Треба було імператорові та його оточенню готуватися до фіналу. 27 січня (7 лютого) було амністовано всіх засуджених на смерть чи каторгу (це не стосувалось убивць і спійманих на неодноразових грабунках, себто рецидивістів).
Кинулись у Москві, коли цар захрипів на смертному одрі, роздавати убогим милостиню, аби добрими діяннями умилостивити сили небесні, щоб ті порятували недужого чи бодай полегшили його перехід у потойбіччя…
Але давно відомо: перед смертю не надишешся, як і святості перед кінцем не наберешся, коли все життя грішив.
Та все ж уважалося, що владики, які опинилися на смертному одрі, мають звільняти з тюрем невинний люд, милувати засуджених і роздавати убогим милостиню, виторговуючи собі милість у Бога та в сил небесних. Що й робив у ті дні Петро. А ще він велів надвечір подати йому папери, почав було щось швидко писати, але перо випало з його рук, а з написаного могли розібрати лише два слова: «Отдайте все…»
Перепитувати не зважились та й смертник уже почав утрачати пам’ять. Щоправда, ще встиг покликати дочку Анну Петрівну, старшу свою, аби вона написала заповіт під його диктування, та коли дочка прийшла, Петро вже впав у забуття.
Все, життя вже фактично було скінчено, мала початись агонія.
Гукнули Катерину (комусь здалося, що Петро в непам’яті покликав її, чи принаймні назвав це ім’я), вона прийшла, сіла поруч у крісло й почала гладити його бліду руку, а сама щось думала своє, доконче їй потрібне тієї миті.
Цар, не розплющуючи очей, коли вона почала гладити його руку, здригнувся й полегшено зітхнув, наче умиротворено затих. І на змученім обличчі його з вусиками, що іноді пересмикувалися, з’явилась втіха. І коли цариця говорила до нього, він, здавалося, уважно її слухав…
Іноді хворий наче намагався пробудитися зі сну, що цупко тримав його в обіймах, силкувався навіть звестися, але, певно, вже був десь далеко-далеко, звідки вже не повертаються і куди живим дороги немає. Хоча голос її туди, можливо, долітав, якісь звуки він іще вловлював і розумів, кому вони належать.
Чад од часу до спочивальні – спершу рідше, а тоді частіше, чи не один за одним, – заходили двірцеві, високого й найвищого рангів (серед них були й військовики), схиливши перед нею голову, щось стиха доповідали їй, і Катерина, все так само гладячи руку мужа, щось їм теж напівпошепки наказувала; вони, виструнчившись, відповідали «єсть!» і виходили, а навзамін їм з’являлися нові й нові…
І зрозуміло було, що Катерина вже взяла – не чекаючи, доки спустить дух імператор, – стерно влади імперії у свої руки. І все вже завертілося навколо неї. Вона стала завтрашнім днем імперії. Їй, як ніколи, раптом захотілося – аж душа засвербіла, – народитися. Вдруге.
Але вже не селянкою і не в родині репаного мужика, а отже, мужичкою, а в родині якого-небудь монарха, аби зійти на трон Російської імперії, що його послали їй самі небеса, зійти не черню, а – монархинею.
Чернь… Чорні люди.
Вона вже була такою, вже натерпілася, будучи чорною, тож тепер мала стати на чолі імперії та щоб усі й забули, хто вона та якого роду простого, простіше – чорного.
Зрештою, вирішила про себе: «Хто дорікне мені, що я чорна – башку тому знесу! Влади не уступлю нікому, хоч я й мужицького роду. Я перша у світі мужичка, яка стала імператрицею – казка та й годі!»
А поки там що, імператор Петро I, здається, вже почав помирати… Катерина полегшено зітхнула, підвелася і швидко вийшла геть.
Був місяць січень, коли разом з вітром мороз, як казали на Русі, січе. (Лютуватиме він у наступному місяці, тому той і зватися буде лютим.)
Але як гарно січень буде сікти (і за порозовілі щічки щипати), лютий славно лютуватиме! І всю ніч заметілі-хуртовини местимуть і вітер завиватиме, а на ранок все вщухне і світ білий під саваном зими спочиватиме. Чи не найбільше з усіх пір року Єлизавета любила – хоч як це й не дивно, зиму, що звалася – руською. І завжди з нетерпінням чекала приходу матушки – як у Московії з давніх-давен шанобливо величали зиму.
