Всего за 179 руб. Купить полную версию
– Цього не може бути… – сказала вона повільно.
Слідчий скривився:
– Пані Хміль…
– Цього не може бути! Ще позавчора він був… я чула…
Вона прикусила язика. За тутешнім часом – це було з місяць тому… З місяць?!
Розмірений пульс Анджея в динаміках.
– Автокатастрофа?!
Ні, треба подумати.
Вона зігнулася над столом. Скоцюбилася, ховаючи від слідчого своє обличчя.
– Пані Хміль, мені шкода, якщо ви дійсно не знали… Може, я вчинив нетактовно… Але, можливо, є ще хто-небудь, котрий може підтвердити ваше алібі?
Вона мовчала.
На канцелярський стіл, всупереч її волі, закапали важкі безпорадні сльози.
* * *
Увечері її викликали з камери, але не на допит. У маленькій кімнатці опинився… довготелесий професор східної літератури.
– Ірено, нарешті!.. Ви маєте кепський вигляд… Ні, не падайте духом. Це жахливе непорозуміння буде виправлене протягом кількох днів… Так-так. Сприймайте все це як набір матеріалу для нової повісті…
Вона криво посміхнулася.
– Уся кафедра… та що там! увесь інститут… переконані у вашій безневинності. Вирішується питання про адвоката…
Він раптом перервав свій життєствердний монолог. Кашлянув, озирнувся на мовчазного слідчого, подався вперед:
– Ірено… бачите… Оскільки справа все-таки серйозна… Може, спробуємо запросити Упиря? Це дорого… але, врешті-решт, якщо він візьметься… справу можна вважати вирішеною. Я розумію – упередження, можливо, забобони… але кращого адвоката на сьогодні немає. Це було б… розумієте?
– Дякую, – сказала Ірена з важким зітханням. – Запрошуйте кого хочете.
Схоже, професор здивувався – але приховав подив за радісною усмішкою:
– От і гарненько… За собаку не турбуйтеся – його забрала Карателька. Разом із черепахою.
Ірена помовчала. Торкнула перенісся:
– «Я вже цьому собаці нічим допомогти не можу…»
– Ні, ні! – Професор усміхнувся. – Бачите… перед лицем несправедливості кафедра згуртувалась як ніколи. А Карателька… вона, виявляється, любить тварин. І вона навіть вимила вашого Сенсея шампунем від бліх…
Професор спохмурнів. Ймовірно, згадав, що під час десятимісячного передбачуваного Ірениного вояжу собаку було практично кинуто напризволяще.
Соромно…
Ірена опустила голову:
– Переказуйте їй мою дяку…
Подивилася б вона на Карательку, яка шкребе щіткою того, СПРАВЖНЬОГО, Сенсея. От би на це подивитися…
* * *
…Чи може моделятор загинути всередині моделі, ніби черв’як у яблуку? Ймовірно, може. Але чи може в такому разі модель продовжувати своє існування, ніби нічого й не сталося?
Ірена лежала на тапчані, до підборіддя натягнувши сіру ковдру. Перед сном їй спало на думку перечитати голі рядки у власнім записнику – і, скорботно похитавши головою, вона впевнилася, що нової повісті не буде.
Минуло (за її підрахунками) близько шістдесяти годин із часу її входу в модель. Значить, експерти втомились і вечеряють. Може, пан Петер продумує аварійні варіанти…
«Згортайте, пане Петере, усе, – думала вона, перевертаючись на тапчані. – Згортайте до біса цю ідіотичну МОДЕЛЬ. Бо коли Анджей дійсно… якщо його немає – то і моя місія не має сенсу. А якщо…»
Вона закусила губу. Навіщо слідчому брехати? Немає сенсу… А навіщо Анджею прикидатися мертвим?
Справді, навіщо?…
Хіба можна знати заздалегідь, що спаде на думку Анджею?
…Одного разу – на пікніку, на пляжі – він пірнув під водою в зарості очерету і звідти спостерігав, як уся компанія на чолі з Іреною шукає його, потроху тверезіючи, а потім, впадаючи в істерику, гукають, метушаться, промацують жердинами дно…
Ірена пам’ятала, як білий пісок перед очима ставав чорним. Що це таке – чорний пісок?…
Імовірно, він хотів пожартувати. Він хотів сховатися лише на хвилинку – але там, в очеретах, його спостигла чергова геніальна ідея, і він якось забув і про час, і про приятелів, і про дружину…
Тож чого можна очікувати від такої людини?!
Ірена тяжко зітхнула і натягла на голову сукняну ковдру.
