Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря і Янки, які будь-що вирішили витягти її сьогодні на вечірку…
Вона уявила, як їде на зустріч зі співробітником комітету – а потрапляє в веселу підпилу компанію розкутих галасливих людей…
– Сьогодні?
– Завтра вранці, – невидимий Петер ніби не розчув іронії в її голосі. – Якщо побажаєте, за вами пришлють машину…
– У мене багато роботи, – повідомила вона про всяк випадок.
* * *
…Їй було вісімнадцять років, і вона шалено закохалася в однокурсника Івоніку – першого красеня на всьому факультеті. Їхні стосунки деякий час обмежувались обіймами в темряві кінозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнічені, боячись і розійтись, і зблизитися – аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івоніка палко поцілував її на автобусній зупинці…
І – закрутилося…
На зупинці нікого не було; вони довго цілувалися під скляним навісом, а потім, обмінявшись палкими поглядами, що ніби обіцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бік і поїхали… до Івоніки в гості.
Поодинокі пасажири поглядали на них співчутливо. Пропустивши потрібну зупинку, закохані поверталися пішки, тримаючись за руки. На перехресті грав бродячий оркестрик – величезна туба, дві труби і барабан із тарілками. Івоніка купив із рук доброзичливої бабусі маленький білий букетик пролісків…
Вікна його будинку були порожні й темні – батьки поїхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спіткнулась і впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.
Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячі руки. Потім зайшли до будинку, поставили чайник і тут же про нього забули. Івоніка витягнув келихи і вино; вони швиденько спустошили пляшку і відчули себе майже в раю…
У спальні Івоніка спершу загасив нічник, потім увімкнув, потім знову вимкнув. Йому дуже хотілося мати вигляд досвідченого чоловіка, а Ірена згадала, що у неї на сорочці є непідшита бретелька, і вже ні про що не думала, окрім як повсякчас тримати її долонею…
Івоніка спрагло й часто дихав. Він ніяковів, усміхався, здригався – і, нарешті, заліз до неї під ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очі й віддала себе в руки долі… Аж тут під самісінькими вікнами гримнув ні сіло ні впало духовий оркестр.
…Ірена здригнулася – спогад було занадто виразний… Зняла руку з теплого панцира. Обмінялася поглядом із черепахою, послухала шум вітру за вікном, втомлено опустилася в крісло.
Негідник… Того дня він зустрів парочку закоханих і безпомилково накинув на дівчину оком. Простежив. А потім вигріб із кишень весь дріб’язок і зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення…
…Вони стояли під вікном – бадьорі волоцюги з мідними трубами, – оті, з перехрестя… І гриміли весільний марш так, що в сусідніх будинках перелякано засвічувалися вікна… Бамс! – пронизливо клацали тарілки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась і гарячково почала одягатись, а Івоніка укляк стовпом, а потім хутко рвонув вікно, обриваючи поролонові смуги утеплювача, і пошпурив на музикантів круглу табуретку…
Здоровезна туба з’імітувала непристойний пшик.
Івоніка опустився на підлогу й гарячково згадував усі брудні лайки – які знав і колись чув та забув, і ще такі, яких не знав і не чув – вони придумалися на ходу і тому вилітали з рота якось жалюгідно…
Яка вона була дурепа… Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка – ідіотки?!
А тоді вона, звичайно, вмить протверезіла. І бігла під звуки весільного маршу світ за очі і ледь не потрапила під машину…
А наступного ранку її, заплакану, кілька разів кликали до телефону, але вона не підходила, не бажаючи розмовляти з Івонікою… А коли покликали вчетверте, і вона зробила над собою зусилля та спустилася до віконця вахтерки, – ніякого Івоніки в слухавці не виявилося. Незнайомий голос вкрадливо поцікавився:
– Це Ірена?
Вона не готова була до такого повороту подій і тому промовчала.
– Алло, Ірена?
– Ви хто? – запитала вона похмуро.
– Я Анджей.
…Згодом вона дізналася, що він будь-що домагався поставленої мети. Абсолютно будь-якої.
– Який ще Анджей? – Їй наплювати було, що її слухають.
