А от щоб зберегти гідність жінки – таке йому й на думку не спадало. Зайвий клопіт. Важливішим для нього і головним було бажання та його задоволення.
Вважається, що не залишилася в боргу перед велелюбним мужем і Катерина. Статева любов завжди більше важила для неї та була на першому плані. Як свідчить один з авторів, який писав про неї, «этому научил ее еще горячий Марко в цыганском таборе (есть и такой факт в биографии русской царицы)». А будучи царицею, вона ніколи не відчувала голоду в задоволенні своєї невгамовної та невситимої плоті, тож мала коханців і мала. Але вибирала не будь-якого віку, а чоловіків, молодших за неї на 10–15 років. У свої майже сорок вона не відчувала себе старою, а різноманітність молодих коханців робила її життя цікавим і повноцінним – на її переконання. І не вважала вона це гріхом – щиро не вважала.
Не знала, що таке – унікальна, взагалі, жінка! – що таке ревнощі.
Коли їй пояснювали, що це – сумнів у вірності, коханні, підозра у зраді подружжя, з непідробним подивом перепитувала:
– А що таке… вірність? Що таке, як ви кажете, підозра у зраді? І що таке взагалі – зрада?
Хоч стій, хоч падай!
І питала з такою наївною дитячою щирістю, що ображатися на неї не було підстав. І вродиться ж така жінка! Розуміли, що їй не дано це знати – щаслива! Навіть самі жінки дивувалися. Ті, котрі, як і вона, були непостійні в коханні. До всього ж Катерина не знала – таке складалося враження, – що це таке – сім’я?
– Просто, – казала вона, як про щось звичайне і буденне, – сьогодні я живу з одним і тішуся з ним, але – сьогодні. А завтра… Завтра, як Бог дасть.
– Бог зради не дає, – заперечували їй.
– Це вам, – гмикнула цариця, – а мені Господь усе дає. Бо я не така, як ви, я – єдина у світі. Іншої такої немає. Ще не народилася.
І пурхала безжурною пташкою, яка знайшла черв’ячка – і рада. А вони… ревнощі. Бог з вами, що ви кажете таке! Які ревнощі, коли треба жити у своє задоволення і на свою втіху, а не ревнувати – пхе! Чоловіків на мій вік вистачить.
І додавала, як присуд виносила:
– І мене на їхній вік вистачить!
Вибираючи собі в коханці брата Петрової коханки Анни Монс Вілліма Монса, Катерина й не думала мстити чоловікові. Просто вона закохалася в цього молодика, закохалася враз і гаряче-пристрасно. Віллім був авантюристом у повному розумінні цього слова, а таким вона завжди віддавала перевагу – кохання з таким ніколи не було прісним. Він щомиті був готовим, втративши обережність, кинутись у будь-яку пригоду. Навіть небезпечну. До всього ж він був європейцем, по-європейському освіченим, гарним собою. А ще – спритний, дотепний, шукач різних пригод. А ще він цікавився магією (Катерина – теж) та був забобонним – у кращому значенні, якщо воно є, цього слова.
На пальцях носив аж чотири обручки: золоту, свинцеву, залізну і мідну. Вони буцімто слугували йому талісманом. Золота обручка в його розумінні означала любов. Він писав навіть вірші та присвячував їй, Катерині. Вірші були різні – жартівливі, грайливі, дотепні, пікантні, майже на грані непристойностей – останні вона любила над усе і весело сміялася, коли їх слухала.
«А его ласки… – писатиме одна з авторок, – это была отдельная статья. И где он успел такому научиться? – думала Екатерина. А потом поняла – нигде, что это была его природа. Каждый раз он ласкал ее по-новому. Как будто каждый раз в постели с ней был другой любовник. Он относился к плотской любви, как к творчеству. И был искусным, страстным, горячим и необыкновенно изощренным».
…І цариця Катерина успішно і вже не перший рік – подумати тільки: не перший рік у палаці царя Петра, як колись співав один російський бард, «пахло воровством» – наставляла мужу-цареві пречудові роги. Коли про її зраду нарешті дізнався цар – одним, правда, з останніх, – то в першу мить занепав духом.
Ті, яких він найдужче любив. Хоча б Анна Монс і ця… як її, Марта Скавронська, яку він навіть царицею зробив.
І за що вона його зраджує? Чи вони всі такі, жінки пре… препрекрасні. Чим він їм не може догодити, цар-государ? Чи причина їхньої невірності не в ньому, а в них? У жінках, які від природи визначені на зраду?
Навіть не підозрюючи, цар Петро тоді був близьким до істини. Правда це – що жінки від природи приречені на зраду, – якщо вірити австралійським вченим… Ось яка в наші дні, коли автор працював над цим твором (січень 2015 р.) з’явилась у пресі оригінальна інформація.
«У ЖІНОК ВИЯВИЛИ ГЕН ЗРАДЛИВОСТІ». Такого висновку дійшли австралійські вчені, генетики й нейрофізіологи. Спеціалісти проводили дослідження, в яких брали участь 7000 волонтерів. Дякуючи експерименту, вчені змогли відкрити ген AYPRIA, який підштовхує жінок до зради.
Цей ген є і у чоловіків, але виявляє на сильну стать інший вплив. Австралійські експерти заявляють: ген подружньої невірності змушує дам обманювати своїх кавалерів і «ходити наліво».
