Магеллан в Індії
Березень 1505 р. – червень 1512 р
Перші португальські кораблі, що вирушили з гирла Тежу в незвідану далечінь, мали на меті лише географічні відкриття; наступні експедиції ще намагалися зав’язати мирну торгівлю з нововідкритими країнами. Третю флотилію уже було споряджено по-військовому, і, починаючи з 25 березня 1505 року, встановлюється той незмінний триєдиний ритм, що пануватиме впродовж усієї щойно розпочатої колоніальної епохи. Віками повторюватиметься один і той самий процес: спершу засновується факторія, потім – нібито для її захисту – споруджується фортеця. Спочатку іде мирна мінова торгівля з тубільними владарями, згодом, як тільки набереться достатня кількість вояків, – у князьків просто відбирають їхні володіння, а відтак і всі їхні товари. Не мине й десяти років, як захмеліла від перших успіхів Португалія забуде, що первісним її бажанням було ніщо інше, як скромна участь у торгівлі східними прянощами. Але у вдалій грі добрі наміри швидко зникають. Від того дня, як Васко да Гама висаджується в Індії, Португалія відразу ж починає відтісняти від неї інші нації. Ні з ким не рахуючись, вона вважає всю Африку, Індію й Бразилію своїми, що належать лише їй, володіннями. Від Гібралтару до Сингапуру й Китаю відтепер не має права виходити в море жодне чужоземне судно; на половині земної кулі ніхто не має права займатися торгівлею, окрім підданців найменшої країни маленької Європи.
Через це таким величним і є видовище того дня, 25 березня 1505 року, коли перший військовий флот Португалії, який має завоювати цю нову, найбільшу на землі імперію, покидає Лісабонську гавань, видовище, яке можна в історії порівняти хіба що з переправою Александра Великого через Геллеспонт; бо й це завдання видається лише гордовитим наміром, бо й цей флот вирушає у плавання не для того, щоб підкорити Португалії якусь одну країну, якийсь один народ, а цілий світ. Двадцять кораблів з напнутими вітрилами стоять і чекають королівського наказу знятися з якорів. Це вже не маленькі, відкриті барки, як за часів Енріке, а широкі важкі галеони з високими надбудовами на носі й на кормі, могутні вітрильники з трьома і навіть чотирма щоглами і численною командою. Окрім кількох сотень навчених військовій справі матросів, на борту корабля перебуває не менше ніж півтори тисячі воїнів, одягнених у панцери і при повному озброєнні, зо дві сотні гарматників, а ще й теслі і всілякі ремісники, котрі після прибуття до Індії негайно почнуть будувати і споряджати нові кораблі.
З першого погляду кожен мусить зрозуміти, що перед таким гігантським флотом поставлено не менш гігантське завдання – остаточне підкорення Сходу. Адже недарма ж адміралу Франсішку д’Алмейді даровано титул віце-короля Індії, недарма найперший герой і мореплавець Португалії, Васко да Гама, «адмірал морів індійських», власноручно підбирав і випробував спорядження. Безперечно, завдання Алмейди має військовий характер. Алмейда має зруйнувати дотла усі мусульманські торговельні міста Індії й Африки, в усіх опорних пунктах спорудити фортеці і залишити там гарнізони. Йому доручено – тут уперше застосовано провідну ідею майбутньої англійської політики – закріпитися на всіх вихідних і транзитних пунктах, перекрити всі протоки від Гібралтару до Сингапуру і таким чином зачинити ворота перед торговцями інших країн. Далі віце-королю було велено знищити морські сили єгипетського султана та індійських раджів і взяти всі гавані під такий суворий контроль, щоб, починаючи з року тисяча п’ятсот п’ятого від Різдва Христового, жодне судно не під португальським прапором не могло перевезти ні зернини прянощів. Поряд із цим військовим завданням іде рука в руку інше – ідеологічне, релігійне: в усіх завойованих країнах поширювати християнство. Ось чому відплиття цієї військової експедиції супроводжується таким же церемоніалом, що й лаштування до хрестового походу. В соборі король власноручно вручає Франсішку д’Алмейді новий прапор з білого адамашку з витканим на ньому хрестом Господнім, який має переможно замайоріти над поганськими і мусульманськими землями. Опустившись навколішки, адмірал приймає його, а за ним, так само навколішках, тисяча п’ятсот воїнів, висповідавшись та причастившись, присягають на вірність своєму земному владиці, королю португальському, а заодно і небесному владиці, чиє царство вони мають возвеличити в тих заморських краях. Урочистим проводом простують вони потім через усе місто до гавані, прощальний залп гармат, і кораблі величаво спускаються вниз по Тежу й виходять у відкрите море, яке їхньому адміралу належить – від краю до краю – підкорити Португалії.
