А скільки було галасу, вигуків, гавкоту, виття, тупоту…
Єлизавета завжди мчала попереду ловчих разом із хортами, під’юджуючи собак, верещала від захоплення. Взяти зайця їй було не важко, а от вовка… Якось трапився дебелий вовчище (казали, що то міг бути і вовкулак, людина, яка перекидалася на вовка), хорти з ним не могли впоратись – ось-ось він міг вирватися з кільця. І Єлизавета, не тямлячи себе від шаленого захвату, стрибнула з коня тому вовцюгану на спину, схопила його за вуха і так різко задерла йому голову з ошкіреною пащекою, що він і дух спустив… довго потім у Москві згадували, як царівна Єлизавета дебелого вовцюгана голіруч узяла…
Щоправда, женихів у неї тоді враз поменшало. Ба навіть шепотіли, що то не донька Петра I, не царівна Єлизавета, а насправді його син, царевич Єлизавет. Зачарований буцімто злими силами і перетворений на дівицю – що у царя не було спадкоємця… От він і зміг узяти вовцюгана голіруч, а не якась там дівиця, бодай і царівна…
І що буцімто вона – чи то пак він, – смаленого вовка бачив – такий був досвідчений у будь-якому ділі… Цариця Катерина від таких чуток гнівалася, наказувала шептунів хапати і в буцегарню відправляти, а дочці заборонила віднині й назавжди брати участь у ловах зі псами…
Але й без полювань із собаками в Єлизавети було чимало забав і розваг. На Масляну згукувала сільських дівчат, каталася з ними на санках і прості, не родовиті, дівчата були її найкращими подругами, з якими почувалася просто і добре.
А коли надходила весна, починалися хороводи. Старовинні слов’янські народні танці, учасники яких ходили по колу з піснями та виконували певні рухи. А як заграють бувало гуслярі чи сопілкарі, Єлизавета аж затремтить з радощів, кидаючись у дівочий хоровод, від захоплення землі під ногами не відчуваючи.
Полюбляла разом з сільськими дівчатами, під перші громи Перуна, весняні дощі вітати, щоб рясніше падали на землю. Дощ селяни називали годувальником, і тільки починалися перші опади після зими, вибігали з хат, хороводи під дощем водили, співаючи, як заклинаючи:
Коли чулися удари першого грому, всі спішили вмитися водою, яка по весні молодить і «красит лицо, дает здоровье и счастье». Таку цілющу силу приписували й першим весняним дощам, тож Єлизавета під небесною водою залюбки водила хороводи і вмивалася, як казали, «водою с серебра и золота» і втиралася, як і велить звичай, «чем-нибудь красным». Про це і в царській грамоті 1648 р. писалося: «И в громное громление на реках и в озерах купаются, чают себе от этого здравия, и с серебра умываются».
Крім хороводів, Єлизавета полюбляла навіть кулачні бої, тож незмінно ходила дивитись, як стінка на стінку йде й гамселить одна одну кулаками. А коли з’являлися ряджені та скоморохи, Єлизавета аж верещала від захоплення.
Улюбленими народними видовищами й гулянками для юної царівни були, звичайно ж, ведмідь і коза. Бігла, як на вулиці з’являвся поводир із ручним ведмедем і хлопчиком-підручним. Спершу ведмедя змушували показувати різні штуки, що так дотепно імітували людей:
«Мишко, покажи, як зуби болять». «Мишко, покажи, як дівчина в люстерко дивиться…»
Потім хлопчик, убраний козою, натягав на себе мішок з рогатою козячою головою, довгий язик якого міг гучно лопотіти, брав дерев’яні ложки та під барабанний бій і перестук ложок пускався з ведмедем у веселий танок…
У неї в дитинстві навіть була улюблена глиняна іграшка: фігурка ручного ведмедя з намордником.
А з якою радістю чекала бога весняного сонця, любові та пристрастей! Ярило з’являвся на білому коні, на голові – вінок із квітів… У правій руці він тримав серп, а в лівій – сніп жита і де він з’являвся, там земля прокидалася, вбиралася в зелень і квітла, і приносила людям врожай. Де Ярило ступне ногою – ярина виросте, подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне на ліс – пташки защебечуть, а торкнеться уві сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра спалахне, і виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водити та пісень співати. Ходячи, Ярило жито родив, людям діток плодив і любов неземну дарував…
Загалом систематичної освіти принцеса не набула, та вона з цього приводу і не переймалася. Дні її життя було заповнено верховою їздою, полюванням-ловами, греблею та піклуванням про свою зовнішність.
