Всего за 179 руб. Купить полную версию
«Я мушу подумати…»
На вулиці діти ганяли м’яча посеред пустельної дороги. Сусідка час від часу вимагала припинити галас; м’яч перелетів через Іренину хвіртку – слідом боязко заглянув розпатланий щуплавий хлопчак – Валько, сусідський син.
– Сидіти, Сенсею, – сказала Ірена настороженому псу.
Валько осмілів. Перемахнув через паркан, улесливо всміхнувся Ірені та, вже вибравшись знов нагору, показав Сенсею довгий язик:
– Бе-е-е…
Проїхала, відчайдушно сигналячи на хлопчаків, чиясь машина. Сусідка вискочила на вулицю і від погроз перейшла до діла – почулося волання дітлашні.
Ірена поворушила присок у багатті.
Якби тоді вона зважилася мати дитину від цього божевільного… Ні. Тобто, звичайно, малюк бігав би й лазив через паркани укупі з цими шибайголовами – але тоді вона була б пов’язана з Кромаром куди більш, аніж просто спогадами…
Половину з яких слід було б навіки забути.
«Ірено… Я не кажу про винагороду, яку призначить вам Комітет. Я просто звертаюся до вашої гуманності… Ви ж благородна людина. Криза експерименту спричинить… на жаль, постраждають зовсім безневинні люди. У нас є останній шанс…»
«Я мушу подумати…»
…«А який поштовх для творчості!.. Певна річ, ви пов’язані підпискою про нерозголошення… Але, творчо переробивши… ви могли б написати фантастичний роман! Узгодивши сюжет із Комітетом… У нас є канали для швидкого видання, поширення, популяризації… Це був би сплеск вашої письменницької кар’єри… Не кажучи вже про незабутні враження… Уявіть собі, що вам запропонували б злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»
Вона повернулася додому. Лягла на канапу й натягнула плед до самого підборіддя.
Під стільцем безформною купою лежала роздруківка її незакінченої повісті. Уже написана відсотків на шістдесят – і раптом виявилася непотрібною, недоречною, безперспективною…
А чого, власне, їй треба? Щоб її упізнавали на вулицях? Щоб її ім’я було у всіх на вустах? Щоб відірвати хоч раз у житті Срібний Вулкан у номінації «повість»?
Вона пошукала поглядом черепаху. Не знайшла; стомлено заклала руки за голову.
Хай йому грець. Їй хочеться мати привід для гордості. І вона бажає, щоб її право на цю гордість визнали…
Ірена скривилася.
Ось уже тижнів зо два вона не бралася за роботу. І називала це «відпочинком…»
Навіщо Анджею знадобилося відправляти їй ту листівку? З огляду на те, що ось уже п’ять років, як вони щезли з обрію одне для одного?…
Увійшов, відчинивши лапою незамкнені двері, мовчазний Сенсей. Поклав морду на край пледа, підвів на Ірену сумні очі.
«Подивимося… – сказала вона пошепки. – Мені треба ще трошки подумати».
* * *
Експертів було п’ятеро. Всі чепурні, партикулярні, напахчені дорогими парфумами; всіх по черзі представили Ірені – але вона, певна річ, жодного імені не запам’ятала.
– Звіримо годинники…
Пан Петер нервувався і намагався приховати своє хвилювання. Ірені було його навіть трішечки жаль.
– Отже, зараз дванадцята година тридцять чотири хвилини, ми перебуваємо безпосередньо перед входом у канал… О дванадцятій сорок п’ять пані Хміль увійде в простір моделі. На жаль, ми не зможемо безпосередньо спостерігати за її діями… Однак пані Хміль пройшла необхідний інструктаж і здатна впоратися зі своєю місією абсолютно самостійно…
Петер говорив і говорив, спостерігачі мовчки кивали.
– Аварійний вихід не передбачено? – недбало запитав найпахучіший із них, який був представником, здається, якогось секретного відділу президентської адміністрації. – Наприклад, якщо контактерка не повернеться через енну кількість годин…
Пан Петер потер долоні:
– Панове… Ми зобов’язані передбачити все. Ми й передбачили все… що в нашій змозі. На жаль, специфіка роботи з моделлю… Однак, уже час! Пані Хміль…
Ірена подивилася на круглий циферблат, встановлений над залізними похмурими дверима. Дванадцята сорок п’ять…
Пан Петер нервувався все сильніше. Мовчазний молодик у спецівці техніка – але з фізіономією досвідченого охоронця – спритно відімкнув усі навішені на двері замки.
