З 1828 року Іван Сошенко йде на власні хліби – розписуючи іконостаси в монастирі та в церквах, а зароблені гроші віддає батькові на купівлю землі у Звенигородці. В той час його мали забрати до солдатчини, але за нього дав згоду піти до війська молодший брат.
Дещо Сошенко заробляв і для себе, тож вирішив – йому тоді йшов 24-й рік – купити будинок, одружитися – вже якусь там кралечку назнав, але… Саме тоді приїздив якийсь чиновник із Петербурга – щось купувати, а побачивши неабиякі здібності молодого Сошенка в малюванні, розповів йому про петербурзьку Академію мистецтв, де навчаються такі, як і він, талановиті молоді художники.
Іван почав марити Петербургом, забувши про свою мрію купити будинок та одружитися з кралечкою… І вирішив будь-що дістатися Петербурга і вступити до Академії мистецтв, аби не залишитися «пачкуном-богомазом», а присвятити всього себе мистецтву.
І мрія Івана Сошенка збулася – у 1834 році він у Петербурзі стає учнем Академії мистецтв. Його навчали мистецьким премудростями професори Венеціанов і Єгоров, вони порадили здібному юнакові, крім усього, зайнятися ще й самоосвітою. І Сошенко кинувся «гризти граніт науки». І – малював, малював, малював… Чи не кожну вільну годину дня і… І – ночі. Теплими і світлими літніми ночами ходив до Літнього саду змальовувати скульптури. Там однієї ночі доля і звела його з кріпаком пана Енгельгардта Тарасом Шевченком. Глянувши на його роботу – Шевченко саме малював скульптуру, Сошенко захопився юнаком, збагнувши, який він здібний, цей безправний кріпак.
Будівництво Літнього саду в Санкт-Петербурзі розпочав майстер Іван Угрюмов під керівництвом Петра І у 1704 році. Цар мріяв про свій Версаль, тож початковий план його намалював особисто, задумавши створити незвичайний архітектурний парк з чітко визначеним плануванням і прямими алеями, акуратно підрізаними деревами та кущами. Було звезено величезну кількість землі, здійснювались роботи зі зміцнення ґрунту, у створенні парка брали участь видатні архітектори та майстри-садівники. Парк попервах створювавсь як літня царська резиденція, він мав стати місцем відпочинку, поєднуючи в собі ознаки як міста, так і заміського маєтку.
Зусібіч сад був оточений водою: з півночі та сходу його обмежували ріки Нева і Фонтанка, з південного і західного боків – Мойка та Леб’яжа канавка. Від Неви у глиб парку йдуть три прямі алеї, розташовані паралельно, їх перетинають доріжки.
Центральну галерею прикрасили двадцятьма парними мармуровими колонами, а доріжку було покрито білими і чорними мармуровими плитами. Там була встановлена антична статуя Венери, що стала першою античною скульптурою оголеної жінки в Росії. До речі, до скульптури довелося приставити солдата з рушницею – для цілодобової охорони. Петербуржців «смущала голая баба с белым лицом», тож кожний намагався її у що-небудь зодягти. (Нині та Венера зберігається в Державному Ермітажі).
На чотирьох майданчиках саду було влаштовано фонтани, вельми мальовничі, які стали першими фонтанами в Росії. Щоб вони працювали, було прорито канал, а парова машина качала воду з Фонтанки. На березі тієї Фонтанки спорудили ще й грот, що нагадував казкову печеру. Стіни грота-павільйону прикрашали колони і скульптури, а три зали було викладено кольоровим камінням і товченим склом з молюсками. Того, хто заходив до гроту, зустрічала позолочена колісниця Нептуна на горі, а в печері під горою «томился лев». (Нептун уособлював собою Петра I, а лев – Швецію.) Був там і пташник, де утримувалися орли, чорні лелеки та інші дивовижні птахи. (На його місці нині стоять Кавовий та Чайний будиночки.)
