І це була платня за двадцять років найвірнішої любові до князя Василія, що її сам князь Василій називав ліпотою (а княгиню – Ладою своєю…).
Ладо або Лада – божество світла, краси, миру, радощів, любові, веселощів, згоди та всякого гаразду. Їй жертвували ті, хто укладав шлюб, славили в піснях її ім’я, жінки та їхні донечки на луках, взявшись за руки, танцювали і співали: «Ладо, Ладо, ди-ди-Ладо, ти великий Ладо, ти наш любий Ладо, ти завжди з нами, а ми завжди з тобою…»
І князь Василій, коли ще не затівав розлучення з Соломонією, а терпляче чекав од неї дитини, теж, бувало, співав їй, як вони сиділи на ґаночку терема: «Ладо-Ладо, ди-ди-Ладо ти моє…»
І пригортав до грудей кохану Соломонію…
Іноді, наче ті молодята, наспівували вони – сидячи одне перед одним, поклавши руки одне одному на плечі, – давню пісню Русі про «грішну» любов, що за неї (за недозволену любов) молодих закоханих було покарано лютою смертю. А вони ж були такі щасливі (це був їхній найбільший «гріх») і так вірно любили одне одного…
І Соломонія наспівувала своєму коханому:
О, які то були обійми рвучкі, які гарячі поцілунки князя Василія та Лади його, княгині Соломонії! І здавалось, що немає у світі такої сили, яка б їх могла розлучити…
Хай що він робив, хоч де бував (і в походах теж), але згадував княгиню Соломонію щоденно й по кілька разів на божий день, так і лунав її милий голосок у всьому його єстві, а найперше – у серці та душі.
Дочекавшись ніченьки, підхоплював її, ласкаву й покірну, що так і тулилась до нього, ніс до полатей, вони обіймалися, цілувалися – аж Василій молодів і від щастя хмелів і казав, бувало:
– І не відаю, де я ниньки – у Кремлі чи в раю-едемі…
– А мені з тобою, Ладо моє, повсюди рай, – лащилася Соломонія.
– Господь наш зело мудрий, – вголос міркував Василій, лежачи з Соломонією та поклавши голову їй на груди. – Сотворив Адама і побачив, що він самотній, тож і в раю йому маркітно і чогось не вистачає… Пригадуєш, Ладо моє, Святе Письмо: і сказав Господь Бог: «Недобре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього». І створив Господь з Адамового ребра йому жону, і промовив Адам: «Оце тепер вона – кістка від костей моїх і тіло від тіла мого… Покине чоловік батька свого та матір свою, та й пристане до жінки своєї – і стануть вони одним тілом».
– Чуєш, Соломоніє? – по хвилі питав. – І ми з тобою – одне тіло, як казав Адам.
Соломонія Сабурова не вдалася писаною красунею, але щось у ній, попри все, було таке звабне й навіть чарівне…
Та дні змінювалися днями, тижні – тижнями, місяці – місяцями, роки – роками, а оте обіцяне Соломонією «ось-ось», не раз нею проголошене, чомусь не наставало, і спадкоємець Іван IV Васильович так і не з’являвся в Кремлі…
Наче наврочено їй було злими чи заздрісними людьми, чи якоюсь нечистю наслано… Соломонія потай вже й побоюватися почала мужа свого – чого доброго, ще Василій може її покинути… У Святому Письмі – якось чула від дяка, – буцімто велено зрубувати безплідну смоківницю, бо який же рай без плодів солодких?…
Про себе затято вирішила: хай зрубують якусь там безплідну смоківницю, а вона себе на поталу не дасть. Не на ту натрапили! Не попустить, бо – невинна. Та й князь Василій… Охолов уже до неї як до жони, про любов і забув, от вона й не може од нього понести. Бо як же без любові зачати дитинча?… Без охоти й без жаги… Так їй московська ворожка із Заряддя, коли вона до неї по пораду звернулася, пояснила. Збайдужів до тебе, каже, князь, охолов, тож його треба приворожити… Як? От я тобі чар-зілля дам, од якого потяг до жінки в мужа з’являється. Ще й розтопленого воску в чар-зілля крапну. Як сяде він обідати, наллєш йому чару вина заморського, а в ту чару (тільки щоб ніхто не бачив!) і накрапаєш чар-зілля. Те, що має чаклунську силу, що чоловіків до молодиць приворожує… От князь за обідом хильне привороту, а ввечері… Неодмінно вона в ту ніч понесе. Князь звідтоді любитиме, як молодий молоду… Тільки, як буде йому в чару приворот крапати, має заклинання прошепотіти… «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь цей віск. Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться в чар-зіллі цей віск, і щоб ти мене тоді покинув, коли сто літ відлюбиш… Щоб ти про мене і вдень, і вночі думав, і щоб ти до мене і вдень, і вночі линув і любив мене любов’ю палкою та гарячою, од якої діти народжуються…»
Але – не судилося. Як вона у княжу чару з вином крапала приворот-зілля з воском, її варта і вхопила за руку. «А що це ти, лиха личино, чиниш? Князя нашого хочеш отруїти?»
