Цветков Литагент - Страта стр 2.

Шрифт
Фон

– Та невже? – вона всміхнулася, приховуючи збентеження. – Герой загинув – звичайно, шкода, але ж він знав, на що йде…

Хлопець почервонів:

– Річ не в тім… Погано, що його дівчина вийшла заміж за барона. Кепсько, що… ну, загалом, це…

– Ви свідомо… м-м-м… деформували образ романтичної легенди? – втрутився інший, широкоплечий і міцний, але з дитячим кругловидим обличчям.

– Абсолютно свідомо, – вона подивилася кругловидому в вічі, але він не збентежився під цим поглядом, по-дорослому стиснувши губи:

– Отже, це… руйнування романтики, заземленість… Може, це суто творчий підхід?

Вона замислилася.

Молодь товпилася навколо автобусів, двох студентів хтось уже смикав за рукав, їх гукнули; в її авто нетерпляче вовтузився професор.

– Ми поговоримо про це… в майбутньому триместрі, – вона кивнула і сіла за кермо. – Вдалих канікул…

– І вам нехай щастить, пані Хміль!.. Пишіть іще!..

– Наївні хлопчаки, – сказав професор, коли автобуси зникли з очей. – Одружаться, тоді кожного ухопить стерва – і стануть вони, як усі… Але ж, панно Ірено!. Коли я розкриваю книжку – я хочу відпочити, хочу релаксу… А стерв і в житті достобіса…

– Не треба було з нею зв’язуватися… – спокійно сказала Ірена, згадавши Карательку.

– Ні, не те… Знаєте, чому я не можу читати ваших оповідань? Бо коли дама з криноліном, а лицарі в кольчугах і з мечами – це спокуслива казка, Ірено. З іншого, так би мовити, світу… світоустрою… У кожного це з дитинства – лісові духи, гноми там різні, лицарські турніри, жорстокі бойовиська… любов… А не убогі побутові розбірки з наперед відомими наслідками.

– Я подумаю, – сказала вона. І це не була відмовка – вона справді збиралася подумати, а як її думки стикувалися зі словами професора – то вже буде видно…

– Ви тільки не ображайтеся…

Вона пригальмувала перед професорським будинком.

– Ох, спасибі, Ірено… Творчих вам успіхів! Але не завадить хоч трошки відпочити на канікулах…

– Навзаєм. Дякую.

Професор вже відчинив дверцята. Затримався, наче роздумуючи.

– Ірено… Ви даремно гадаєте, що всі чоловіки на світі – самозакохані егоїсти.

– Я поду… – почала вона звично, але схаменулася: – Я зовсім так не думаю…

Професор недовірливо похитав головою:

– Знаю… Ну, що ж. До побачення.

* * *

Перше, що вона зробила, зайшовши до кімнати, – витягла з-під ліжка черепаху і поклала її на килимок під світло настільної лампи. Черепаха, схожа на закутого в панцир лицаря, зміряла Ірену відсутнім поглядом намистинок-очей (вона не відгукувалася на поклик – у неї було своє життя. Ірена тримала черепаху просто так, для настрою).

Сторожовий пес Сенсей нетерпляче бив хвостом по дошках ґанку, благаючи впустити його досередини. Ірена зжалілась, затим підійшла до телефону, щоб перевірити, хто дзвонив за її відсутності.

Ого! Два дзвінки від літагента і ще три – невідь-чиї. Хто це, цікаво, так наполегливо домагався уваги пані Хміль…

Вона дала черепасі капусти. Поторсала Сенсея по шиї, вляглася на канапу і натягнула плед до самого підборіддя.

Чесно кажучи, слід було би самій зателефонувати літагенту. Мало що, а раптом вигідний контракт…

«Руйнування романтики, заземленість…» «Хочеться казки, Ірено… Іншого, так би мовити, світу…»

Треба було відповісти так: авжеж, ніщо не заважає вірити, що там десь, в іншому світі, краще і цікавіше… У чистому і прозорому світі, без нудних екзаменів, без Карательок, без податкової інспекції… Але ви помиляєтеся, бо…

Озвався телефон. Ірена зітхнула – на табло висвітився номер літагента.

– Так, я слухаю…

– Пані Хміль? Нарешті… Уявіть собі, у нас є замовник на весь цикл про Облогу!

– Але ж він ще не написаний…

– Це нічого! Авансом, під замовлення… Тільки, Ірено, заради Бога, вони просять обов’язково якоїсь магії. Темний Володар хоча б на віддаленому плані. Ну, ви знаєте, буяння фантазії, чарівники, артефакти, квести, поєдинки… Пані Ірено, ви пам’ятаєте, ми з вами вже про це говорили…

– Я подумаю, – підсумувала вона почуте.

