Звідтоді Тарас часто забігав до Сошенка, гомоніли про се і те, а головно про малярські справи, що обох найбільше цікавили та були сенсом їхнього тодішнього життя. Розповідав Тарас і про своє життя, минуле й теперішнє – безрадісне існування в ролі кріпака. Тож нарікав на свою долю гірко та безнадійно, лише мріючи про волю, але не знаючи, як її здобути. Сошенко мав вразливе серце, журився з його долі й почав задумуватись над тим, як би допомогти такому здібному хлопцеві вирватися з неволі. Повів Тараса до Євгена Гребінки, прохав у нього ради.
Євген Гребінка прожив мало – 36 годочків усього, – але встиг стільки зробити, що іншим для цього знадобилось би чи не два життя.
Український письменник, педагог, видавець народився на хуторі Убіжище Пирятинського повіту, що на Полтавщині (тепер село Мар’янівка Гребінківського району) в сім’ї відставного штабс-ротмістра Павла Гребінки; початкову освіту здобув удома, потім навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, де й почав писати вірші та перекладав українською мовою поему Пушкіна «Полтава». Перший друкований твір його російською мовою «Рогдаев пир» з’явився на сторінках «Украинского альманаха» в Харкові.
Служив у званні обер-офіцера. Вийшовши у відставку, переїхав до Петербурга, де того ж року вийшла збірка його байок «Малороссийские приказки».
З інтернет-видання:
Українське суспільство у 20 – 30-х роках, коли зростав талант Євгена Гребінки, розвивалося в умовах загострення суспільно-політичних відносин, зростання ліберальних і радикальних настроїв. Після наполеонівської війни 1812 року, коли багато громадян Росії та України ознайомилися з життям Європи й порівняли його зі своїм середньовічним кріпацтвом, почали виникати таємні політичні товариства, з яких 14 грудня 1825 року виросло декабристське повстання в Петербурзі. 28 грудня це повстання повторилося в Україні під Васильковом, де збунтувався піхотний полк, загітований декабристами. Новий спалах національної самосвідомості після придушення декабристського руху стався під час польського повстання 1835 року, яке знайшло жвавий відгук у середовищі радикально налаштованого українського громадянства. Прояви українського національного відродження, зініційовані польським визвольним антиросійським рухом, ширилися на Лівобережній Україні. У ті часи починали свою діяльність Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Опанас Маркович. Уже було видано славнозвісний збірник українських пісень Михайла Максимовича. Надзвичайною популярністю користувалася «Енеїда» Івана Котляревського, яка започаткувала нову українську літературу, писану живою народною мовою. Ці прояви національного відродження в часи царювання Миколи I викликали непримиренну ворожість. Царизм у всіх проявах національного життя вбачав сепаратизм і вживав заходів із остаточної асиміляції українських провінцій.
У таких умовах виник романтичний напрям української літератури дошевченківського періоду, яка живилася подіями народного життя й надихалася ідеями національного відродження. Євген Гребінка, як і багато хто в українській, російській та польській літературі вдавався в умовах миколаївської реакції до жанру байки, яка мала в Україні давні традиції й досягла найвищого рівня у XVIII ст. в «Баснях Харьковских» Григорія Сковороди та в російських байках Івана Крилова. Гребінка творчо переусвідомив здобутки попередників у жанрі байки та надав їм ширшого жанрового звучання, ввівши в них українські реалії та думки, що відображали світогляд українського селянина. У байках Гребінки викрито соціальні суперечності тогочасної дійсності. Езопівською, сповненою алегорій мовою він, бачачи соціальну й національну несправедливість тогочасної царської Росії, наважувався казати сувору і сміливу правду. Майже в усіх його байках простий чоловік, який має здоровий глузд і мораль, протиставляється хижакам і гнобителям, багатіям, крутіям, здирникам, чинодралам. Наприклад, у байці «Ведмежий суд» він викриває тогочасні порядки, продажність і корупцію в судових установах миколаївської Росії, де судді, Ведмеді та Вовки, за доносом Лисиці готові розтерзати жертву, бідолашного Вола, за те, що той лиш «їв сіно, і овес, і сіль». Вола за скоєні злочини «справедливий» суд постановив «четвертувать і м’ясо розідрать суддям на рівні часті, Лисичці ж ратиці оддать».
