За якусь мить так і сталося: на високій тичині, стікаючи кров’ю, з’явилася голова бідолашного Монса – кат виконав свою роботу високопрофесійно.
Потім на залитий кров’ю ешафот звели сестру обезголовленого Матрону Балк і жорстоко відшмагали батогами. (Її потім вишлють до Тобольська – на вічне поселення.) Єгора Столєтова та блазня Балакір’єва теж відшмагали батогами й оголосили про їхнє заслання на пожиттєві каторжні роботи.
Цар Петро бував вельми задоволений, коли комусь із його веління відтинали голову. Надвечір він запросив до коляски імператрицю Катерину – яка навіть аж зраділа, що нарешті прогуляється з любим чоловіком – і повіз її на Троїцьку площу, де на високій тичині стирчала голова страченого Вілліма Монса…
– Ну, як, дорогуша, Катеринушка? Правда перед нами, – кинув на тичину з головою Монса, – картина, гідна пензля найзнаменитіших художників.
Катерина без крихти бодай ніяковості, безтурботно-безжурно, але віддано дивлячись в очі коханому чоловіку, не без обурення зауважила:
– Як сумно, що серед двірцевих стільки зіпсованості…
І кивнула при цих словах на високу тичину, на якій стирчала голова її ще вчора найдорожчого коханця…
– Шкода, що в цього… цього Монса, голова всього лише одна, – зітхнув цар. – Відтяли її – і всі задоволення скінчилися. А були б дві голови, ми продовжили б задоволення, їх відрубаючи. Одне втішно, – по хвилі додав, – зіпсованих, як ти зволила висловитись, на Русі завжди вистачало і вистачатиме.
Наступного дня, коли вже всі надивилися на голову Монса на високій тичині та сам цар натішився тим видовиськом, він велів зняти голову коханця своєї жони-цариці, опустити її в банку зі спиртом (у тій банці голова Вілліма Монса виглядала, як «жива», тільки й того, що не моргала), і розпорядився посудину з головою Монса у спирті поставити в покоях дружини – вочевидь, для кращої пам’яті. Щоб цариця Катерина більше не забувала свого коханця, а вдень і вночі могла ним милуватися…
Ось тоді вперше цариця Катерина занепокоїлась, у душі в неї щось закрижаніло, і вона подумала, знаючи добре характер Петра, що це так не скінчиться. Петро на цьому не зупиниться, якщо велів занести в її покої банку з головою її коханця (але що ще він задумав, тиран жорстокий?), чи не готує він і їй таку саму долю, як бідному Вілліму Монсу?
Що цар задумав – зосталося невідомим. Із тієї причини, що жити йому тоді залишалося всього лише два місяці та дванадцять днів…
Ідилія – близьке до природи, мирне, безтурботне щасливе життя. Принаймні так за словниками.
Таким воно принаймні особисте – було і в царя Петра – на його тодішнє переконання.
І ось настав день ікс і…
І вона, Ідилія, зникла в один день, чорний для Петра, коли він дізнався, що його кохана, яку він навіть проголосив жоною-царицею та раптом…
Раптом зрадила його. Зрадила, як наче якась потіпака. І це вона, цариця царства Російського і його полум’яна любов. Та хто вона взагалі така? Селянка з діда-прадіда, служниця пастора, якась там наймичка, коханка Меншикова та Шереметьєва. Шльондра! Курва, як кажуть про таких на Русі. Він її, підстилку генерал-фельдмаршала, забрав до себе, зніс до царського достоїнства, якусь там Марту Скавронську, дав їй звання цариці, а вона…
Вона зрадила його. І з ким? З якимось камергером двору… Монсом.
Що їй, його кохання мало? Його невситимої пристрасті? Вона ж, як він злягався з нею, стогнала і кричала від задоволення…То що ж, виходить, тих стогонів і криків їй замало? Злягалася з якимось камергером, аби ще й з ним стогнати і кричати в постелі – це єдине, що вона вміє робити і робить просто блискуче. І, як кажуть, від душі…
Історія іноді мстить.
Чи творить – це вона полюбляє – парадокси. Це ж треба… Доки він, зраджуючи свою жону, царицю Євдокію Лопухіну, бігав у Німецьку слободу і крутив там з Анною Монс, її братець Віллім закрутив із його жоною-царицею.
