Всего за 179 руб. Купить полную версию
Ірена взяла чашку з його рук і жадібно сьорбнула. Торкнулася долонею шиї, ловлячи власний пульс; серце Анджея завжди билося повільніше. «Удав, – казала Ірена свого часу. – Холоднокровна сита зміюка…»
Вона поставила каву на блюдечко. Вона УСВІДОМИЛА, і мірні удари перестали бути фонограмою. Це дійсно билося серце – цілком певної, знайомої Ірені людини…
– Справа ось у чому, – Петер зітхнув. – Ми… гм, володіємо можливістю… Ми можемо перервати експеримент, закрити модель ззовні… Навіть якщо не брати до уваги пана Кромара, який в даному разі обов’язково загине… Якщо навіть не брати цього до уваги – вибух імовірнісних аномалій такої сили… здатен… заподіяти неконтрольовані наслідки… викликати не до кінця вивчені процеси… Я вже не кажу про міжнародний скандал – але простіше, грубо кажучи, нас чекає катаклізм, який…
– Тобто як – не брати до уваги? – здивовано запитала Ірена.
Пан Петер замовк.
– Тобто що не брати до уваги? Смерть Анджея?
Пан Петер болісно скривився:
– Ні… тобто… Річ у тім, Ірено, експеримент із самого початку ніс у собі небезпеку… для життя випробовувача. Пан Кромар…
– Пан Кромар ніколи не був схильний до авантюр, – відрубала Ірена. – І ніколи не ризикував би життям просто так… заради наукового інтересу. Гадаю, він був абсолютно упевнений… що йому вдасться провести експеримент і залишитися живим.
– Звичайно! – Петер скривився так, що обличчя його стало схоже на здутий гумовий м’яч. – Але експеримент виявився НАСТІЛЬКИ вдалим… Що це межує з катастрофою, Ірено. Боюся, що навіть Анджей… не міг припустити…
Серце в динаміках билося впевнено й рівно – але Ірена раптом похолола від думки, що ще секунда-дві – і воно зупиниться. Заволають, забігають невидимі співробітники пана Петера, і сам він проллє каву на світлі штани – і тільки вона, Ірена, залишиться сидіти нерухомо, і навіть чашка в її руці не здригнеться…
– Отже, Ірено, ми не можемо закрити модель ззовні… І підтримувати її життєзабезпечення не можемо теж. Бо кожна хвилина існування моделі породжує проблеми… зокрема, вибачте, етичні. Адже оте, створене паном Анджеєм… з кожною миттю стає все більш… як би це пояснити… автономним. І коли воно стане зовсім автономним… Бачите, це ракова пухлина на ймовірнісній структурі реальності…
Він іще щось говорив – збуджено і науковоподібно. Ірена пила каву і слухала, як дихає Анджей. Здається, і пульс, і дихання трохи прискорилися – можливо, він хвилюється, чи, може, бігає…
При слові «модель» їй уявилася збільшена копія сірникового містечка, запакована в непроникну капсулу. І де там, власне, розігнатися?…
Вона іронічно посміхнулася. Петер помітив її усмішку і перервався:
– Я розумію – все це звучить… може, фантастично або не цілком переконливо… Але єдина для нас можливість – знайти моделятора всередині моделі і, повторюсь, спонукати його… примусити його завершити експеримент!
Він замовк. На обличчі його, як не дивно, проступило полегшення – наче він нарешті переступив через вагання і вилив душу. Висловив усе начистоту.
Кава закінчилася. Ірена з жалем заглянула в порожню чашечку. (Попросити ще, чи що?)
– Чому для цієї… місії вам потрібна тільки я і ніхто інший? Ви гадаєте, я здатна вплинути на Анджея? Ви помиляєтеся. На нього і в кращі часи ніхто не міг вплинути…
Петер роздратовано поклацав кнопочкою – в кімнаті стало тихо, екран монітора згас, несучи з собою таємницю кров’яного тиску Анджея Кромара і температури його тіла, та ще безлічі показників, в яких Ірена, не будучи лікарем, геть не розумілась…
– Надішліть краще роту десантників, – порекомендувала Ірена серйозно.
Петер засопів. Підвівся, пройшовся по вузькому коридорчику між приладами, характерним жестом потираючи долоні:
– Бачите… По-перше, ми виходимо з того, що пан Анджей, м’яко кажучи, не при тямі від пережитого потрясіння… І жіноча м’якість тут куди доречніша за грубу силу. По-друге… вірніше, це по-перше і по-єдине… Всередину моделі веде лише один канал. Чи за іронією долі… чи за дивною примхою пана Анджея… чи ще з якоїсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нікого, крім вас, модель не впустить.
– Можна ще кави?
