Посол германського імператора Максиміліана Сиґізмунда Герберштейн писав, що Василій владою переважав усіх монархів світу.
На лицевому боці його печаті був напис:
«Великий Государ Василій Божою милістю цар і господин всея Русі».
А на зворотному боці значилось:
«Владимирської, Московської, Новгородської, Псковської, і Тверської, і Югорської, і Пермської і багатьох земель Государ».
Хоча для ведення постійних війн потрібна була постійна й велика армія, але із цим у Василія проблем не було: утримання армії обходилося недорого. Бідним платили якусь там мізерію, а тим, хто був багатший, не платили взагалі – воюй за князя і за Русь, а там Бог тобі воздасть.
Згадуваний посол Герберштейн так писав про армію Василія:
«Пожалуй, кому-нибудь могло бы показаться удивительным, что они содержат себя и своих на столь скудное жалованье и притом, как я сказал, столь долгое время, поэтому я разъясню в кратких словах их бережливость и воздержанность. Так, у кого есть шесть лошадей, а иногда и больше, пользуется только одной из них в качестве подъемной или вьючной, на которой везет необходимое для жизни. Прежде всего, такой человек имеет в мешке длиной две или три пяди толченое просо, потом восемь или десять фунтов соленой свинины, есть у него в мешке и соль, и притом, если он богат, смешанная с перцем. Кроме того, каждый носит с собой топор, огниво, котел или медный горшок, чтобы, если он случайно попадет туда, где не найдет ни плодов, ни чесноку, ни луку или дичи, иметь возможность развести там огонь, наполнить горшок водой, бросить в него полную ложку проса, прибавить соли и варить; довольствуясь такой пищей, живут и господин, и слуги… Если же господин хочет пиршествовать роскошно, то он прибавляет маленькую частицу свиного мяса. Я говорю это не о более знатных, а о людях среднего достатка. Вожди войска и другие военные начальники время от времени приглашают к себе других победнее, и, получив хороший обед, эти последние воздерживаются иногда потом от пищи два или три дня. Точно так же, если у московита есть плоды, чеснок или лук, то он легко может обойтись без всего другого».
Водночас із війнами Василій III наводив лад у своїй вотчині, у Кремлі: заново відбудував Архангельський собор, а в селі Коломенському під Москвою спорудив церкву Вознесіння (обидва храми є донині шедеврами світової архітектури).
Взимку оживала торгівля, коли мороз заковував крижаним панцирем ріки. Тоді довжелезні вервечки возів, навантажених усіляким добром, тяглися до Москви. Іноземці дуже дивувалися, що головний торг відбувався на міцному льоду Москви-ріки.
Василій III встигав і воювати, раз за разом розширюючи землі свого князівства за рахунок захоплених, і храми та собори будувати, і торгувати, і… Ось тільки з особистим життям йому не щастило. Соломонія так і не народила спадкоємця, довелося її відправити в монастир.
А коли полишала цей світ княгиня Соломонія, то забажала, щоб у гріб поруч із нею поклали ляльку в багато прикрашеній дитячій сорочечці…
А про «сина» Соломонії – так дехто вперто вважав – склали навіть (щоправда, через роки) пісню. Про те, як він став розбійником…
Зокрема, й на вірш Некрасова було складено пісню «12 разбойников», що входила до репертуару Федора Шаляпіна:
У поемі того ж Некрасова «Кому на Руси жить хорошо» Іонушка розповідає про те, як уже немолодим Кудеяр подався в монахи, аби спокутувати свої гріхи. Йому порадили перепиляти ножичком дуб, і тоді гріхи його будуть відпущені. Розбійник, який вирішив покаятись, витратив роки й роки, щоб перепиляти ножичком товстелезний дуб. І все марно. Стоїть дуб. А якось польський шляхтич почав перед ним хвалитись, як він убиває та мучить своїх холопів. Старий розбійник не витримав і загнав ніж у серце пана – тієї ж миті дуб упав, як перепиляний.
За право вважати Кудеяра «своїм» героєм сперечаються Саратовська, Ростовська, Липецька, Бєлгородська і навіть Тамбовська області Росії.
По Русі, а потім і по Росії довго ходили легенди та передання, що знаменитий розбійник Кудеяр був не простого роду, а… царського. Тому він і мав якісь надприродні якості та здібності.
А щодо Георгія, то Соломонія запевняла, що він помер іще дитиною. Так вона заявила і посланцям Василія III, які приїздили в Суздаль розбирати те дивне діло. І показала їм навіть гробницю в загальній усипальниці монастиря, де нібито покоївся її син. І тут же почала кричати, що син її, як виросте, то законно займе престол батька.
