Всего за 179 руб. Купить полную версию
– Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина… і ти впустив?
Радісне повилювання хвостом.
– А де той дядько зараз? Де він?
Песик побіг до вхідних дверей. Ірена вискочила слідом; сусідські дітлахи все ще ганяли м’яча перед ворітьми.
– Валько!
Вона мимоволі здригнулася. Чубатий хлопчак, який підбіг, був старший, ніж вона очікувала побачити.
– Валько, де пан Анджей… де дядько, який тут був?
Хлопчисько подивився здивовано.
– Півгодини тому. У будинку був дядько. Ви з хлопцями не бачили, куди він пішов?
Валько казна-чого засоромився. Поворушив пилюку носаком стоптаної кросівки:
– Таж… тітко Ірено… Хіба то були не ви?…
* * *
Вони одружилися раптово і без усяких церемоній. Говорячи нареченому «так», Ірена страшенно нітилася: оті її черевики зі стоптаними каблуками… все сталося так раптово, що вона не встигла навіть їх підбити…
Наступного дня вона привела свого чоловіка (це ж треба!) в компанію однокурсників. З такої нагоди зал у гуртожитку було звільнено від зайвих меблів, а троє дверей, зняті з завіс і укладені на дві тумбочки, утворили належний цій нагоді довгий стіл. Дівчата клопотались на кухні безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – він був того дня особливо показний. Ірена відчувала себе ніби фокусник на арені: от-от влаштує однокурсникам святковий феєрверк із коробки…
Ще в таксі вона взяла з Анджея обіцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр під вікнами Івоніки – щоб не травмувати бідолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий і сипав жартами так, що навіть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепів, щоб потім дивувати приятелів…
Приїхали. Всілися за святковий стіл. Ірена бачила, якими цікавими очима дивляться на Анджея її однокурсники, наперед смакуючи обіцяного джина з пляшки…
Випили за молодят – і з цієї миті Анджей раптом замовк. Нічичирк.
Він сидів поруч із молодою дружиною на чільному місці за столом – і похмурнів на виду. Дивився в скатертину перед собою, відмахувався від тостів, щось бурмотів, досадливо мружачись на келих із шампанським. За столом залягла ніякова тиша; Ірені здавалося, що її підсмажують на повільному вогні. Білий комір сукні безжально відтіняв рожеву шию, яскраво-червоні щоки, палахкі вуха; подруги силувано жартували, заздрісниці скептично кривили вуста, а хлопці хмурніли на виду і все частіше виходили покурити…
Між тим, Анджей кривився, як від кислиць. Підвівся із келихом у руці; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвів похмурим поглядом присутніх і запитав, нервово постукуючи пальцями по стільниці:
– До речі, що ви думаєте про смертну кару?…
Відтоді ця фраза стала на курсі своєрідним паролем. Коли комусь сказати було нічого, той питав багатозначно: «А що ви думаєте про смертну кару?…»
Ірена втекла зі святкування завчасно. Анджей наздогнав її на вулиці, довго мовчки йшов поруч і раптом заговорив – якось дивно. Спочатку їй здалося, що він цитує якихось забутих поетів, але потім вона зрозуміла із забобонним острахом, що чоловік її у такий спосіб просить вибачення, і його укладені в ритм зізнання – то не просто заримований текст, а вірш, який лякає своєю вивершеністю…
Він говорив увесь вечір – коли вони прийшли додому і вклалися в ліжко. Коли вони… Утім, це було вже без слів. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) ніхто з них не зміг згадати жодного рядка. Неначе нічого й не було. Ірена плакала з досади, і, втішаючи її, він винувато знизував плечима:
– Миттєве – невідновне…
– А що ти думаєш про смертну кару?! – питала вона крізь роздратовані сльози.
Він знизував плечима:
– Зараз – нічого…
* * *
– …Анджею!
