М’ясо на грилі потроху набувало смаковитості. Схоже її, пані Хміль, зараз обробляють, доводячи до готовності…
До чого вся ота патетика?
– Він у лікарні? – запитала Ірена, і голос її був не такий байдужий, як їй хотілося.
Схоже, Петер і жінка ледве втрималися, щоб не перезирнутися.
– На жаль, ні… Нещастя трапилося, коли пан Анджей Кромар перебував із науковою місією… у відрядженні.
– Про яку таку науку ви говорите? – здивувалась Ірена. – Я завжди вважала, що Комітет…
– Про прикладну соціологію, – стиха вимовив Петер. Погляд його став відчужений, ніби він дивився на Ірену з далекого далека. – Про експериментальну соціологію… Бачите, у будь-які часи в людства були, так би мовити, потаємні заборонені куточки. Дослідження, які вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними… І все ж таки вони були нечувано перспективні. Певна річ, тільки під наглядом Комітету…
Шматочки м’яса повільно оберталися на рожні, підставляючи вогню то один, то другий бік.
– Що трапилося з Анд… з паном Кромаром?
Жінка зітхнула.
– Він проводив експеримент… – Петер, як і раніше, дивився Ірені у вічі, й погляд його був схожий із поглядом змії, що вистежує жертву.
– Невдалий?
– Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара… ще буде оцінений державою та суспільством… Утім, про це згодом. Справа в тому… що коли працюєш на межі дозволеного… уточню: дозволеного не суспільством – а природою… Тоді й успіх може раптово обернутися трагедією. Ось як у нашому випадку…
Ірена тоскно думала про свій плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватої черепахи.
– Ви, мабуть, уже втомилися, – жінка роблено посміхнулася, – від наших недомовок…
– Що власне від мене потрібно? – запитала Ірена, з досадою розуміючи, що цим запізнілим запитанням і слід було починати розмову.
– Ми сподіваємося… – голос Петера став зовсім уже проникливим, – що ви відвідаєте пана Кромара там, де він зараз перебуває… і виведете його з шокового стану. Цим ви врятуєте… його життя. І, можливо, життя багатьох людей… Професійна етика не дозволяє мені сказати більше.
Ірена геть розгубилася.
Нічого собі… Якби йшлося про те, щоб з’їздити в якесь сусіднє містечко і розшукати там Анджея – навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова…
– Я так розумію… він перебуває десь… далеко?
– Транспортні витрати бере на себе Комітет, – глухим голосом повідомила жінка.
– А куди, власне, належить…
Петер зітхнув. Витягнув із-під столу свій плаский портфель, а звідти – заздалегідь заготовлений аркуш:
– Ось… прочитайте, сподіваємось, ви зголоситесь.
Ірена пробігла очима текст – це була підписка про нерозголошення державної таємниці. Їй чомусь стало весело. Місцезнаходження Анджея є державною таємницею! Давно пора. Давно пора оголосити досліди цього нікчеми зброєю тактичного значення, а у похмурому настрої – і стратегічного… І, розсердивши як слід, скидати його на позиції ймовірного противника. «Через годину вороги у відчаї побіжать здаватися в полон…»
Петер насупив брови. Йому незрозуміла була її усмішка.
Вона знизала плечима:
– Зроду не вникала у ваші таємниці…
– Це, власне, формальність, – м’яко сказала жінка. – Але без вашого підпису ми не можемо…
«На канапу… – подумала Ірена стомлено. – І днів зо два не висовувати носа з-під пледа. Відновлювати внутрішню екологію…»
Вона таки підписала. Петер довго вдивлявся в папір, ніби сумніваючись у справжності Ірениного автографа.
Між тим офіціант приніс смаженину, і документ спішно прибрали – від жирного соусу подалі.
– Бачите… Основна спеціальність вашого колишнього чоловіка – моделятор.
Гарячий соус стікав краплями – м’ясо, просмажившись над вогнем, неначе побажало знову прибрати первинного вигляду і скористалося кривавим томатом. «Ось так і жінки…» – подумала було Ірена, але доводити повчальну думку до кінця не вельми хотілося.
– Отже, моделятор, – голос Петера знизився до шепоту. – Експериментатор… І сталося так, що в процесі експерименту ваш чоловік створив…
– Мій колишній чоловік, – мимохідь виправила Ірена.