Дуже швидко Літній сад став популярним і навіть улюбленим місцем відпочинку петербуржців. Чого в ньому налічувалося найбільше, так це скульптур. Їх із Італії привіз ще Петро Перший. Було їх більше двох сотень, хоч з часом частину було зруйновано весняними повенями. Скульптури та бюсти були виконані майстрами венеціанської школи. Це – бюсти Александра Македонського та Юлія Цезаря, римського імператора Траяна, шведської королеви Христини, а також статуї героїв античної міфології та алегоричні зображення природних явищ і відсторонених понять – «Ніч», «Полудень», «Ранок», «Захід», «Навігація», «Астрономія», «Світ і достаток», одна з найкращих статуй – «Амур і Психея». Спершу в парк можна було потрапити тільки на запрошення самого царя, але згодом вже дозволяли гуляти без запрошення Петра I, але «пристойно зодягненій публіці». Згодом парк став улюбленим місцем гулянь і розваг, де навіть влаштовували оглядини купецьких дівок на виданні. З обох боків алей вишикувалися купчихи з дочками, а повз них проходжувалися молоді купчики, вибираючи собі наречених. Звісно ж, «каждая мамаша старалась разодеть свое чадо». У галереях на березі Неви під час урочистостей накривали столи і влаштовували танці. А знамениті решітки почали з’являтись у Літньому саду починаючи з 1771 року. Огорожу називали «изумительной по совершенству пропорций» і взагалі – «лучшей в мире». 36 гранітних колон, на яких установлено вази та урни, з’єднує фігурна решітка, прикрашена позолоченими деталями…
«Літо й рання осінь – малярський сезон, сезон будівельних праць і ремонтів. Тарас тоді працював у місті від самого рання до пізнього вечора. Ночував він на горищі. Чи це було горище-піддашшя, де можна було жити лише вліті, чи якась комірчина-мансарда, – невідомо. Але в кожному разі можна було звідти непомітно вийти, не рипаючи дверима хазяйського помешкання. Під час «білих» літніх петербурзьких ночей, коли надворі без світла навіть читати можна, Шевченко ще перед світанком виходив із дому до міста на працю, і поки настане година тієї праці, заходив до Літнього саду і там зрисовував статуї богинь і богів, що прикрашали його алеї. Знав, що від зрисовування фігур і статуй починають свою науку всі митці; сам її почав від того у Лямпі в Варшаві, цікаві ширяєвські гості з Академії теж її від того самого починали, і Тарас в алеях Літнього саду знайшов собі безплатну студію-майстерню, «фігурну клясу», але вчився в ній самотужки, без учителя. Сідав на відро з фарбою і зрисовував «солодко усміхнених богинь» і суворих богів. У цих його рисунках впадала в вічі «надзвичайна схожість з оригіналом», але вони не були відтушовані, не було на них світлотіней: у блідому освітленні білих ночей, мало чим яскравішому за світло місяця, так само як і в опалево-млистому світлі північних ранків, не було виразних тіней, і можна було зрисовувати лише самі контури» (Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка. – К., 1994).
«Влітку 1835 року в житті Тараса настала подія, що внесла в його душу і промінь надії на краще, і цілу гаму незнаних йому доти радощів, а разом із ними й нових, ще глибших, смутків і ще болісніших за давні переживань. Під час одного із звичайних своїх рисувальних «сеансів» у Літньому саду звернув він на себе увагу якогось незнаного пана, що поцікавився поглянути, як хлопець рисує. У розмові виявилося, що пан цей – мистець-маляр Іван Сошенко, учень Академії й земляк Шевченка, родом із близького до Вільшаної й Керелівки Богуслава, де Тарас, як ми знаємо, не раз бував. Сошенко якийсь час навіть жив у Вільшаній, де вчився у мистця-маляра С. Преволоцького. Земляк зацікавився долею замурзаного малярського челядника і, поглянувши досвідченим оком на його рисунки, одразу побачив, що хлопець має здібності рисувальника».
Щоправда, згодом Іван Сошенко дещо інакше розповість про своє перше знайомство з Шевченком.
«Коли я був у «гіпсових головах» чи, здається, уже в «фігурах», разом зі мною малював брат дружини Ширяєва, від якого я довідався, що у швагера служить козачком мій земляк Шевченко, про якого дещо чув ще у Вільшаній, будучи у свого першого вчителя Преволоцького. Я дуже просив родича Ширяєва, щоб він прислав до мене Тараса на квартиру. На другий день він з’явився до мене у такому вигляді: на ньому чуб засалений, полотняний халат, сорочка і штани з товстого домашнього полотна, які були замазані у фарбу, без шапки, босий і розхристаний».