Літагент досить добре встиг вивчити свою підопічну, щоб розрізняти всі відтінки цієї її звичної фрази.

– Пані Ірено… Бажано конкретної розмови, не по телефону. Де ми могли б зустрітися?

Вона зітхнула:

– Я візьму до уваги…

– Домовились, – голос у трубці спохмурнів. – Я передзвоню завтра вранці…

– Гаразд, – сказала вона з полегшенням і поклала слухавку.

Сенсей крутився коло ліжка, ліз лапами на плед, нахаба такий, лапи у нього – бруднющі…

…Ви даремно вірите, хлопці, що там, у цьому реальному світі, ви опинитеся в рядах сильних, знайдете гідне місце… Адже ті, хто дійсно вміють знаходити вигідне місце, – опиняються там в БУДЬ-ЯКОМУ світі… Вони будь-що перемагають на виборах, бо орудують мільйонами і зовсім не читають казок. Отож ви обманюєте себе, хлопці… А я вас обманювати не збираюся…

– Які дурниці! – сказала вона вголос. – Теж мені проблема…

Знову – телефон. Господи, ще один дзвінок – і вона відключить його…

Дзвонила знайома. Не так щоб дуже близька – але цілком приємна. З тих, із ким цікаво розмовляти двічі на місяць і бачитися двічі на рік…

– Ірено? Що ти робиш сьогодні ввечері?

– Спатиму, – сказала вона відверто.

– А хочеш, ми заїдемо за тобою? Сьогодні річниця весілля Ігоря і Янки, ми хотіли б…

Ірена ледве пригадала, хто такі Ігор і Янка. Ах, так, досить симпатична пара…

– …Цікаве товариство. І кілька твоїх читачів-шанувальників, ти їх іще не знаєш… Всі дуже хочуть тебе бачити. Ну як, їдьмо?

Ірена мовчала. Голос у слухавці трохи втратив певність:

– Ірено… ти здорова?

Вона подумала, що слід відповісти «ні». Відмогтися хворобою, щоб ніхто не образився…

Вставати зараз із канапи? Одягатися, робити макіяж? Їхати кудись, аби повернутися за північ із важкою головою, у шлейфі чужих терпких духів і сигарет…

Черепаха під настільною лампою флегматично рухала щелепами.

– Вибач, – Ірена зітхнула. – Але я не поїду. Занадто багато… – вона хотіла сказати «підстав для роздумів», але в останній момент виправилася: – занадто багато роботи…

– Але ж це тільки один вечір! – приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. – Ми ж не так часто… тебе турбуємо!

– Вибач, – Ірена знала, що через кілька хвилин по тому в голові у неї з’являться вагомі і доречні виправдання, але вислухати їх буде вже нікому…

Сенсей і черепаха давно звикли до її монологів у порожнечу. І, можливо, знали усі її аргументи наперед.

* * *

Вона підмела в дворі. Задивилась, як сідає за гори сонце, тоді розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра – не вийшло. Сенсей бігав як навіжений, відкидаючи задніми лапами груддя землі, і його захват частково передався Ірені. В повітрі відчувалася весна…

Телефонний дзвінок вивів її зі споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго і наполегливо – Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвінків.

– Пані Хміль?

Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нікому не давати її номера…

– Пані Хміль? Мене звуть Ніколан Петер, я прошу вибачити мені, якщо потривожив…

Він зробив паузу ніби ненавмисне – щоб вона люб’язно спростувала його – мовляв, нічого страшного, я слухаю.

Але вона мовчала. Бо отой невідомий Петер справді потривожив її.

– Пані Хміль, мова йде про вашого чоловіка, Анджея Кромара.

– Про мого колишнього чоловіка, – наголосила вона мимохідь.

У неї чомусь підкосилися ноги, і вона сіла на канапу.

– Він… живий?

– Але, пані Хміль, навіщо відразу такі страшні припущення…

– То він живий?!

– Так, звичайно… Бачите, взагалі-то я з Комітету громадської безпеки…

Ірена глибоко зітхнула. Серце калатало, як шалене, навіть черепаха, здається, повернула з-під панцира голову і повела намистинками безглуздих очей…

– Він… щось накоїв?

– Ні, навпаки! Можливо, його навіть представлять до нагороди…

Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена підійшла до столу і поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював її.)

– Тоді – до чого тут я?

– Нам необхідно зустрітися.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3