Клялася вона й божилася, що лише хотіла приворожити до себе князя, бо охолов він до неї. А вбивати вона його не хотіла. Нащо він їй мертвий? Він їй живий потрібен, щоб дітки од нього були… Схопила ту чару з вином і приворот-зіллям та нахильці й випила… Бачите, кричить, жива-живісінька! Яка ж це трутизна?… Слава богу, Василій у доброму гуморі тоді був, засміявся і велів варті відпустити Соломонію. А Соломонії заборонив приворотом його напувати, бо він і Соломонії, і ворожці, яка це нараяла, велить язик вирвати…
І не було такої молитви, у якій Соломонія не просила би сили небесні послати їй благодать, аби й вона з мужем своїм Василієм могла виконувати Божу заповідь: плодитися й розмножуватися… І молиться, і чекає благодаті, а роки йдуть і йдуть, вже стільки літ збігло, як вона за Василія вийшла, а діток нема й нема. Вже двадцяте літечко збігає… Як за водою Москви-ріки… Гай-гай, коли ж то вони побралися? Молоді й радісні, сповнені чекання, що ось-ось і їм Господь пошле діток…
Невже Божа благодать оминає їхні палати у Кремлі?
За які такі гріхи? Чому одним можна плодитися й розмножуватися, як і заповів Господь, а їм, виходить, зась?
І Соломонія знов падає на коліна перед образами… І починає молитися, благати сили небесні послати їй довгожданих діточок…
Під кінець свого двадцятирічного сімейного життя Василій вже сумніватися почав. У вірності Соломонії: чого це вона вперто не народжує йому спадкоємця? Божа настанова всіх стосується. І Соломонії теж. То чому вона не виконує Божої заповіді? А може, вона заодно з тими боярами та удільними князьками, які тільки й прагнуть вирватися з-під руки великого князя московського, шкодять йому та його великому князівству. То він їх усіх – до нігтя! І за Соломонію візьметься – скільки мала часу – двадцять годочків! – а так і не звеселила його спадкоємцем.
Одного разу, втративши терпець, князь навіть за грудки хапав княгиню:
– Га?… – тряс її. – Знущатися з мене надумала, га? За носа мене, великого князя, водиш! Хочеш, аби рід мій на Москві урвався? Дак я швидко з тобою упораюсь, Соломоніє Сабурова! Тільки загуркотиш у монастир! І слід за тобою западе. Досить! Наждався вже! Або ти народжуєш мені спадкоємця, Соломоніє Сабурова, або я… Я його сам народжу! Але з іншою – второпала? Ти мені більше не жона, а Москві більше не велика княгиня!
Грюкнув посохом і зник із спочивальні.
Соломонія вже й не плакала – не було сліз. Мабуть, виплакала їх за двадцять років бездітного життя.
А якось серед ночі княгиня-жона ґвалт несусвітній зчинила.
– Татари!!. Татари!!! – несамовито кричала, зриваючись на вереск.
Василій схопився, як очманілий, затряс головою – пізно ліг, тож ніяк не міг від сну отямитись.
– Що?… Га???
Шаснув рукою під подушку, де в нього на всяк випадок лежав чималий широколезий ніж із кістяною колодочкою, князь його незмінно тримав під подушкою (а раптом?), якого боялася княгиня, називаючи той різак «ножакою», а схопивши того «ножаку», князь сюди й туди поводив широко вирячив очі:
– Що?… Га? Які… т-татари?
– Татари! Татари! – як оглашенна, кричала Соломонія. – Викрали мого сина і зникли! Вели спорядити погоню, щоб повернути сина! Бо вони його в Крим завезуть!
– Якого… сина? – князь ще якусь мить тяжко, з шумом дихав, нарешті отямився від сну. – Якого сина? – поспитав уже спокійніше. – Як татари могли викрасти сина? Ти ж його ще не народила?… Спи. То тобі уві сні приверзлося…