Усі погляди були спрямовані тепер на священика, але він, ніби не помічаючи їх, продовжував усе тим же буденним тоном:
– Ми намагалися здогадатися, хто стріляв у вікно, де перебував стрілець і таке інше. Але ж ніхто не стріляв. Та й потрапила стріла в кімнату зовсім не через вікно.
– Як же вона туди потрапила? – розвів руками адвокат, насупившись.
– Гадаю, її хтось приніс, – сказав патер Браун. – Внести стрілу в будинок і заховати її було неважко. Той, хто це зробив, підійшов до Мертона, встромив стрілу йому в горло, наче кинджал, а потім його осінила дотепна ідея обернути все так, щоб кожному, хто увійде в кімнату, відразу ж здалося, що стріла, немов птах, влетіла у віконце.
– Хтось, – голосом важким, як камінь, повторив старий Крейк.
Задзвонив телефон – різко, наполегливо та відчайдушно. Він стояв у суміжній кімнаті, і ніхто не встиг навіть ворухнутися, як священик кинувся туди.
– Що за чортівня? – роздратовано вигукнув Вейн.
– Він казав, що йому має зателефонувати Вілтон, – все тим же тьмяним і глухим голосом відповів дядечко.
– Так, мабуть, це він і телефонує? – зауважив адвокат, явно тільки для того, щоб заповнити паузу.
Але ніхто йому не відповів. Мовчанка тривала, поки в кімнаті раптом знову не з’явився служитель Церкви. Не кажучи ні слова, він пройшов до свого крісла.
– Джентльмени, – почав він. – Ви самі мене просили розв’язати для вас цю загадку, і зараз, розв’язавши її, я зобов’язаний сказати вам правду, нічого не пом’якшуючи. Люди, котрі пхають свого носа в такі справи, мають залишатися неупередженими.
– Гадаю, це означає, – сказав Крейк, першим обірвавши мовчанку, – що ви звинувачуєте або підозрюєте когось із нас.
– Ми всі під підозрою, – відповів священик. – Навіть я, бо саме я знайшов труп.
– Куди там підозрювати нас! – спалахнув Вейн. – Патер Браун дуже люб’язно пояснив мені, яким чином я міг обстріляти з літака вікно на горішньому поверсі.
– Зовсім ні, – сказав священик, – це ви мені описали, яким чином могли б усе це зробити. Самі – ось у чому суть.
– Він, здається, вважає цілком імовірним, – загримів Крейк, – що це я своєю рукою пустив стрілу, сховавшись десь за огорожею.
– Ні, я вважав це майже неймовірним, – скривившись, відповів Браун. – Даруйте, якщо я образив вас, але мені не вдалося вигадати іншого способу перевірки. Припускати, що в той момент, коли відбувалося вбивство, повз вікна у величезному літаку пролітає капітан Вейн і залишається непоміченим – безглуздо й абсурдно. Абсурдніше лише припустити, що поважний старий джентльмен затіє гру в індіанців і зачаїться з луком і стрілами в кущах, аби вбити людину, яку міг би вбити двадцятьма набагато простішими способами. Але я мав встановити повну непричетність цих людей до справи, ось мені і довелося звинуватити їх у вбивстві, щоб переконатися в їхній невинності.
– Що ж переконало вас у їхній невинності? – здивувався Блейк, подавшись вперед.
– Те, як вони сприйняли моє звинувачення, – відповів священик.
– Що ви маєте на увазі?
– Дозволю собі зауважити, – спокійно озвався патер Браун, – що я вважав своїм обов’язком підозрювати не тільки їх двох, але й усіх інших. Мої підозри щодо пана Крейка і мої підозри щодо капітана Вейна полягали в тому, що я намагався визначити, наскільки ймовірна і можлива їхня причетність до вбивства. Я сказав їм, що дійшов до певних висновків, а що це були за висновки – зараз поясню. Мене цікавило – коли й як висловлять ці панове своє обурення, і як тільки вони обурилися, я збагнув, що вони не винні. Поки їм не спадало на гадку, що їх у чомусь підозрюють, вони самі свідчили проти себе, навіть пояснили мені, яким чином могли б скоїти це вбивство. І раптом, вражені страшною здогадкою, з лютими зойками накидалися на мене, а здогадалися вони обидва набагато пізніше, ніж могли б, але задовго до того, як я їх звинуватив. Якби вони і справді були винні, вони б себе поводили інакше. Винний або завжди напоготові, або вперто зображує святу невинність. І він не стане спершу наговорювати на себе, а потім підхоплюватися й обурено спростовувати підкріплені його ж власними словами підозри. Так поводитися міг лише той, хто і справді не здогадувався про підґрунтя нашої бесіди. Думка про скоєне постійно точить убивцю. Він не може на якийсь час забути, що вбив, а потім раптом схаменутися і заперечувати це. Ось чому я виключив вас із числа підозрюваних. Інших я виключив із інших причин, їх можна обміркувати пізніше. Наприклад, секретар. Але я зараз не про те. Тільки що мені телефонував Вілтон і дозволив повідомити вам важливі новини. Ви, гадаю, вже знаєте, хто він такий і чого домагався.
