Потрібне було серйозне лікування, що й сьогодні не завжди дає позитивні результати, а в ті часи, за того рівня розвитку медицини, хвороба була аж надто серйозна. Але цар майже не лікувався. Хоча хвороба ускладнилася тяжкою формою, під осінь хворий відчув себе значно краще та ожив, зайнявшись справами.
Утім, доволі швидко напади посилились, але й тоді Петро не надав цьому значення, навіть поїхав оглянути Ладозький канал, що саме будувався, – поїхав усупереч порадам свого лейб-медика Блюментроста…
Повернувся з подорожі ледь живим, відчував: сили його залишають. Але не вірив, що це – останній рік його життя. Хоча духом занепав, зробився замкненим, не таким товариським, як перше, з частими нападами дратівливості, ще недавно живі очі потьмяніли, зникла властива йому рухливість.
Про що він тоді міркував, коли ховався в самотність, як у башту зі слонової кістки? Хоча самотність була для нього нетиповою, тепер він віддавався їй цілими днями, часто протягом дня не змінюючи навіть пози…
Про що він тоді вперто і тяжко думав, залишилося загадкою. Не виключено, що, відчувши наближення смерті, міркував, кому передати справу, за яку він не жалів «живота свого», як у давнину називали життя.
Сам міг призначити собі спадкоємця, але… Вибору майже не мав. Власне, вибір був, але вузький та бідний. Синів у царя не було – Петро і Павло померли ще в малолітстві. А його первістка царевича Олексія від Євдокії Лопухіної було страчено з наказу самого Петра. Щоправда, був онук, дев’ятилітній син царевича Олексія, страченого, як уже мовилося, самим Петром, але…
До онука в Петра були суперечливі почуття: то він проявляв до нього ніжність, турботу і навіть знаходив у ньому якісь здібності, то, наче схаменувшись, був до малого надто підозрілим, вважаючи, що той – яблуко від яблуні далеко не падає, – піде слідами свого батька, а не діда.
Залишалися дві дочки – Анна і Єлизавета, до них Петро ставився рівно, любив їх зворушливо, але вони були тільки дочками, а не спадкоємцями справи, що вимагала твердої та досвідченої руки. Старшу, Анну, вже тоді було оголошено нареченою герцога Гольштинського, а молодшій Єлизаветі ще не виповнилося й п’ятнадцяти.
І цар, більше не вагаючись, зупинив вибір на жоні своїй Катерині – недарма ж він зібрався проголошувати її імператрицею та затіяв пишну церемонію коронації.
З цього приводу один з істориків резонно зауважив: навряд чи Петро виявив державну мудрість у свого «друга сердешного», як він називав Катерину, але в неї, як йому здалося, була одна важлива перевага: його оточення було водночас і її оточенням, і вона, можливо спираючись на це оточення, вестиме державний корабель старим курсом.
Катерина Олексіївна як дружина імператора мала титул імператриці. Але Петро хотів піднести їй цей титул незалежно від прав, що надавав їй шлюб. Підтверджуючи ці права її на титул, Петро у спеціальному маніфесті не скупився на похвальні слова, оголошуючи, що вона була його постійною помічницею, терпіла незручності похідного життя.
Але це не були вагомі дані, щоб переконати читачів маніфесту в активній державній діяльності Катерини. Тож Петрові довелося – за відсутності інших – обмежитись одним конкретним прикладом – згадування про участь Катерини у Прутському поході, а все інше було сховано за невиразною фразою про те, що вона, мовляв, була йому помічницею. На той час він уже повністю помирився з дружиною, простивши їй амурні гріхи.
У 1724 р. Петро разом із Катериною поїхав приймати курс лікування марціальними водами, а в березні весь двір, сенатори, генералітет, президенти колегій, іноземні дипломати вирушили до Москви, щоб узяти участь у церемонії коронації.
