І захропів.
А він хропе і горя йому мало!
Видовисько, як татари викрадають її синочка, було таким ясним і вражаючим, що затермосила за плече князя.
– Василію, годі-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хіба ти не чуєш тупіт копит їхніх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли, проснися ж! Будемо спасати нашого синочка…
Вона зайшлася плачем і забилася, як у бісівському насланні.
Почали на прохання великої княгині звозити до Москви, у Кремль різних ворожок, з якими Соломонія шушукалася та прохала у них ради-поради, як їй, нарешті, ощасливити князя спадкоємцем. Он князь на неї вже косо позирає… То чи немає у вас, чаклунки-ворожки, баби-знахарки, зілля такого, щоб вона нарешті завагітніла?
– А ти впевнена в цьому, княгине? – озирнувшись, питає стиха ворожка. – Що ти безплідна, га?
– Так усі кажуть… – розгубилася Соломонія. – І князь так рече…
Ось тут ворожка й нараяла їй – на свою біду:
– А ти, княгине, щоб спадкоємця народити, доброго молодця підшукай… І спробуй з ним – тихцем, щоб ніхто не угледів…
Люди князя підслухали пораду ворожки, князеві про те донесли.
Василій так і спалахнув, і велів тій ворожці кліщами язика блудливого вирвати (що й було зроблено).
– А тобі, княгине, ось така моя рада-порада, – князь чи не вперше (а був же до того таким із нею ласкавим!) на Соломонію аж визвірився. – Твоїй порадниці балакучій язика вирвали, щоб не патякала, чого не слід. А тобі, княгине, як будеш такі поради слухати, велю вуха зуздром вирвати. Бо не те слухаєш, Соломоніє Сабурова…
– Тебе лиш слухати одного буду, володарю мій…
І княгиня вперше за роки спільного життя з князем з острахом на нього глянула, впала перед ним на коліна, прощення просила. Присягалася більше не слухати тих бісівок.
– Гаразд, – князь охолов. – Вдруге тебе прощаю. А втретє, як будеш отаке слухати, голови можеш позбутися!
Соломонія знала: це не пуста погроза, слова свого великий князь завжди дотримувався… Та ось лихо, і ненавидіти теж умів. Сьогодні янгол, а завтра – біс. А ти, Соломоніє, крутись, щоб і янголу догодити, і бісові теж.
В останні роки Соломонія раптом почала захоплюватися ляльками, виготовляла їх, бавилася ними – в дитинстві так ними не захоплювалася. Щось вирізала – голову, тулуб, ручки-ніжки, – зшивала дві половинки, наповнювала те ганчір’ям, і в неї виходили якісь маленькі ганчір’яні дітки. Соломонія їм очки-ротики малювала, вбирала лялечку в сорочечку, що її сама ж викроїла, пошила й вишила і називала таку ляльку своїм «синком». І часто колисала ляльку, як малу дитину, і наспівувала їй, аби «дитятко» спало й не коверзувало…
Чого тільки не робили князь і княгиня, щоб Господь дарував їм дитятко… Передавали дарунки церквам і монастирям, їздили до знаменитих святих на поклоніння, роздавали милостиню вбогим, милували закоренілих злочинців – нічого не виходило. Тоді вони чи не у відчаї звернулися до чародіїв і чаклунів та були готові заради появи спадкоємця поклонитися кому завгодно – не тільки Богу, а й чортам-бісам і дияволам. Зрештою, прийшла до Кремля в царські палати знаменита на всю Русь ворожка Степанида Рязанка, подивилася на царицю і коротко, але значуще, мовила, як вирок винесла: «Дітям не бувати!..»
А Соломонія ганчір’яні ляльки гойдає та знай своє наспівує: «А-а, люлі, люлі, люлі…»
Це князя Василія спершу насторожувало, а потім і дратувало. І він почав уникати княгині із ганчір’яною лялькою, що її вона видавала за свого синочка.
Зрештою князь махнув рукою на жону: хай тішиться ганчір’яними ляльками, все одно з неї користі ніякої, тож доведеться таки розлучитися та вдруге женитись. Але вже на такій, що неодмінно народить йому сина. Вирішивши так, князь уже більше не вагався: із Соломонією йому більше не жити, доведеться її в монастир відправити, а собі підібрати любоньку молоду та гарну, здатну народжувати дітей.