Поміж тисячі п’ятисот воїнів, котрі з піднятою рукою складають присягу вірності перед вівтарем, стоїть навколішках також двадцятичотирьохлітній юнак, володар невідомого досі імені Фернан де Магельянш. Про його походження ми знаємо тільки те, що він народився близько 1480 року. Але вже саме місце його народження є спірним. Більш пізні хроніки називають містечко Саброза, у провінції Трас-уш-Монтеш, але найновіші дослідження спростовують цю думку, вказуючи на те, що так званий заповіт, з якого було взято це повідомлення, остаточно визнано фальшивим; найвірогіднішим є припущення, що Магеллан народився в Порту. Та й про родину його відомо тільки, що була вона дворянською, щоправда, належала лише до четвертого розряду дворянства – fidalgos de cota de armes. Проте таке походження давало Магеллану право на спадковий герб і доступ до королівського двору. Припускають, що в ранній юності він був пажем королеви Елеонори, з чого, однак, не випливає, що в ті таємничі роки його становище при дворі було хоч скільки-небудь значним. Бо коли двадцятилітній фідальго поступає на флот, він стає звичайним sobresaliente (запасним), одним з півтори тисячі воїнів, котрі живуть, харчуються, сплять в одному кубрику з матросами і юнгами, одним з тих «невідомих воїнів», які тисячами вирушають на цю війну за підкорення світу, тисячами гинуть, а виживає в цій ризикованій авантюрі лише якийсь десяток, і завжди тільки один-єдиний зазнає немеркнучої слави їхнього спільного подвигу.
Під час цього походу Магеллан – один із тисячі п’ятисот рядових, не більше. Дарма шукатимемо його ім’я в літописах індійської війни. Якщо чесно, то не набагато більше можна сказати й про всі ці роки: хіба те, що вони були для майбутнього мореплавця, напевно, незрівнянною школою. Із звичайним sobresaliente особливо не церемоняться. Він мусить виконувати будь-яку роботу: рифити вітрила під час урагану й відкачувати воду; сьогодні брати штурмом місто, а завтра під пекучим сонцем рити пісок на будові фортеці. Мусить тягати паки з товарами на обмін і стояти на вахті у факторіях, битися на воді й на суші; він зобов’язаний вправно володіти лотом і мечем, уміти коритися й повелівати. Але, беручи участь в усьому, він заодно вчиться придивлятись до всього і стає водночас і воїном, і моряком, і купцем, і знавцем людей, країн, моря, сузір’їв. Зрештою, доля дуже рано прилучає цю молоду людину до великих подій, котрі десятки, сотні літ визначатимуть світове значення його нації і змінять карту Землі. Бо після кількох невеликих сутичок, які радше нагадують розбійницькі напади, аніж чесні бої, Магеллан у битві під Каннаноре (16 березня 1506 року) приймає справжнє бойове хрещення.
Ця битва під Каннаноре є вирішальним, поворотним пунктом в історії португальських завоювань. Могутній володар Калікута (сьогоднішньої Калькутти) люб’язно прийняв Васко да Гаму після його першої висадки на берег (1498 р.) і виявив готовність вступити в торговельні зносини з цим невідомим народом. Але невдовзі він зрозумів, що португальці, кілька років по тому повернувшись на більших і краще оснащених суднах, явно прагнуть до верховенства над усією Індією. З жахом бачать індійські й мусульманські купці, яка ненажерлива щука раптом увірвалася в їхню тиху заводь, адже ці чужинці за одним махом підкорили собі усі моря. Від страху перед цими жорстокими піратами жодне судно не наважується вийти з гавані. Торгівля прянощами завмирає, каравани так і не вирушили до Єгипту. Аж до венеціанського Ріальто відчувається, що чиясь тверда рука перерізала сполучення між Сходом і Заходом. Єгипетський султан, утративши доходи від торгового мита, спочатку шле погрози. Він пише папі, що, коли португальці не припинять розбійницького бешкетування у водах Індії, він буде змушений вдатися до репресивних заходів і зруйнує Гріб Господній у Єрусалимі. Але ні папа, ні імператор, ні королі не в змозі приборкати імперські прагнення Португалії. Тож потерпілим не лишається нічого іншого, як об’єднатися і своєчасно оголосити португальцям шах, поки ті ще остаточно не закріпилися в Індії. Напад готує калікутський владика за таємної підтримки єгипетського султана, а можливо, й венеціанців, котрі – золото сильніше за кревні зв’язки – потай посилають у Калікут зброярів і гарматників. Християнському флоту збираються завдати несподіваного нищівного удару.