Експерти переглянулися. За дверима починався вузький занедбаний коридор, причому з глибини його відчутно тягло котячою сечею.
– Удачі, пані Хміль… Ваша нова книга буде мати феноменальний успіх!..
Ірена зробила крок через високий поріг. Таке враження, що поверхом вище зараз вискочить вересклива сусідка, а з-під ніг із нявкотом сахнеться щось…
Цілковита темрява. І німотна тиша.
Розділ другий
* * *
По широкому вигину траси повзли назустріч одна одній дві машини – жовта і біла. З такої відстані обидві здавалися іграшковими; ось вони розминулися, роз’їхалися не озираючись урізнобіч…
Ірена зіщулилася. Вітер був сирий і пронизливий.
Осторонь, під пагорбом, відчужено бродили зо два десятки корів. Ірена перевела погляд: гай був по-осінньому жовто-багряний, посеред вулиці ганяла м’яча галаслива дітлашня, а з димаря знайомого будинку вився кволий димок…
Вона вдивилася пильніше. Невже…
«Моделятор має перебувати в безпосередній близькості – такі конструктивні особливості каналу… Негайно приступайте до пошуків. Використовуйте всі ваші знання про моделятора – ймовірно, модель багато чим несе в собі відбиток його особистості…»
Праворуч і ліворуч стирчали із землі два грубі прути із прив’язаними до них червоними клаптиками. (Так нашвидкуруч огороджують ополонку на озері або незакритий каналізаційний люк…)
Ірена нерішуче зробила крок уперед. Скрипнули під ногами камінці.
Озирнулася.
Оті два прути нагадали їй саморобні «ворота» для дворового футболу. Сумнівно, щоправда, аби дітлахи дерлися на верхівку пагорба, щоб погратися тут у футбола. Тим більше що м’яч тут котиться лише в одному напрямку – вниз…
Вона потупцялася, вкотре оглядаючи до болю знайомий пейзаж.
Що ж, частину справи зроблено, тепер треба обмізкувати…
Вервечка диму над її будинком потроху вичерпувалася.
Стара тополя росла чомусь не праворуч од воріт, а ліворуч. Виявивши це, Ірена якийсь час стояла уклякло на місці.
«Перебування в тканині моделі абсолютно безпечне для здоров’я…»
Осінній вітер ворушив листя. Хвіртка скрипнула старечо-звично; Ірена торкнулася рукою дощок, неначе хотіла впевнитись, що це не голограма і не ілюзія. «Тканина моделі?…»
Ні, все це треба обміркувати потім… Вона сяде за комп’ютер і виведе білим по синьому: «Розділ перший…»
– Сенсей?
Шамотіння у будці. З’явилася одна лапа, тоді морда…
Він ПРОСПАВ її появу?!
Радісний гавкіт. Назустріч їй стрибнуло собача – заспане, дивно маленьке, закудлане, недоглянуте…
– Сенсею, це… ти?!
Вереск. Поважні собаки, переступивши межу повноліття, зазвичай так не поводяться.
Може він дуже скучив?
– Сенсею, у хаті є хтось?
Ніякої реакції. Висунуло язик. Щирі собачі очі…
Вхідні двері не були замкнені. Більше того – білі тріски на порозі та судомно висунутий язичок замка свідчили про те, що досередини увійшли не цілком мирним шляхом…
Зрозуміло. У Анджея немає ключа, але якщо він хоче зайти – зупинити його неможливо…
– Очам не вірю! – Вона стала в передпокої, схрестивши на грудях руки. – Ти ж клявся, що ніколи в житті сюди не заявишся!
Мовчання. Незвичний запах – чи то від чужої присутності, чи то будинок вже пахне по-іншому…
Ірена ревниво озирнулась. Ні, все знайоме. Все до останньої рисочки…
А ось цієї плями під дверима – не було. Що він тут розлив? Чорнило? Мастило?
– Анджею! – гукнула вона різко. – Виходь!
Мовчання.
Вона прочинила двері до вітальні – в каміні димився попіл. Вміст каміна її здивував. Якесь обгоріле лахміття… Крісла перед круглим столом були коричневі, а не сині.
Ірена зціпила зуби.
– Анджею!
На кухні вона знову виявила сліди чужої присутності. Тривалої, абсолютно безладної. Сенсей бігав за нею хвостиком, і в відданих очах його не було ані краплі каяття.