І ще виявилося: схильність до невірності може передаватися по спадковій жіночій лінії – отак-то, братове, представники сильної – буцімто сильної – статі людства!
Жаль, що самодержавець Петро I, сам знатний гуляка і зрадливець – а може, в ньому теж було завівся подібний ген? – не дожив до такого відкриття австралійських учених, тоді бідолашному цареві було значно легше.
Як легше тепер усім нам – представникам сильної статі, – що, виявляється, хоч ми і зраджуємо подружню вірність, але винуваті не ми, а наше преславне жіноцтво, де й завівся той нещасливий ген. Цікаво, а як його витурити з нашого жіноцтва? Цього австралійські вчені ще не відкрили. Але будемо сподіватися, що вони й це з часом відкриють – тямущі вчені!
А нам уже відкритого досить. Бо, виявляється, не ми їх, прекрасних, зраджуємо (та в нас, у сильної статі, і генів відповідних катма, то як ти будеш зраджувати!), а вони нас, прекрасні Венери наші, нам роги наставляють. Але дякуючи відкриттю австралійських учених, прекрасним Венерам уже не викрутитися, зрадницям нашим. Тим, яких ми так любимо та без яких і життя свого – і взагалі життя на планеті Земля, – не уявляємо. Ось так, братове-товариство.
Бережімо жінок наших. Бережімо, бо хто ж нас, окрім них, наших прекрасних, – якщо вірити австралійцям, – і зраджувати буде, га?
Про те, що й ми їх зраджуємо – іноді… – не будемо згадувати, з нашого боку це – випадок. Лише. Той виняток. А кожен випадок-виняток – нетиповий.
Лише за неповні десять років Катерина Олексіївна народила від Петра I вісьмох дітей – виходить, майже постійно перебувала вагітною, – скаржилася, що Петро в постелі не бережеться, тож вона після одного зачаття відразу ж підхоплює інше.
Першою в них на світ білий з’явилася 1707 р. дівчинка, що її на честь матері буде названо Катериною.
За рік новонародженої не стане – Бог дав, казали в таких випадках, Бог і взяв.
Другою прийде в цей світ Анна – народжена в рік смерті своєї сестрички Катерини (1708 р.), Анну Петрівну в сімнадцять років буде віддано заміж за німецького герцога Карла-Фрідріха, вона переїде в Кіль, де народить сина Карла-Петра Ульріха (в майбутньому російський імператор Петро ІІІ) і тихо скінчить свої дні у віці 20 років – через три роки після заміжжя.
Наталія проживе лише два роки. Маргарита проживе ще менше – один рік.
Потім з’являться один за одним два сини: Петро, що вважався офіційним спадкоємцем корони з 1718 р. і Павло. На світ білий він вигулькне 13 січня 1717 р., а залишить його через один день.
Дочка, також Наталія (остання в списку дітей Петра від Катерини), з’явиться 1718 р., помре через сім років.
Не згадана в цьому списку Єлизавета (після Катерини та Анни), яка проживе найдовше з усіх своїх сестер та братів – 53 роки. І навіть стане – теж єдина з усіх царських дітей – російською імператрицею (21 рік пробуде на троні).
З офіційного досьє:
«Єлизавета І Петрівна – російська імператриця з династії Романових, молодша дочка Петра І та Катерини І, народжена за два роки до того, як вони взяли шлюб.
Позашлюбна дочка отримала ім’я Єлизавета, яке раніше Романови не використовували. Вважається, що ім’я Єлизавета у формі «Лізетт» користувалося особливою прихильністю Петра. Так називався шістнадцятигарматний корабель за проєктом самого Петра і корабельного майстра Скляєва. Це був один із перших російських кораблів, збудований на петербурзькій верфі. Це ж ім’я мали одна з улюблених собак Петра І – гладкошерстий тер’єр Лізетта й улюблена кобила царя перської породи.
Іменини випадали на 5 вересня – тезоіменні свята – праведна Єлизавета, мати Іоанна Предтечі».
По двох роках після народження Єлизавету було «перевінчано», як тоді казали: її батьки взяли законний шлюб. З цієї нагоди цар дав у 1711 р. своїм дочкам – Анні та Єлизаветі титул царівен. Після прийняття Петром I титулу імператора його дочки Анна, Єлизавета і Наталія отримали титул цесарівен, онука царя Наталія Олексіївна при цьому залишалася великою княжною, а дочки покійного царя (брата Петра) Івана Олексійовича (Катерина, Анна і Парасковія) – царівнами.
«Изучение литературы об императрице Елизавете Петровне, – писатиме один з істориків, – вызывает чувство неудовлетворенности: подавляющее большинство материалов посвящено лицам из ее ближайшего окружения, их интригам и корыстолюбию, фаворитам, войнам, которые вела ее армия, дипломатии, вопросам развития экономики и культуры России в годы ее правления.
Образ самой дщери Петра Великого остается как бы несколько затушеванным, но с трудом просматривается сквозь кисею времени, личность этой, на мой взгляд, необычной императрицы видится либо в бальном антураже, либо сквозь замочную скважину ее спальни.
Не случайно почти все, что касается медицинских сторон жизни Елизаветы Петровны, осталось между строк книг и статей, повествующих о ней, за кулисами театра, именуемого царством Елизаветы Петровны».