Єлизавета (всі називали її Єлизаветкою, Лізонькою) росла-зростала і квітла, наче маківка. В Україні про таких казали:
– Що то за гарна дівчина!.. Як маківка, що, розквітнувши, гойдається на тихім блакитнім плесі серед круглого латаття Божого літечка, вся така ніжно-білосніжна…
Вихованням майбутньої імператриці, вельми в релігійному дусі, клопоталася сестра царя Наталія Олексіївна. Вважається, що закладена в дитинстві релігійність була невід’ємною та важливою частиною її сутності впродовж всього життя, щоправда, це не заважало їй «однако, жить жадно и страстно, пока позволяли силы…»
Зростала Єлизавета в атмосфері загальної любові та майже вседозволеності (крім релігійних постулатів), тож була невгамовною і непосидючою дитиною. Улюбленими її розвагами були верхова їзда (коней обожнювала), гребля, танці.
Історик В. О. Ключевський писав: «Подрастая, Елизавета казалась барышней, получившей воспитание в девичьей. Большее развлечение доставляли ей свадьбы прислуги: иногда она сама убирала невесту к венцу, ей доставляло удовольствие наблюдать из-за двери, как веселятся свадебные гости».
Зростала вона, як свідчать сучасники, вродливою дитиною. Коли французький посол побачив її зодягненою в іспанський костюм (Єлизаветі тоді виповнилося вісім рочків) з нагоди зустрічі Петра, який повертався з-за кордону, писав, що молодша дочка государя здавалась у цьому вбранні незвичайно прекрасною.
Іспанський посланник герцог де Ліріа в 1728 р. писав про вісімнадцятирічну цесарівну: «Принцеса Єлизавета, – така красуня, яких я рідко бачив. У неї дивовижний колір обличчя, прекрасні очі, чудова шия і незрівнянна постава. Вона висока на зріст, надзвичайно жива, гарно танцює та їздить верхи без найменшого страху. Не позбавлена розуму, граційна і вельми кокетлива».
Більшість мемуарів і документальних свідчень сходяться на тому, що Єлизавета Петрівна була незвичайно привабливою. І вона чудово знала про це, тож усе життя намагалася зберегти свою красу, докладаючи для цього неймовірних зусилль, не шкодуючи ні особистого часу (іноді на шкоду своїм державним обов’язкам), ні засобів, що їх мала як імператриця.
Це була ідея-фікс, що цілком її полонила.
Вільно розмовляла французькою (знала також німецьку).
До речі, про французьку.
Вважається, що виховання царівни Єлизавети не було систематизованим – хоч би тому, що її мати була повністю неписьменною. Та й про виховання вона мала вельми туманне уявлення. Її саму ніхто змолоду не виховував, то й вона не відала, що це таке. А виховували і вчили Єлизавету за відомим принципом: потроху чогось і якось… Єдине, чому ретельно навчали юну царівну, – французької мови. Слідкували, аби вона добре нею оволоділа – як рідною. Навіть неписьменна матінка, байдужа взагалі до виховання дітей, тут слідкувала і раз по раз нагадувала доньці, як важливо їй знати саме французьку мову.
Така увага батьків Єлизавети до французької пояснювалася суто практичними, щоб не сказати меркантильними, причинами, а конкретніше – матримональними: батьки вирішили видати Єлизавету за кого-небудь із осіб французької королівської крові. У Франції тоді правила королівська династія Бурбонів.
Але… Хоч як намагалися люди Петра «висватати» його дочці якого-небудь Бурбона, нічого не виходило, Бурбони ввічливо, але рішуче відмовлялися від дочки російського імператора, який тоді не котувався в Європі, як і його імперія. Але французьку мову Єлизавета вивчила добре, а завдяки їй познайомилася з французькими романами, і вони, як уважається, збагатили її та «возвысили ее душу».
Залишається свідченням, що, крім французької та німецької мов, Єлизавета легко читала італійські тексти, писала вірші – ніяк не бездарні, чудово співала. Її навчали танцям, музиці, вмінню зодягатися – і не без успіху. Здавалося, легше сказати, чого вона не вміла і чим не володіла.
