«Та все ж найбільшим дарунком долі для Шевченка стали зустрічі у Літньому саду в липні 1835 року з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком…»
«100 найвизначніших українців»
«…Летом, в один из лунных петербургских вечеров, прогуливаясь в Летнем саду, Сошенко заметил, что какой-то оборвыш в затрапезном пестрядинном халате, босой и без шапки копирует карандашом одну из статуй, украшавших аллею сада. Заметив южный тип физиономии, Сошенко полюбопытствовал взглянуть на его работу. Зайдя сзади, он увидел, что рисунок весьма не дурен, ударив юного художника по плечу, Сошенко спросил: «Звідкіль, земляче?». «З Вільшаної», – ответил халатник. «Як – з Вільшаної? Я сам з Вільшаної!», – сказал Сошенко, и заинтересовавшись земляком, узнал в этом халатнике Тараса Шевченко, крепостного Павла Енгельгардта…»
П. Г. Лебединцев
«Мій поміщик, – писатиме Шевченко про Павла Енгельгардта, – ставив мені в обов’язок тільки мовчанку і нерухомість в кутку передпокою, поки не пролунає його голос, наказуючи подати люльку, яка стоїть тут же поруч з ним, або налити у нього перед носом склянку води».
«При властивій мені сміливості характеру, – згадуватиме Шевченко своє козакування в дідича, – я порушив панський наказ, наспівуючи ледь чутним голосом сумні пісні й змальовуючи крадькома картини суздальської школи, що прикрашали панські покої».
Пан хоч і карав за таку сваволю свого козачка, але запримітив – око він мав гостре, – що його козачок проявляє чималі здібності до малювання. І вирішив це використати, щоб мати свого дворового живописця.
На початку 1831 року Енгельгардти переїхали до Петербурга, а вже наступного року, згадавши про неабиякі здібності свого козачка до малювання, полковник Павло Енгельгардт на чотири роки віддав свого «домашнього маляра» до цехового майстра Василя Ширяєва в науку. На той час Ширяєв був досить відомим у вузькому колі майстром декоративного живопису, він виконував внутрішні розписи у приватних і громадських спорудах. У нього були вже учні, теж здібні. Разом з ними енгельгардтів козачок брав участь у розписі Великого, Олександринського та Михайлівського театрів Петербурга.
Буцімто Ширяєв за натурою своєю був деспотом, – принаймні, так титулував його сам Шевченко, – але попри свій свавільний характер дозволяв козачку Енгельгардта користуватися своєю чималою бібліотекою, де Тарас вперше познайомився з творами російської та світової класики, видатними зразками живопису, не кажучи вже, що саме тоді він вперше побував у театрах.
Отож, Павло Енгельгардт законтрактував свого козачка Тараса на чотири роки «разныхъ живописныхъ дѣлъ цеховому мастеру Ширяеву».
Панько Куліш, співчуваючи хлопчикам, яких «батько або інша яка влада віддають у науку до ремісників», писав:
«Права майстра над ними не мають ніяких окреслених меж; вони його повні раби. Виконувати всі домові роботи та всі можливі забаганки самого господаря та членів його родини – це їх безумовний “обов’язок”».
Як згадує сам Шевченко, Ширяєв «тримав постійно трьох, а іноді й більше невмивак у пістрових халатах під назвою учнів та, як треба було, ще наймав поденно й помісячно від одного до десяти костромських селян – малярів і склярів, так що в своєму цеху він був і мистецтвом і капіталом не останній майстер».
Ширяєв, за свідченням тих, хто його знав, був людиною скупою, «неотесаною і жорстокою». Його «злиденна молодість» минула в «бруді та скруті», тож він уважав, що це звичайна дорога до добробуту, до свого місця в житті, до якого він насилу сам дійшов. А тому учням своїм ніколи не давав спуску, не щадив їх, а тих, хто в чомусь винилися, охоче й жорстоко бив. Кажучи при цьому: «Мене не гладили по голівці, за що ж я буду когось гладити?». За словами Шевченка, майстер Ширяєв, хазяїн і повелитель його, «був загрозливіший за всякого дяка-спартанця».