Справді ідіотський парадокс історії. Яка богиня за давніми греками – чи ким там іще? – була музою історії? Здається, Кліо. Ось вона і мстить Петрові. Затіяла з ним ігрища в парадокси. Ідилія – він гадав, що в нього ідилічна любов з Анною Монс, з Мартою-Катериною, а вона, ідилія, в один день з гуркотом луснула. І він не просто дізнався про зраду цариці Катерини, а й переконався, що вона таки зраджує його, всемогутнього царя всемогутнього царства. І зраджує його, знаного на всю Європу, з якимось шмаркачем без роду й племені, братом його коханки…
О, жінки, хто вас збагне? І чи взагалі збагне? Цариця – і раптом почала його, царя, зраджувати з якимось камергером двору! Дарма він їй дав нове ім’я Катерина, вона як була Мартою – безрідною, так і зосталася.
І що він у ній такого знайшов-побачив? Навіть не красуня, а так собі…
Історики свідчать: Марта Скавронська, вона ж Катерина Олексіївна російська цариця, не була красунею. Але вона володіла якоюсь незбагненною жіночою звабливістю, що притягувала до неї чоловіків, як магнітом. Дівчиною вона була напрочуд жвавою (росіяни кажуть «бойкою»), ніколи не уникала роботи – будь-якої – і мала незмінно веселий настрій. І все їй, здавалося, було дарма.
Ось ця риса характеру і знадобилась їй, коли вона стала Катериною, як нарекли її у хрещенні за православним обрядом, жоною самого царя.
Вона була жінкою без будь-якої, бодай елементарної, освіти, неграмотна, але, як свідчать сучасники, вона такою мірою вміла «являть пред мужем горе к его горю, радость к его радости». І взагалі інтерес до його потреб і клопотів, що Петро, за свідченням царевича Олексія, постійно твердив: «жена моя и его мачеха – умна!» Тож із задоволенням (навіть відчуваючи в цьому потребу) ділився з нею своїми новинами, думками і планами.
Вона постійно вгадувала його думки – скоріше серцем, аніж розумом, – та бажання, відгукувалась на його часом несусвітні витівки, ділила з ним не тільки постіль, а й труднощі воєнного походу, терпіла його часом грубі та різкі вибрики, могла заспокоїти і навіть вгамувати йому головний біль, що часом доводив царя до буйного божевілля.
Називав-величав її Петро не інакше, як Катеринушка (Катеринонька), і любив її до нестями. А втім, це не заважало йому – такий уже вдався непостійний, – затівати на стороні інтрижки. Це він не вважав зрадою дружині, на відміну від тих випадків, коли його зраджувала дружина. Їй зради він не прощав.
Це знала Катерина і не панікувала, вважаючи, що перевиховати царя ніхто не може, і вона теж, а тому слід не боротися з сильною течією, а пливти за нею.
Тож час од часу, коли він опинявся – щоправда, було це типово, «на безриб’ї» – присилала йому, любому своєму Петруші, «девок попышнее да порумянее».
Такій допомозі жони-цариці Петро нарадуватися не міг і крутив з відібраними дівками у своє задоволення, аж ніяк не вважаючи те зрадою чи чимось аморальним і не гідним сім’янина. Він – цар-государ, і йому все можна. На відміну від його цариці, яка й глянути на інших чоловіків спокусливо не могла і не мала права, бо для неї це було б уже аморально.
Жінки в житті Петра відігравали особливу роль, значну, що його цілком поглинала. Він володів могутнім темпераментом, який вимагав реалізації у статевому житті. У виборі жінок він не керувався якимись високими мотивами – «мог предпочесть крестьянку, прачку, проститутку утонченной фрейлине».
«Імпотент, – як скаже вже в наші дні один політик, великий ловелас, – не може керувати ні державою, ні областю, ні містом – узагалі нічим. Тому що, коли втрачається інтерес до жінок, втрачається інтерес до життя, а без інтересу до життя людина вже ні на що не здатна».
Це сказано, як про Петра І.
Чи, принаймні, і про Петра I. Хто, хто, а він мав колосальний інтерес до жінок, тому й міг керувати і державою, і чим завгодно. Бо, маючи інтерес до жінок, мав інтерес і до життя.