Але, як це часто буває, цілковите самовладання й енергія якої-небудь другорядної особи на віки визначають хід історії. Щасливий випадок рятує португальців. На той час по світу мандрував хоробрий, привабливий як своєю мужністю, так і щирістю італійський шукач пригод на ймення Лодовіко Вартема. Не жадоба до наживи, не честолюбство ваблять молодого італійця в далекі краї, а цілком природна, непереборна любов до мандрів. Без фальшивого сорому цей природжений бродяга зізнається, що «через свою нетямущість в науках і небажання студіювати книжні премудрості» він вирішив спробувати «особисто і на власні очі оглянути найрізноманітніші місця на землі, відомо ж бо, що розповідь одного очевидця важить більше, ніж усі балачки й чутки». Першим серед невірних відважний Вартема прокрадається в заборонене місто Мекку (його опис Кааби й досі вважається класичним), а потім, після багатьох небезпечних пригод, дістається не лише до Індії, Суматри й Борнео, де до нього, щоправда, уже побував Марко Поло, але й, першим з-поміж європейців (це відіграє неабияку роль у подвигові Магеллана), до омріяних Islas de la especeria[15]. На зворотному шляху, у Калікуті, переодягнувшись дервішем, Вартема довідується від двох ренегатів-християн про запланований напад калікутського владики. З почуття християнської солідарності він, ризикуючи життям, добувається до португальців і, на щастя, ще вчасно встигає застерегти їх. Коли 16 березня 1506 року двісті калікутських кораблів збираються зненацька напасти на одинадцять кораблів португальців[16], ті уже чекають на них, готові до бою. Це буде найтяжчий з усіх попередніх боїв віце-короля: не менше ніж вісімдесят убитих і дві сотні поранених (величезна цифра для перших колоніальних воєн) – така плата португальців за свою перемогу, щоправда, перемогу, яка остаточно утвердила їх панування над усім узбережжям Індії.
Поміж двохсот поранених знаходиться й Магеллан; поки що він, як і інші великі люди, чиї імена ще нікому не відомі, одержує лише поранення, а не бойові відзнаки. Спочатку його разом з іншими пораненими переправляють в Африку; там його слід губиться, бо ж кому спаде на думку описувати день за днем плин життя простого sobresaliente? Якийсь час він, очевидно, лишався у Софалі, потім якимось чином, очевидно, як супровідник прянощів, повернувся додому. Цілком імовірно (в цьому пункті думки літописців розходяться), що влітку 1507 року він повернувся до Лісабона на одному судні з Вартемою. Але далекі краї уже заполонили душу мореплавця. Чужою здається йому Португалія, і вся його коротка відпустка перетворюється на нетерпеливе очікування наступної індійської ескадри, яка поверне його на справжню батьківщину – у світ пригод.
Перед цією новою ескадрою, у складі якої Магеллан повертається до Індії, поставлене особливе завдання. Певна річ, славетний попутник Магеллана Лодовіко Вартема доповів при дворі про багатства міста Малакки і дав вичерпну інформацію про «Острови прянощів», яких довго не могли знайти і які він, першим серед європейців і християн, побачив ipsis oculis[17]. Завдяки його розповідям при португальському дворі переконалися, що підкорення Індії не завершено і що всі її багатства не можна буде захопити доти, доки Португалія не заволодіє скарбницею всіх прянощів – Islas de la especeria. Але для цього потрібно спочатку прибрати до своїх рук ключ, що їх замикає, – Малаккську протоку і місто Малакку (нинішній Сингапур, стратегічне значення якого не могло не привернути уваги англійців). Застосовуючи випробуваний лицемірний метод, португальці, однак, не відразу посилають військову ескадру, а доручають спершу Лопесу де Секейрі з чотирма кораблями обережно підкрастися до Малакки і, замаскувавшись мирним купцем, провести рекогносцировку місцевості.
Без особливих пригод невеличка флотилія досягає Індії у квітні 1509 року. Подорож до Калікута, яку ще років з десять тому розцінювали як небувалий подвиг Васко да Гами і яку прославляли літописці і поети, тепер спроможний здійснити будь-який капітан португальського торговельного флоту. Від Лісабона до Момбаси, від Момбаси до Індії тепер відомий кожен риф, відома кожна затока; вже не потрібні ні лоцмани, ні «майстри астрономії». І лише коли Секейра, вийшовши 19 серпня з Кочинської гавані, бере курс далі на схід, португальські кораблі знову заходять у незвідані моря.