– Я знаю, що він шукає Деніела Дума, – повідомив Вейн. – Полює за ним, як одержимий. Ще я чув, що він син старого Гордера і хоче помститися за його смерть. Тож точно відомо одне: він шукає чоловіка, котрий назвався Думом.
– Вже не шукає, – зауважив патер Браун. – Бо знайшов його.
Пітер Вейн схопився.
– Знайшов! – вигукнув він. – Знайшов убивцю! То його вже заарештували?
– Ні, – відповів Браун, і його обличчя зробилося суворим і серйозним. Новини важливі, як я вже сказав, вони важливіші, ніж ви думаєте. Мені здається, бідолашний Вілтон узяв на себе страшну відповідальність. Здається, він покладає її й на нас. Він вистежив злочинця, і коли нарешті той опинився у нього в руках, Вілтон сам здійснив правосуддя.
– Маєте на увазі, що Деніел Дум… – почав адвокат.
– Деніел Дум мертвий, – повідомив священик. – Він чинив відчайдушний опір, і Вілтон убив його.
– Правильно зробив, – буркнув пан Гікорі Крейк.
– Я теж не засуджую його – катюзі по заслузі. Тим більше що Вілтон мстив за батька, – підхопив Вейн. – Це все одно що розчавити гадюку.
– Я з вами не згоден, – сказав патер Браун. – Мені здається, ми всі зараз намагаємося приховати під романтичним покровом беззаконня і самосуд, але, гадаю, ми самі пошкодуємо, якщо втратимо наші закони та свободи. Крім того, мені здається, що нелогічно, міркуючи про причини, які штовхнули Вілтона на злочин, навіть не спробувати з’ясувати причини, які штовхнули на злочин самого Дума. Він не схожий на пересічного грабіжника, скоріше, це був маніяк, одержимий однією всепоглинаючою пристрастю. Спершу він діяв погрозами й убивав, лише переконавшись у марності своїх спроб, – згадайте, що обидві жертви були знайдені майже у будинку. А виправдати Вілтона не можна хоча б тому, що ми навіть не чули виправдань іншої сторони.
– Сил немає терпіти ці сентиментальні дурниці, – сердито обірвав його Вейн. – Кого ж слухати – мерзенного негідника й убивцю? Вілтон кокнув його – молодець, і скінчена розмова.
– Саме так, саме так, – енергійно закивав дядечко.
Патер Браун обвів поглядом своїх співрозмовників, і обличчя його стало ще суворішим і серйознішим.
– Ви справді так вважаєте? – зітхнув він.
І тут же згадав, що він – на чужині, що він – англієць. Всі ці люди – чужі йому, хоч і друзі. Його землякам невідомі пристрасті, що кипіли в цьому гурті чужинців: шалений дух Заходу – країни заколотників і прихильників суду Лінча, часом об’єднувалися в одній особі. Ось і зараз вони об’єдналися.
– Що ж, – зітхнувши, сказав священик, – бачу, що ви беззастережно пробачили бідоласі Вілтону його злочин чи акт особистої відплати, або як уже ви там це назвете. У такому випадку йому не зашкодить, якщо я докладніше розповім вам про справу.
Він різко піднявся, і всі, не знаючи ще, що він хоче зробити, відчули, що щось змінилося, немов холод пробіг по кімнаті.
– Вілтон убив Дума досить незвичайним способом… – почав патер Браун.
– Як він убив його? – різко уточнив Крейк.
– Стрілою, – відповів священик.
У довгастій кімнаті без вікон ставало все темніше в міру того, як тьмяніло сонячне світло, що проникало у неї зі суміжної кімнати, тієї самої, де помер великий мільйонер. Усі погляди майже машинально звернулися туди, але ніхто не вимовив ні звуку. Потім пролунав голос Крейка, надтріснутий, старечий, тонкий, – не голос, а якесь квиління.