Загадкова гробниця «царського сина Георгія» збереглася до наших днів. Коли її відкрили у 1934 р., то побачили, що замість дитини у гробику-колоді було поховано ляльку у хлопчачій сорочечці, загорнуту у тканину XVI ст. і підперезану пояском із китицями. Звідтоді й виникли дві версії.
Перша: ніякого сина у безплідної Соломонії не було. Друга: сорокадворічна черниця, аби відомстити Василію III (безплідному), народила сина Георгія від невідомого чоловіка (вочевидь, від монаха) і, аби порятувати його від колишнього чоловіка, оголосила дитину померлою, насправді ж передала її на виховання якійсь вірній, але бездітній сімейній парі.
Чи не в кожній області Росії добровольці шукали сліди Кудеяра і де-не-де їх навіть знаходили. Хоча б у Рязанській області ще у XVIII ст. знайшли розбійницьке лігво на березі річки Істри в урочищі Кам’яні Хрести (буцім там виколупали камінь з накресленим на ньому ім’ям Кудеяр).
Скарби Кудеяра – награбоване добро – знаходили на березі Дону, де він грабував судна чи купецькі каравани. Один із дослідників «таїни Кудеяра» вважає його достовірною історичною особою. «У руській історії другої половини XVI ст. у часи Івана Грозного був відомий син боярський Кудеяр Тишенков. У травні 1571 року, коли численні кінні орди кримського хана Девлет-Гірея здійснили стрімкий напад на Москву, разом із своїми прихильниками Тишенков перейшов на бік ворога і показав підходи до столиці. Кримському ханові вдалося підпалити Москву, але потім його військо змушене було відступити. Разом з кримськими татарами зрадник Кудеяр покинув межі Московської держави і залишився в Криму… Через кілька років вигнання Кудеяр звернувся до царя з проханням простити його провину і дозволити повернутися на батьківщину. І царська згода була отримана. Як склалася подальша доля Кудеяра – невідомо, не збереглося документів. Як немає доказів того, що Кудеяр Тишенков і знаменитий отаман розбійників – та сама особа…»
І все ж легенд про розбійника Кудеяра чимало. У Тульській губернії є навіть село Кудеярівка і Кудеярівські виселки. Буцімто й могила Кудеяра міститься теж на Тульській землі – неподалік Тули за Косою горою…
За однією з легенд, сам цар Іван Грозний запросив до себе розбійника – буцімто свого брата з боку батька – на службу, аби він збирав данину. Але Кудеяр привласнив собі частку зібраних багатств. За таку «службу» цар звелів своїм людям знайти і стратити злодія. Але скрині з награбованим добром так і не спромоглися знайти.
У словнику М. Фасмера Кудеяр – ім’я розбійника-отамана – приписується татарському збирачеві податі, зустрічається в піснях і легендах. Воно має тюркське походження і утворене від перського «худі» – «бог» і «яр» – «друг», «коханий». Ім’я Кудеяр було звичайним на Русі в XVI ст., його мали в той час багато історичних осіб.
Існує легенда, що розбійник Кудеяр – це татарин незвичайного зросту і сили, звіроподібної зовнішності, а жона його – руська красуня. В одному з географічних описів Росії зазначається (1901 p.), що Кудеяр є легендарним героєм, виразником «русской удали», «русской силы», що він прокладав шляхи руській людині до «вольних степів», віднятих у татарів. За народними переказами, «лицом он был пригож, телом статен, ум имел обширный, силу богатырскую, народу честно жаловал, во пиру был ласков, во хмелю весел; к красным девицам ластился, молодцам проходу не давал». На підставі цих легенд Костомаров і написав свій відомий роман «Кудеяр», повний авантюр і пригод. Там, між іншим, розповідається і про те, що під час одного з татарських набігів сина Соломонії Сабурової захопили у полон, але Олена Глинська відмовилась його викупляти, аби спровокувати татар на убивство – ще один спадкоємець не був потрібен. Але татари Георгія не вбили, а дали йому друге ім’я – Кудеяр. Він виріс, зібрав загін і вирішив мститися сімейству свого батька Василія III, а заразом і брату з боку батька. В радянській літературі написано п’ять чи шість романів про легендарного Кудеяра: «Скарб отамана», «Кудеярів стан», «Кудеярів дуб», «Розбійник Кудеяр» тощо. В сучасній маскультурі одна з письменниць навіть видала цикл романів про Кудеяра…