Ті, хто знав її, були нею незмінно захоплені.
«Живая и веселая, но не спускавшая глаз с самой себя, при этом крупная и стройная, с красивым круглым и вечно цветущим лицом, она любила производить впечатление».
Праві були й ті, хто вважав, що в Єлизавети Петрівни «было много тщеславия, она вообще хотела блистать во всем и служить предметом удивления».
Пишалася, що вона не проста дівчина, – дівчат багато, – а царівна, яка згодом стане ще й імператрицею – синів у Петра I не було. Взимку царівна та її фрейліни, прихопивши ковзани, зграйкою бігали на ставок кататися.
Єлизавета з таким захопленням літала на кістяних ковзанах, що й замерзлого ставка під собою не відчувала. Часом носилися по ставку – з вереском і сміхом – до самого вечора, поверталися хоч і стомлені, але захоплено-веселі, тож Єлизавета від збудження довго потім не могла заснути – здавалося, що вона летить над усім світом на своїх ковзанах…
В Александрівській слободі Єлизавета, яка часто бувала там, веліла збудувати два дерев’яні палаци (ласкаво називала їх палациками) на кам’яних підвалинах, один зимовий, другий літній.
В Александрівську слободу Єлизавета щоліта їздила на соколине полювання. У ті часи полювання з ловчими птахами – соколами, яструбами, орлами-беркутами – було привілеєм царського двору та князів.
Соколів для царського двору добували ще пташенятами, знавці цього діла їх вигодовували, приручали і привчали приносити господареві здобич – птахів чи якихось дрібних тварин. Такі умільці вельми цінувалися при дворі Петра. Щоправда, йому не було коли полювати, але навчених соколів тримав і часто їх, безцінних, відсилав монархам інших країн як дарунок, на знак своєї прихильності чи дружби.
У доброму гуморі Єлизавета іноді з’являлася в царських стайнях, де тримали ловчих птахів, і частенько вибиралася на соколині лови, гасала конем (що-що, а в сідлі вона вміла хвацько триматися) з ловчими у поле. У правій руці – повід, на зігнутій лівій, ближче до ліктя, поважно і водночас грізно набурмосившись – ловчий сокіл. Краса і гордість царського полювального домика… Мчала з мисливцями полем, завжди попереду, і коли десь вигулькувала перепілка й необачно здіймалася на крило, пускала сокола… І той, блискавично загледівши птаху, стрілою нісся їй навздогін чи напереріз, і для перепілки вже не було рятунку…
Єлизавета щось захоплено вигукувала та мчала за соколом. І здавалося, що не на коні, бодай і вітрогоні, вона мчить, а на власних крилах. Відбирала в сокола пійману здобич і приносила її потім додому – це якщо сокіл не встигав задушити птаху своїми крицевими кігтями, і темно-бура плямиста птаха із заляканими бусинками оченят жила в неї й поволі отямлювалась і видужувала – Єлизавета ходила біля неї, як біля маленької дитинки. І виходжувала перепілку, а потім відпускала її в полі на волю.
І це був своєрідний врочистий ритуал, коли збігалися всі цікаві дивитися, як царівна випускала птаха на волю.
– Лети, дорогенька, та більше не потрапляй на око соколу…
Казала потім подругам, сміючись дзвінко й весело:
– І де б його, сокола, знайти?… – Зітхнувши, сама собі перечила: – Ні, ні, ніякого сокола, бо схопить мене, як бідну перепілку…
А ще полюбляла лови зі псами. Для цього їздила з мисливцями до села Курганихи, де на просторих полях влаштовували заячі лови та цькували лисиць чи вовків.
У всі часи це була улюблена барська забава на Русі. Не було такого поміщика, який не мав би десятків чи й сотень собак і коней для ловитви. А ще ж цілі загони ловчих – вижлятники, доїжджачі. Навчені собаки особливо цінувалися, на них вимінювали людей, а то й цілі родини. Хорти, знайшовши звіра – лисицю, зайця, рідше вовка, тримали його в кільці, доки не з’являвся сам поміщик…