На той час вона поселилася під Москвою в Покровському, полюбляла збирати сільських дівчат, слухати їхні пісні, залюбки водила з ними хороводи де-небудь на галявині під березами.
Полюбляла, коли на Русі наставали свята, і завжди чекала їх з нетерпінням.
Масляна взимку, коли всі їли млинці та каталися на санках, Троїця, коли з настанням літа прикрашали ізби й житла зеленню, а в полі «завивали берізку».
Покрова – осіннє свято врожаю.
А ще ж Пасха – «світле Христове воскресіння», Різдво і святки з колядуванням і ворожінням. І всюди, де святкували, Єлизавета була попереду, невгамовним заводієм, навколо якої завжди гуртувалися дівчата і хлопці, лунали співи, вертілися в танцях.
Коли ще малою Єлизавета (тоді просто Лізка) дізналася, що вона, виявляється, царівна, то стрибала, ляскала в долоньки, вигукуючи:
– А я – царівна! Ага, я – царівна-царівна! Щонайсправжнісінька…
І до матері:
– Мамо Катерино, – так вона завжди її називала, – а чому я – царівна?
– Ти питаєш мене, дочка моя, про надто розумні речі, – мати подумала ще якусь мить, згадала, що вона – цариця і відповіла. – Мабуть, тому ти царівна, дочка моя, що я, твоя мати, цариця.
– А батько?
Матінка наче розгубилася.
– Ну й батько твій… цар. Ось чому ти царівна.
Батько з цього приводу висловлювався коротко:
– Чому? Та хоча б тому, що без нас, царів, не було би і держави, а не тільки тебе, царівни. А без царства аж ніяк не можна. Якось мені мій навчитель ще маленькому пояснював: царство є навіть у звірів.
– То в них лев – цар?
– Не тільки лев. У кожної козявки є своє царство. Так казав ще якийсь давній грек, забув, як його звали. Але запам’ятав: царство є і в тварин, і навіть у рослин. А про людей годі й казати.
Відтоді Єлизавета часто питала – вигукувала:
– Я тому царівна, що люди не можуть жити без царства, еге?
Матінка зітхала:
– Я навіть не уявляю, як я жила, коли ще не була царицею…
– А ким ти була, коли не була царицею? – доскіпувалась дочка.
– Дурепою була. Якоюсь служницею, коли відразу ж треба було ставати царицею… А я… прислужувала іншим. Добре, що потім спохопилась і стала тим, ким мені й належить бути – царицею.
Єлизавета хотіла було зауважити (чи поправити матір): царицею вона стала тільки тому, що нею захопився цар Петро I та зробив її царицею, але стрималась. Матінка, коли було не по її, спалахувала, як суха солома, і в гніві ніколи не знала спину.
Стримувалася лише при цареві, при всіх інших – буянила, доводячи, що ніяка вона не селянка і не служниця, а – з діда-прадіда цариця. Про це дізнався цар Петро і взяв її за жону. Бо коли б вона була простою служницею, родом селянкою, то хіба би цар на ній женився?
А він женився. От і виходить, що вона з діда-прадіда цариця. А тому й ти в мене царівна. Пам’ятай про це і шануй свою неньку рідненьку, доню моя. Єлизавета і шанувала.
Якось вона підгледіла, що матінка на самоті іноді плаче, обхопивши руками свою гарну голівку, бурмотить сама до себе:
– О, горе, горенько мені! Муж Петро не хоче мене бачити і не йде до мене ночувати з ласками-пестощами своїми… О, горе, горенько мені…
І за віщо така кара мені?…
Єлизавета знала за віщо – за зраду.
Петро I запідозрив імператрицю в подружній невірності з її камергером Монсом, то, стративши того Монса, припинив із жоною навіть говорити, і не з’являвся на її очі – ще й велів своїй стражі, щоб та не пускала до нього Катерину, хоч би як вона просилася… імператриця цим переймалася, не знаючи де приткнутися і завжди, коли вона зраджувала і це ставало відомо чоловікові, то каралася, терзала і проклинала саму себе. Клялася більше не зраджувати супруга, аби він лише її простив. А коли він вибачав їй гріхи, оживала, знову квітла і знову, знайшовши собі коханця, зраджувала законного – наче так і треба було.