Василій III і звернувся до святих отців по дозвіл на розлучення з княгинею, жоною своєю законною перед Богом і людьми. І перед Руссю теж. А заразом прохав святих отців дозволити йому другий шлюб узяти з іншою жінкою. Але розуміння він знайшов лише в митрополита Данила. Інші первосвященики, зокрема й запрошений з Ліонського монастиря учений монах Максим Грек, виступили з осудом великого князя за гріховний намір. (Виходило так, що вони мимовільно стали на сторону його брата Юрія Івановича, який уже давно зазіхав на великокняжий престол.) Василій III разом із митрополитом Данилом і за допомогою світського й духовного судів почав позбуватися противників другого княжого шлюбу: Максима Грека засудили до ув’язнення у Волоколамський монастир, інших теж порозсилали у глухі краї.
І лише тоді великий князь отримав від митрополита Данила благословення на розлучення та на новий шлюб. Пострижена в монахині під ім’ям Софії, Соломонія Сабурова, п’ять років провела у засланні в Каргополі, а вже потім її перевели в Суздаль, у Покровський монастир. Буцімто там вона в один час із новою жоною Василія III, княгинею Оленою, і завагітніла (від кого? Не від Духа ж Святого?). І, як стверджували самі монахи, народила царського сина.
Василій не йняв віри почутому: як народила, вона ж безплідна?! Все життя була такою і є. І буде такою до скону. Не дано їй виконати Божу заповідь: плодітесь і розмножуйтесь. За те й позбувся її, і в монастир вона йшла від нього без плоду в череві своєму, а це – нате вам! – буцімто народила. Чи не від Ілька Муромця? Або від якогось там іншого богатиря? Не інакше, як Соломонія щось затіває проти нього.
Доведеться в Суздаль бояр посилати, нехай розберуться, що вона там накоїла і якого новітнього богатиря Русі породила. Вона безплідна, як та смоківниця, що її й Святе Письмо радить вирубувати.
…Казали, Соломонія таки в гніві кричала, коли її силоміць садовили у візок, щоб везти в монастир, як просту черницю, кричала – коли про те передали князеві, він аж похолов, хоч боязливим зроду-віку не був, а на мить чи то злякався, чи розсердився, – так от, кричала Соломонія, що вона – подумати тільки! – уже тяжі і народить сина, та не якого-небудь, а – богатиря, ще й такого, якого Русь не знала, а вже він, синок її, богатир, витязь мужній, відомстить своєму батькові за те, що той із його матері так поглумився…
І викрикувала ще такі словеса, що про них бояри побоялися навіть доносити великому князеві…
Чутки про те швидко – як вогонь по сухій соломі – розлетівся по Русі – Московській, ясна річ. І всі згодом тільки передаватимуть з уст в уста:
– Чули? Соломонія, княгиня наша, той… Синочка в монастирі народила. Ім’я йому дала Георгій…
Перегодом чутки всюди полинуть: черниця Соломонія таємно виховує сина і не хоче його нікому показувати, а тільки нахваляється:
– У свій час він явиться в могутті й славі! Як архангел-побідоносець на коні! Щоб своєму батечку за матінку свою відомстити, щоб правда на Русі була…
Хтось такі чутки вважав за правду, хтось за вигадку самої Соломонії, або противників великого князя, щоб досадити йому, допекти до живого…
Василій III – великий князь московський, син великого князя московського Івана III (Тимофія) Васильовича і великої княгині Софії (Зої) Палеолог, племінниці візантійського імператора Константина XI, затято боровся за верховну владу зі своїм племінником Дмитрієм, онуком Івана III. У 1505 р. ставши по смерті батька великим князем московським, Василій захопив (чи то пак приєднав) до Московського князівства раніше самостійні Псковську і Рязанські землі. У 1514 р. після війни з Литвою до Москви відійшла Смоленська земля. Василій також ліквідував низку удільних князівств – Новгород-Сіверське, Стародубське, Калузьке, Волоколамське, Углицьке. Вів тяжку війну з Кримським ханством, намагався перетворити Казанське ханство в залежне від Московського князівство, яке вже тоді ставало серцевиною Російської держави, що народжувалася. Нещадно розправлявся з внутрішньою опозицією – князями і боярами, які виступали проти його влади. Створив новий «Судебник»…