Коронацію було затіяно неймовірно пишною та врочистою. Парадні карети, оркестри, спеціально виготовлена для імператриці корона вартістю в півтора мільйона рублів, пишнота мундирів. Мантію імператриці вагою у сто п’ятдесят фунтів (це, як на сучасний вимір, більше 60 кг!) несли чотири дужі сановники, а шлейф її плаття – п’ять статс-дам.
Церемонія в Успенському соборі була довга (і від того дещо набридала) і втомлива. У ній брав участь і Петро I, з такої нагоди він зодягнув парадний костюм: голубого кольору кафтан, шитий сріблом, червоні шовкові панчохи і шляпу з білим пером. Він власноруч «возложил» на імператрицю корону (мабуть, уся рідня Марти Скавронської тієї миті перевернулась у своїх гробах!), а наступного дня як генерал був серед сонму вішальників. До всього ж імператриці було дозволено самостійно здійснити урядовий акт: надавати Петру Андрійовичу Толстому графський титул.
Це була друга на Русі коронація жінки – дружини государя – після коронації Марини Мнішек Лжедмитрієм I у 1606 р.
Ті урочистості з незмінними «возлияниями» остаточно розладнали здоров’я Петра, яке вже на той час і так похитнулося, тож імператор вирушив на Угодські заводи пити мінеральну воду, нещодавно там виявлену. Вздовж дороги шпалерами вишикували зігнаних людей, вимучених голодом, які йшли невідомо куди в пошуках хліба, а їх примусили «изобразить довольствие» та вітати імператора. Населення тоді переживало тяжкі наслідки неврожаю минулого року, невтішними були й види на врожай поточного року.
Петро повідомив Катерині, що «воды, слава богу, действуют изрядно, а особенно урину гонят… только аппетит не такой, однако же есть!» За тиждень, закінчивши курс лікування, Петро повернувся до Петербурга, де з ним і стався черговий тяжкий напад. Стало зрозуміло, що до столиці імператор прибув геть хворим.
Напади посилювалися, але Петро, не звертаючи на них уваги, у звичайному режимі займався державними справами. Вже в січні 1725 р. йому стало так кепсько, що він звелів поставити в сусідній із його спальнею кімнаті похідну церкву, а 22 січня висповідався.
Це таїнство – сповідь – інакше називається соборуванням і звершується над хворим для зцілення його від немочей душевних і тілесних.
Для здійснення соборування збирається семеро священиків, хоча в разі потреби виконати його може й один священик. У посудину з пшеницею ставлять невелику склянку з єлеєм, як знак милості Божої, а до єлею додається червоне вино, як спомин за пролиту на хрестові кров Христову; навколо ж єлею ставлять у пшеницю запалені воскові свічки і між ними сім паличок, обгорнутих з одного кінця ватою, які служать для семиразового помазання хворого.
Всім присутнім роздаються запалені свічки. Після молитви за освячення єлею і за те, щоб він, за благодаттю Божою, послужив хворому на зцілення немочей душевних і тілесних, читаються сім вибраних місць із книг апостольських і сім євангельських оповідей. Після прочитання кожного Євангелія священик навхрест помазує у хворого чоло, щоки, груди, руки, промовляючи водночас молитву до Господа, щоб Він, як лікар душ і тіл, зцілив свого хворого раба від тілесної та душевної немочі.
Після сьомого помазання священик розкриває Євангеліє і, тримаючи його письменами вниз, покладає – немов цілющу руку Самого Спасителя, – на голову хворого і при цьому молить Господа про відпущення всіх його гріхів. Потім хворий цілує Євангеліє та хрест, і цим закінчується звершення таїнства освячення єлеєм.
Далі відбувся молебень за зцілення хворого, як називаються короткі служби, у яких віряни, за своїми особистими потребами чи обставинами, звертаються з молитвою до Господа Бога, Божої Матері та святих.
– Слава тобі, Боже наш, – благають у приспіві, – слава Тобі… Пресвята Богородице, спаси нас… Святителю отче Миколаю, проси Бога за нас.
Після сповіді імператор спершу відчув полегшення, але сили почали залишати його, він уже не кричав, як раніше, від жорстокого болю, а тільки стогнав…