– Будь ласка…
Закрутилася кавоварка, перетворюючи зерно на пил. Засичала, давлячись власною парою.
Добряче ж сірникове містечко спорудив її давній друг…
Він завжди домагався свого. Завжди. Жоден його екстравагантний вчинок не піддавався передбаченню. На місці пана Петера вона б ніколи не зв’язувалася з…
Добре давати поради іншим. А вона сама? Можливо, тисячі жінок час від часу повторюють те саме: на місці цієї дурепи Хміль я ніколи б не…
– Де знаходиться модель?
– Що? – пан Петер чомусь здригнувся.
– Де знаходиться ця його модель?
– Бачите…
Тонка шоколадна цівка лилася в порцелянове нутро чашечки.
– Бачите… ніхто не в змозі відповісти на ваше запитання. Ми контролюємо лише ВХІД в модель, себто отой ваш канал…
Ірена вклякла.
– Пані Хміль. Не знаю, як ви це собі уявляєте… Справа в тому, що в ході експерименту Анджею Кромару вдалося змоделювати самодостатню реальність, яка саморозвивається… Тільки пам’ятайте – ви давали підписку про нерозголошення!
Автомат витиснув останню краплю свіжозвареної кави.
Ірена мовчки думала.
* * *
Вона була тоді на третьому курсі. Єдина серед усіх дівчат – заміжня.
…Про самогубство однокласниці Владки вона дізналася по обіді. І треба ж, тільки вчора прийшов останній Владчин лист – такий веселий, безтурботний…
Літак вилітав о дев’ятнадцятій, раз на два дні, але саме той день якраз був днем рейсу; Ірена кинулася до каси – квитків на сьогодні не було. Ніяких – не допомогла телеграма, яку вона сунула у віконечко. Касирка співчутливо зітхала й розводила руками. Всі місця зайняті. Абсолютно всі. Броні не буде, беріть квиток на післязавтра…
Тоді вона зателефонувала Анджею на роботу. Вона чинила так лише тоді, коли іншого виходу не було.
«Передзвони через півгодини…»
Вона передзвонила.
«Я підвезу тобі квиток просто до рейсу. Чекай в аеропорту о шостій…»
Вдячність за це на якийсь час поборола навіть шок від трагічної звістки. Вона метнулася додому, кинула в сумку необхідні речі й поспішила в аеропорт.
О шостій годині посадка була в самому розпалі.
Ірена стояла з сумкою в одній руці й телеграмою в іншій, розгублено роззиралася, вишукуючи серед натовпу знайоме незворушне обличчя…
О пів на сьому оголосили, що посадку закінчено.
О сьомій літак відлетів.
Вона постояла ще якийсь час, ніби сподіваючись, що літак, схаменувшись, повернеться. Потім побрела на зупинку автобуса…
Анджей був удома. Сидів за комп’ютером і навіть не помітив Ірениного повернення. У віконці монітора плавала складна тривимірна конструкція – Анджей в екстазі крутив її то так, то сяк; у передпокої, під дзеркалом, сиротливо лежав авіаквиток на сьогоднішній рейс…
Деякий час по тому Ірена дізналася, що Владка наклала на себе руки через постійні сварки з чоловіком.
«…Нічого особливого. Просто чергова моделька».
* * *
Вона витягла черепаху з-під канапи і поклала на подушечку під лампою. Черепаха не зраділа і не засмутилася – закута в лицарські лати морда залишалася безглуздою і незворушною.
У дворі Сенсей жадібно перемелював курячі кістки; мляво диміло багаття із хмизу.
«Ми вживемо всіх заходів для того, щоб ваша… подорож була якомога безпечнішою. Майже такою ж безпечною, як катання на лижах із гір… Тобто ймовірність якоїсь випадковості є завжди… Але ми зробимо все, щоб виключити таку ймовірність…»
«Я подумаю», – твердила вона як заведена. Їй хотілося додому, в самотність.
«Ваше завдання дуже просте – ви ввійдете в світ… імовірно, він точно відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі… Точка вашого входу буде відповідати місцю розташування моделятора. Ви ввійдете з ним у контакт. У разі успішного результату… (Ви розумієте, всі ми сподіваємося саме на успішний результат…) Так от, при цьому варіанті експеримент буде негайно згорнуто, і ви повернетеся автоматично – разом із моделятором. У разі ж… ми все зобов’язані передбачити… якщо ви не знайдете моделятора, або якщо його стан виявиться незворотним… Тоді ви знову скористаєтеся своїм індивідуальним каналом. Місце вашого входу ви використаєте як вихід. Вашому здоров’ю нічого не загрожує… ви проведете всередині моделі не більше кількох годин, а в режимі реального часу – менше півгодини…»