Більшість байок Гребінки – «Зозуля та Снігур», «Сонце та Хмари», «Рожа та Хміль», «Школяр Денис», «Грішник», «Ворона і Ягня», «Вовк і Огонь» та інші – своїм корінням сягають у народну творчість і побудовані на зіставленні двох моралей – панської та народної, хижацької та гуманної. Для своїх байок Гребінка використовує традиційні в народній творчості персонажі Ведмедя, Вовка, Лисиці, Орла, а з іншого боку постають Віл, Зозуля, Снігур, Ягня, Конопляночка. Завдяки цьому образи та ідеї його творів були зрозумілими для народу й виконували свою моралізаторську та повчальну роль. В одній з найкращих своїх байок «Вовк і Огонь» Гребінка у досить сміливій критичній формі так висловлює характер взаємовідносин між багатими та бідними:
У своїх байках, коротких мініатюрах, побудованих, як у драматичних творах, на протиставленні й зіткненні характерів, добра і зла, Гребінка досяг простоти й легкості стилю, влучності характеристики персонажів, завдяки чому його твори стали явищем в українській літературі того часу. Євген Гребінка успішно виступав і як прозаїк, автор історичних повістей, нарисів та роману «Чайковський», присвяченого подіям визвольної війни 1648–1654 років. Цей роман Іван Франко називав улюбленим твором галицько-руської молоді 60 – 70-х років. Створено його на основі родинних переказів, оскільки мати Гребінки походила з роду Чайковських. У «Чайковському» Гребінка, продовжуючи лінію М. Гоголя, творами якого тоді зачитувалися Росія та Україна, створив широке епічне полотно, зобразив суворе життя козаків, їхню мужність і вірність у дружбі. Гребінка звертався й до злободенних тем, дуже гостро вирішуючи тему маленької людини у жорстокому суспільстві. Недарма його роман «Доктор» майже по півстоліттю після смерті Гребінки А. Чехов називав серед найкращих творів тогочасної літератури, гідних для перевидання й народного читання. Велику популярність у другій половині XIX століття мали також повісті Гребінки «Приключения синей ассигнации» та «Кулик», в яких він у традиціях гоголівських творів показав жорстоку владу грошей у тогочасному суспільстві. Окремою, а може, з сьогоднішнього погляду, найяскравішою гранню творчості Гребінки є його лірична поезія українською та російською мовами. Найкращі з-поміж українських поетичних мініатюр – «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») стала народною піснею. А російський романс на слова Гребінки «Очи черные, очи страстные» приніс Гребінці ще й світову славу. В історії української культури Гребінка залишився навічно ще й як щирий учасник у вирішенні Шевченкової долі, коли брав участь у викупленні його з кріпацтва та допоміг видати «Кобзар» 1840 року.
Так було Долі бажано, щоб саме Іван Сошенко звернувся до Євгена Гребінки з проханням допомогти «звільнити його – Шевченка – від жалюгідної долі кріпака». І доклав усіх можливих і неможливих зусиль, тільки-но справа зайшла про викуп Тараса Шевченка з кріпацтва.
Починаючи з жовтня 1838 року Шевченко оселився в Сошенка і жив разом з ним на 4-й лінії Васильєвського острова, неподалік Академії. Житло друзі сплачували порівну. І Тарас несподівано різко змінився. До того Сошенко звик бачити пригніченого тяжкою долею хлопця, а після здобутої волі раптом побачив у Шевченкові іншу людину. Тепер то був безтурботний юнак, якого манили до себе розваги та спокуси столичного життя і він ладен був тільки те й робити, що веселитися і навіть просто пустувати, б’ючи байдики.