Після трьох тижнів плавання, 11 вересня 1508 року, кораблі португальців уперше наближаються до Малаккської гавані. Уже віддалік вони переконуються, що хоробрий Вартема не збрехав і нічого не перебільшив, розповідаючи, нібито в цій гавані «більше кораблів стають на якір, аніж деінде у світі». Вітрило до вітрила тиснуться одне до одного на широкому рейді великі й малі, білі й різнобарвні, малайські, китайські, сіамські барки, джонки й ялики. Сама природа потурбувалася про те, щоб Сингапурська протока – цей Aurea Chersonesus[18] – стала найбільшою перевалочною гаванню Сходу. Кожне судно, що прямує зі сходу на захід, з півночі на південь, з Індії в Китай чи з Молуккських островів у Персію, мусить пройти крізь цей Гібралтар Сходу. На цьому «складі» відбувається обмін найрізноманітнішими товарами: тут є гвоздика з Молуккських островів і цейлонські рубіни, китайська порцеляна і сіамська слонова кістка, кашемір із Бенгалії й сандалове дерево з Тимору, арабські клинки з дамаської сталі, малабарський перець і невільники з острова Борнео. Усі раси, кольори шкіри й мови змішалися, наче у вавілонському стовпотворінні, у цій торговій імперії Сходу, у центрі якої, над плетивом низеньких дерев’яних хатин, могутньо височать сліпучо-білий палац і камінна мечеть. Зачудовано дивляться португальці зі своїх кораблів на величезне місто, пожадливими очима поїдають цю перлину Сходу, що виблискує у яскравому сяйві сонця, – цей найкоштовніший із коштовних каменів має прикрасити індійську корону португальського короля.
Так само зачудовано, але з тривогою поглядає малайський князь із свого палацу на грізні кораблі чужоземців. Ось вони, ці необрізані розбійники! Вже й до Малакки знайшли дорогу, трикляті! Давно вже на тисячі й тисячі миль поширилась звістка про бої й побоїща Алмейди та Албукерке. В Малацці знають, що ці страшні лузитанці перетинають моря не для мирного торгу, як це роблять стернові сіамських чи японських джонок, а для того, щоб, підступно виждавши момент, влаштуватись тут і все пограбувати. Найрозумніше було б зовсім не впускати ці чотири кораблі у гавань; бо коли грабіжник устиг переступити поріг – тоді вже запізно. Але у султана є надійні відомості про бойову силу тих важких гармат, чиї чорні німі жерла грізно дивляться з бійниць португальських кораблів; він знає, що ці білі розбійники б’ються, як чорти, проти них неможливо встояти. Тож найкраще буде на неправду відповісти неправдою, на лицемірну привітність – вдаваною гостинністю, на обман – обманом і самому кинутися на ворога, перш ніж той підніме руку, щоб завдати тобі смертельного удару.
Тому з такою неймовірною пишнотою зустрічає малаккський султан послів Секейри, з перебільшеною вдячністю приймає їхні дарунки. Ласкаво просимо, велить він передати португальцям, можете торгувати тут, скільки завгодно. За кілька днів їм привезуть сюди стільки перцю й інших прянощів, скільки вони зможуть завантажити на кораблі. Він люб’язно запрошує капітанів до свого палацу на бенкет, і хоча ті – оскільки їх неодноразово застерігали – запрошення не приймають, моряки все ж вільно і з радістю розгулюють по незнайомому гостинному місту. Яке блаженство – знову відчути під ногами твердий ґрунт, розважитися з послужливими жінками, нарешті, не спати покотом у смердючому кубрику або в якомусь із тих бруднючих сіл, де свині й кури живуть поряд з голими звіроподібними людьми. Жваво балакаючи, сидять матроси у чайних будиночках, купують щось на ринках, смакують міцні малайські напої і свіжі фрукти – ніде, відколи вони покинули Лісабон, їм не влаштовували такого сердечного, такого гостинного прийому. В свою чергу, сотні малайців на маленьких швидкісних човнах підвозять продукти до португальських кораблів, спритно, наче мавпи, видряпуються по канатах, з подивом розглядають чужоземні, дивовижні речі. Зав’язується жвавий обмін товарами, і тут команда з невдоволенням довідується, що султан уже приготував обіцяний вантаж і запропонував Секейрі наступного ранку прислати до берега усі шлюпки, аби ще до заходу сонця завантажити судна величезною партією прянощів.