтеся, що зі мною трапилася історія, яка мене нітрохи не зачіпає, але переслідує, як жахіття?