– Ваш колишній чоловік… створив функціонуючу чотиривимірну модель. У тимчасовому режимі десять до одного…
– Добре, – автоматично кивнула Ірена, бо обоє її співрозмовників явно чекали хоч якоїсь реакції.
Жінка поперхнулась. Петер глитнув шмат:
– Ви не зрозуміли… Він перебуває ВСЕРЕДИНІ моделі. Ми маємо відомості про те, що він живий і здоровий… В той же час його поведінка наводить на думку про шок. Про розлад сприйняття…
Ірені уявився Анджей, котрий сидить всередині свого сірникового міста – найвища вежа ледь дістає йому до плеча. «Це? Дурниці, так, моделька…»
– Я щось не дуже вас розумію, – зізналася вона відверто. – Але обіцяю подумати.
* * *
…Приблизно місяць тому вона отримала листівку без підпису. Текст був надрукований безликим принтером, але вона відразу зрозуміла, хто відправник.
На листівці не було нічого особливого – просто типовий міський пейзаж. Якийсь магазин із яскравою вітриною. Вивіска над входом, щось на зразок «Святкові жарти і сюрпризи». Вулиця, перехожі, діти, звичайні жанрові сценки…
«Ну, я пішов, – написано було на зворотному боці. – Привіт».
Вона довго крутила листівку в руках. У якийсь момент навіть занепокоїлася – їй вчувся натяк на самогубство… І, можливо, будь-яка інша людина, відправляючи таке послання, справді думала б про суїцид. Будь-яка інша – але не Анджей.
Він був із тих, хто НІКОЛИ не накладе на себе руки. Навіть у помислах.
Що він мав на увазі? (Вона думала про це вже кілька днів, а потім переключилась на звичне. Зрештою, все це в далекому минулому – Анджей…)
Анджей.
Вона сіла на канапі. Будинок спав; дрімала на журнальному столі черепаха, і Сенсей теж, імовірно, спав у своїй будці (хоча варто випадковому перехожому пройти вздовж паркану, як уся околиця тут же почує, який буває Сенсей).
А ту листівку вона вже давно викинула. Разом із іншим паперовим непотребом.
* * *
Спочатку була прохідна. Потім внутрішній бар’єр, іще один, потім іще. Звідусіль витріщалися рачачі очі телекамер; на всіх постах пан Петер пхав у спеціальне гніздо своє посвідчення – зелену пластикову картку. І ще одну картку – червону, виготовлену спеціально для Ірени; лампочки блимали згідливо, і зосереджені охоронці знімали блокування з броньованих дверей.
– Вибачайте за, е-е-е, деякі незручності…
Ірена зверхньо посміхалася. Для того щоб захистити цю їх хвалену секретність, досить було б посадити біля входу одного-єдиного Сенсея.
За черговими дверима виявилась оббита корком, напхана апаратурою кімната; Ірена з цікавістю озирнулась.
Петер нервово потер долоні:
– Кави хочете?
Найбільший і найскладніший прилад, що примостився біля входу, виявився комбайном-кавоваркою. Ірена зроду таких не бачила.
– Автомат для миття посуду теж у вас є?
Петер не відповів. Підсів до мініатюрного монітора, поклацав кнопочкою, стомлено сказав комусь невидимому:
– Виведи на нас його фіздані…
Кавоварка засичала, випускаючи цівку ароматної рідини. В її шипіння вклинився інший звук – достоту фонограма з фільму про лікарів-убивць.
Розмірені удари серця. Звук подиху – вдих-видих… Екран монітора ожив, засвітився якоюсь розгорнутою діаграмою. Світлові стовпчики підстрибували і опадали.
Ірена підійшла до верткого крісла.
– Це Анджей, – збуджено сказав пан Петер за її спиною. – Зараз дані розгортаються в реальному часі, для наочності й для зручності. Хоча – ви пам’ятаєте – модель працює в хронорежимі десять до одного…
Ірена не сказала ні слова.
Їй складно було повірити, що самолюбне серце Анджея здатне битися напоказ, у динаміках. У якийсь момент їй стало мулько – ніби якусь інтимну подробицю виставили для загального огляду…
– Він притомний, – сказав Петер, дивлячись на кавову чашечку у власних руках. – Експеримент триває ось уже місяць… реального часу. У нас колосальна перевитрата енергії. Модель вже необхідно згортати… Якщо він цього не робить – він неадекватний.