Будинок мовчав, але Ірена і не чекала, що він відповість. Будинок був порожній, її поклик звучав за інерцією, для самозаспокоєння…
Вона пройшлася по кімнатах. Зупинилася в кабінеті, присіла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.
Дістала із сумки записник. Акуратно вивела під малюнком палаючого замку: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі. Двері відчинено ломиком. Песик не злий… і недоглянутий. Черепахи немає. У будинку хтось жив».
Перечитала написане. Скривилася. Ні, за таке Срібний Вулкан не дають…
…Час?
Минуло близько години відтоді, як вона побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній на широкому вигині траси. І тепер, відновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.
Вона сховала записник, підвелась і попрямувала в гараж.
Машина була на місці. Брудна, із забризканими глиною бортами, і це вразило Ірену навіть більше, ніж незвична форма даху.
Адже її звична машина раптом виявилася… по-верблюжому горбатою. Так само, як і ті дві – жовта і біла, що вона їх бачила з пагорба…
Вона трохи постояла.
Потім дістала записник і додала кілька слів: «Машини не такі. І моя теж. Вона горбата. І брудна».
Глибоко зітхнула. Подивилася на годинник.
– Анджею…
Там, звідки вона прийшла, минуло сім хвилин. Імовірно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розуміють з того, що відбувається. А пан Петер – нервово тре долоні.
У принципі, вона просто зараз може піднятися на пагорб і пройти в ті імпровізовані «ворота». Пан Петер буде в розпачі (втім, матеріалу на оповідання уже вистачить). Хіба її не влаштує Срібний Вулкан у номінації «оповідання»?
Вона всміхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерігає за нею – якимось хитрим моделяторським способом?
– Анджею… – сказала вона зморено. – Ти мене втомив…
Календар висів на звичному місці – у спальні; сторінка розкрита була на позначці «грудень».
Вона опустилася на краєчок ліжка. Дістала записник, але додавати нічого не схотіла.
Які є варіанти?
Пан Петер напхав її наркотиками, і тепер вона живе всередині великої галюцинації?… Тоді все зрозуміло. Тільки з якого дива?…
Вона роздратовано відкинула подушку. Зі зворотного боку наволочки виднілася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.
Якого біса вона далася утягнути себе в цю сумнівну халепу? Тим більше що в ній замішаний Анджей…
От що… Десь вона читала, що існує спосіб відрізнити галюцинацію від реальності…
Вона стомилася. Ліжко чомусь не вселяло довіри – можливо, через пляму, якої на її наволочці ніколи не було. Притримуючись за скрипливі перила, Ірена зайшла в кабінет, увімкнула комп’ютер у надії відшукати на диску власний твір – але не знайшла. Нічого зі свіжих речей, навіть незакінченої повісті…
Вона лягла на канапу, натягнувши плед до підборіддя.
Чути було, як у передпокої стукає хвостом Сенсей.
Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвідомити.
Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!
Вона потягнулася до телефону. З пам’яті набрала номер довготелесого професора східної літератури. Чекаючи зв’язку, всміхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевіримо…
– Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!
Вона сіла на канапі, бездумно кутаючись у плед.
– Я такий радий вас чути! Ваші студенти вас чекають… Правда, Карателька стоїть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнів як почався… Ірено, як ви з’їздили?
– Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…
– Коли вас чекати? Із торбою вражень, із сувенірами? – голос професора став грайливим.
Ірена зам’ялась:
– Власне… а коли зручніше?
– Завтра, звичайно! Відразу ж приходьте до інституту. Не слід давати Карательці зайвого приводу… Може, буде краще їй просто зараз зателефонувати?…
– Так-так… – пробурмотіла Ірена мимохіть. – Так… я теж рада… вас чути.
– Може, розповісте хоч коротенько? – професор заусміхався в слухавку.
– Ні… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.
– Гаразд… тоді до завтра. Нехай щастить…
– І вам… також…
Вона перевела подих.
Оце вже цікавіше. Теж, як і все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?
Вона знову ж таки з пам’яті набрала давній телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)