Місяці грудень, січень і лютий здавна називали вовчим часом, тому, що Зима (неодмінно з великої літери – Зима) в образі й подобі вовка, нападала тоді на світ і вертіла його своїми гострими зубами. А місяць один тому був січнем, що сік у обличчя й дух забивав, а другий тому лютим, що від холоду й морозу був таки лютий – наче вовк.
Зима, казали в Московії, подібна до мачузи – злої і нежалісливої – «яре и немилостивее; егда милует, но и тогда казнит; егда добра, но и тогда знобит, подобно трясавице и гладом морит, и мучит грех ради наших…».
Якщо весна – добра, приязна, то зима – жорстокосерда, зла. Весна «рядится в зеленые, густолиственные уборы, а зима надевает на себя белоснежный покров или саван (вследствие сближения ее с богиней Смертью); и лето, и зима являются со своими слугами и помощниками – с грозами, буйными ветрами, дождями, последняя – со снегом, инеем, метелями, вьюгами и морозами, которые есть сильномогучие богатыри и великаны. Оба они состоят в нескончаемой вражде («Зима и лету – союзу нету»), преследуют друг друга и сражаются между собой точно так же, как день сражается с ночью…»
Про Зиму та Осінь розповідають, що вони приїжджають на рябих кобилах; з половини листопада Зима встає на ноги, кує морози, стелить по ріках мости і випускає в білий світ підвладних їй нечистих духів, а з 12 грудня ходить у ведмежій шубі, трахкає по дахах хатинок, будить жінок і змушує їх топити печі, а йде вона полем, за нею – вервечками заметілі, іде по лісу, сипле з рукава іній.
А Зиму уособлює Зюзя – дідок, маленький на зріст, із білим, наче сніг, волоссям і довгою сивою бородою: ходить він босий, з непокритою головою, і носить залізну булаву. Більшу частину ими у лісі товчеться, але іноді заходить у село і веде за собою заметілі, завірюхи, хуги-хурделиці, часом і хуртечку з буранами, віхоли-метелиці, сніговиці завірюшні та хуртовинні…
Єлизавета зиму зимувала неодмінно у Преображенському. Завірюхи його часто замітали так, що вранці й вибратися із хатинки було не просто, вили білими вовками, товклися по дахах, тріщали деревами. А як вигляне сонечко – мільярдами іскорок засяють білі рівнини…
Спала незмінно на теплій печі, визираючи вранці в маленьке запічне віконечко, чи завірюхи немає, чи можна вибратися погуляти… Вибігала, на санках спускалася з гірок з селянськими дітьми – вереску було, сміху! Личка ставали червоними, як не бризнуть соком полуниці… То прохала запрягти в сани кобилку – вона тиха і смирна – і каталася в санях, у ведмежу шубу закутана – більшої радощі дівчина до того не знала.
І виходило в царівни точнісінько так, як за сто з чимось літ писатиме Олександр Пушкін:
Зиму 1725 р. зустрічала у Преображенському, і гралася з сільськими дівчатами та хлопцями, і на санках, запряжених кобилою, сама каталась і подружок своїх під сміх і вереск катала.
Ту зиму вона запам’ятає на все своє подальше життя. Одного дня, щойно виїхала з двору, як усі тривожно заметушилися.
– Гонець! Щось трапилось, із Москви примчав гонець! – Гонець і справді з’явився, весь в інії, та й кінь його від інею білий.
– Царівно Єлизавето, – хрипло, простудженим голосом крикнув гонець. – Радій, матінка твоя щойно імператрицею стала!..
– Я рада, рада за матінку, – Єлизавета і справді зраділа, але…
Але відразу ж і занепокоїлась.
– А батько мій де? Що з ним?
– Батька в тебе, а в нас государя, більше немає, – прохрипів гонець. – Государ Петро Олексійович сеї ночі відійшов в інший світ…
Коли вже всім стало зрозуміло, що імператор помирає, наближених хвилювало лише одне питання: хто посяде місце Петра? (З самим Петром було все ясно, з наступником – ні.) Тим часом синод, сенат, генералітет, усі установи, які не мали формального права розпоряджатися долею престолу, зібралися ще до смерті Петра, у ніч на 28 січня 1725 р. – щоб вирішити питання про наступника імператора.