– Той, хто замовляв музику.
Вона промовчала.
– Я підібрав ваш записник… разом із номером телефону.
– І що? – запитала вона.
Проте вже через секунду додала:
– То засуньте цей записник… знаєте куди?
І жбурнула трубку на важіль…
Він був старший за неї на сім років. Жив сам, у величезній кімнаті – майже без меблів, але переміщатися по ній можна було тільки боком, попід стіною, бо весь простір займало середньовічне місто, побудоване… із сірникових коробок.
– Це що? – запитала вона, вперше переступивши поріг його кімнати.
– Та так, – він недбало махнув рукою. – Нічого особливого… Така собі моделька…
* * *
Вони зустрілися на нейтральній території – в кафе; Ніколан Петер прийшов у супроводі вродливої доглянутої жінки (з тих, хто до глибокої старості пунктуально відвідує спортзал, масажиста і косметолога). Дама, одначе, нервувалася, й Ірена з подивом збагнула, що джерелом її напруги є безневинна пані Хміль.
– …І ваші останні речі. Я дала читати їх синові – той у захваті, у нього половина класу стоїть у черзі на цей журнал…
Скоріше за все, дама брехала. Мабуть, їй тільки вчора ввечері вручили журнал, і вона спішно простудіювала Іренину повість, бажаючи мати тему для приємної розмови з потрібною співбесідницею…
Бо вона, Ірена Хміль, для чогось їм потрібна.
– Ви збираєтеся розмовляти зі мною як представники Комітету чи як приватні особи?
Дама посміхнулася – досить мило, але за посмішкою все-таки відчувалося напруження:
– Затишна обстановка… сприяє насамперед приватній бесіді.
– І все ж таки?
– Так, ми уповноважені говорити офіційно, – Петер, повненький сумний блондин, зітхнув. – Ми розуміємо ваше… м’яко кажучи, замішання.
– Ви, звичайно, знаєте, що ми з чоловіком розлучилися п’ять років тому? – недбало запитала Ірена.
Петер кивнув:
– Ну так… Перепрошую за мимовільне нагадування про речі небажані та неприємні. Але… Комітет змушений просити вас про допомогу. Зокрема й про допомогу вашому… колишньому чоловікові.
Ірена мовчала.
Дерев’яний будиночок кафе був у цей час майже порожній. Столи стояли кружкома, проти входу – стійка, а в центрі, під широким отвором у стелі – жарівня. Ледь відчутно пахло димком, страва, замовлена паном Петером на трьох, тільки почала своє перетворення – від свіжих м’ясних шматків до рум’яної апетитної смаженини…
– У нас обмаль часу, – сказав заклопотано пан Петер. – Справа ось у чім. Уявіть собі, що наш співробітник, який виконав певну місію, в процесі деяких соціологічних досліджень… пережив важкий шок і фактично впав у… шаленство.
Ірена не ворухнулась. Сизий димок, що здіймався над жарівнею, тонкими пасмами витягувався в дірку під стелею.
Навіть при їхньому спільному житті Анджей нічого не розповідав їй про свою роботу… І певна річ, він завжди був трохи несамовитим (якщо, звичайно, можливе таке поєднання слів).
– Напевно, ви будете здивовані, – втрутилась жінка. – Чоловіки дивують нас не рідше, ніж ми їх… Але дані спеціального тесту показали, що вивести людину зі ступору іноді може… сильний подразник. Зокрема – поява колишньої дружини…
Ірена, як і досі, мовчала. Ці двоє вже завантажили її вище ватерлінії – саме час залягти на дно, себто на канапу, натягнути до підборіддя плед і подумати над почутим…
Цікаво, що воно за «спеціальні тести»?
«Я подумаю», – хотіла вона сказати звичне, але в останній момент стрималася.
– Отже, – пан Петер подався наперед і гостро заглянув їй в очі. – Сталося так, що від… душевного здоров’я цього чоловіка нині залежить доля багатьох людей… Можна сказати, питання життя і смерті. І комітет звертається до вас… як до свідомої громадянки. Як до жінки, педагога, гуманіста…