* * *
Слідчий показав їй фотографії з місця злочинів. Вона глянула мигцем і з жахом відвернулася:
– Ні… я не можу на таке дивитися…
Слідчий скептично стиснув губи:
– Ви справді такі чутливі?
– Ви мене не змусите дивитися на це, – повторила вона, відчуваючи, як німіють щоки, бо схлинула кров. – Це…
Вона замовкла.
Що ж ти зліпив, чудовисько?! Не виправдовуйся, мовляв, у вашому «зовнішньому», реальному світі й не таке буває… Це ти зліпив МОДЕЛЬ – ти й відповідаєш за це… за ці фотографії теж!..
Ірена підвела очі до білої стелі. Ніби очікувала зустріти глузливий погляд колишнього чоловіка.
– Я не винна, – повторила вона через силу. Усоте, напевно.
Слідчий дивився уважно, і вперше за весь час їхнього знайомства його погляд не був скептичний. Важкий – так, але на дні очей з’явилося… запитання, чи що. Начебто він допустив раптом у свою свідомість крамольну думку: а що коли вона не бреше?…
* * *
Її ввели в маленьку кімнатку, де вчора чекав на неї професор східної літератури; вона зраділа була новій зустрічі – але виявилося, що в шкіряному кріслі сидить зараз зовсім інша людина.
Охоронець провів її – і вийшов. Ірена здивовано озирнулася – за минулі кілька днів вона майже звикла, що наодинці її залишають тільки зі слідчим…
– Добрий день, пані Хміль… Сідайте, будь ласка.
Вона опустилася в крісло навпроти. Чоловік мовчки розглядав її – не вважаючи за потрібне ховати допитливий погляд за подобу ввічливої розмови.
Йому було десь років сорок. Гладенька шкіра, жорстке блискуче волосся, ретельно поголені щоки. Свіжий, відпочилий пан. Як після лижного курорту…
І в той же час у ньому було щось від Анджея. Може, цікавість дослідника?! Безкорислива допитливість, щирість прозектора, інтерес до препарованої істоти.
Вони мовчали хвилин зо п’ять.
– Мене звуть Ян Семироль. Можливо, вам доводилося чути моє робоче прізвисько – Упир. Я адвокат… Ваші колеги, серед яких є відомі й шановні люди, попросили мене взятися за вашу справу.
Ірена мовчала. Доглянутий і показний пан Семироль вселяв їй підсвідому тривогу, що потроху переходила в страх.
– Правда, мої послуги коштують недешево, – адвокат усміхнувся. – Крім того, перш ніж братися за справу, я маю ознайомитись із матеріалами, із підозрюваною… Ваші матеріали я бачив. Тепер хочу з вами поговорити.
Ірена опустила голову:
– Я не винна.
– Мушу вас засмутити. Величезна безліч обвинувачених говорить те ж саме… Отже. Ви були відсутні десять місяців. Чому ви не хочете сказати, де були?
Що сказати на це?
За довгі години, проведені в камері, вона встигла придумати кілька варіантів відповіді на це питання. Найпростіша була – послатися на амнезію, втрату пам’яті, адже, якщо вірити телесеріалам, близько половини дорослого населення будь-якої країни втрачають пам’ять хоч раз у житті…
Але, по-перше, якомусь медику напевно вдасться зловити її на брехні. А по-друге… ця версія ніби позбавляла Ірену права голосу. «Я нікого не вбивала». – «Звідки ви знаєте? Ви ж втратили пам’ять!»
Вона зіщулилась. Їй нестерпна була сама думка, що хтось – хай навіть цей ось адвокат – вважає її здатною на ТАКЕ… Більше того, вона буцімто реально ЦЕ здійснила…
Час минав. Адвокат чекав відповіді.
– Це моя особиста… таємниця, – сказала Ірена глухо. – Я… не можу відповісти на це питання.
Адвокат кивнув – нібито невмотивована упертість підслідної втішила його:
– Гаразд… Ви часто миєте руки?
Вона мовчала, збита з пантелику.
– Ну, після того, як доторкнетеся, скажімо, до дверної ручки… є бажання вимити руки з милом?
– Іноді є. Іноді немає… Якщо ручка не брудна…
– Чому у вас немає дітей?
Вона здригнулась. Адвокат дивився їй просто у вічі – рівно і спокійно. І вимогливо.
– У мене ще можуть бути… – сказала вона відвертаючись. – Мені лише трохи за тридцять…
– А чому ви не обзавелися потомством раніше?
Ірена знала, що десь через півгодини після закінчення розмови їй спаде на думку в’їдлива відповідь нахабі. А зараз – годі й намагатися, нічого путнього вона з себе не вичавить…