У Ширяєва Шевченко вчився російської мови – до того він її чув лише од пана Енгельгардта та його гостей, тож знав якусь там обмежену кількість російських слів та виразів, а вже в Ширяєва надолужив прогаяне. Та й жити в Петербурзі, не знаючи державної мови імперії, було собі ж на гірше. Хутко опанувавши російську мову, Шевченко брав книги з бібліотеки Ширяєва і потай, ночами, при огарку свічки читав. Як проковтнув шеститомний російський переклад популярної енциклопедії античного світу – твір абата Бартелемі «Подорож Анахарсіса молодшого», що збагатив його знання й розширив світогляд.
А вже читаючи – бодай і прихватком, боячись, щоб його не заскочили при цьому, при кволому світлі чадного згарка, – Пушкіна, Шевченко просто раював – до поезії він із малих літ мав непереборний потяг. Поезія для нього була другим його життям – неймовірно прекрасним.
У будинку Ширяєва часто відбувалися літературні вечірки, що їх влаштовували учні Академії мистецтв. Тарас тоді вперше почув вірші В. Жуковського, К. Рилєєва, ще і ще насолоджувався О. Пушкіним – поетів, що їх з таким натхненням читав на тих зібраннях художник-портретист і великий знавець і шанувальник поезії Іван Зайцев, син, до речі, українця-кріпака. А літніми ночами, коли було тепло і видно, «як удень», Тарас бігав у Літній сад малювати статуї. Там він однієї ночі й здибав Івана Сошенка – чи Іван Сошенко здибав Тараса Шевченка, кріпака-художника. Був він старшим за Тараса на сім років, досвідченим, тож угледів у кріпакові пана Енгельгардта чималий талант і став його, як писатимуть, мистецьким проводирем. І згодом увів кріпака до «малоросійського» товариства столиці, що складалося з досить відомих – талановитих, певна річ, людей, зокрема, в науковій та мистецькій сферах. Душею товариства був письменник Євген Гребінка. На літературних вечорах Шевченко познайомився з істориком мистецтв Василем Григоровичем – секретарем Товариства заохочування художників у Петербурзі та конференц-секретарем Імператорської Академії мистецтв – згодом це знайомство стане вирішальним у долі Тараса Шевченка. Але привів його у вищий світ земляків у Петербурзі він, Сошенко.
Хоч що не кажіть, а знайомство з ним стало дарунком долі для Шевченка, починаючи від тієї, такої світлої, такої прекрасної липневої ночі 1835 року, коли доля звела Тараса Шевченка з Іваном Сошенком. Після зустрічі з ним життя Шевченка можна було переділити на два періоди: «до Сошенка» і «після Сошенка»…
Сошенко…
Родом він був з Богуслава, дуже любив звивисту бурхливу річку Рось, на березі якої і стояв Богуслав – давнє містечко Київщини, що згадується в літопису під 1195 роком. Був загарбаний феодальною Литвою, потім, з 1569-го – феодальною Польщею. Непокірними були богуславці, постійно боролися за волю – то беручи участь у повстанні К. Косинського, то С. Наливайка, то П. Павлюка і К. Скидана, Д. Гуні, Я. Острянина. З 1685 року Богуслав – полкове місто Богуславського полку, чим дуже пишався Іван Сошенко, всюди – при нагоді, а часто й без, підкреслював: ми – богуславські козаки…
Народився він у сім’ї міщанина княгині Браницької Максима Сошенка, теж богуславського козака. Принаймні, так себе величав Іванів батько.
Спершу його навчала грамоти бабуся, згодом – місцевий дяк, який посадив його за Псалтир. У 13 років, угледівши у хлопця здібності, його відвезли навчатися до відомого в тих краях маляра Преволоцького в містечко Вільшану. Іванова бабуся була далекою родичкою тому майстрові, тож він узяв її онука в науку «за так». А втім, Іван плату за навчання відробляв: пас худобу маляра, в його помешканні топив груби, чистив хліви тощо… Лише по п’яти роках майстер призначив здібному і старанному учневі невелику платню. Роботи було так багато по господарству, що малюванням Іван займався прихватком, лише у вільні від роботи години.