Всего за 179 руб. Купить полную версию
– Гаразд, – адвокат знову кивнув, ніби її мовчання послугувало для нього відповіддю. – Розкажіть мені тепер, як ви зі свого боку уявляєте те, що трапилося з вами. Адже ви не визнаєте провини – але якесь пояснення того, що трапилось, у вас є? Вас обмовили? Підлаштували? Вороги? Недоброзичливці?
– Не знаю… – сказала Ірена стомлено. – У моєму будинку хтось був… перед моїм приходом… палив ганчірки в каміні… я гадала, що це мій колишній чоловік…
– Але ж сусідський хлопчик бачив вас. Вірніше, він бачив жінку, схожу на вас…
– Поки ви зі мною розмовляєте, – сказала Ірена, – справжня маніячка бродить навколо того будинку… І кожну хвилину може когось убити.
– Так, це було б вам на руку, – серйозно погодився адвокат. – Якби вбивство з цієї ж серії повторилося, поки ви за ґратами – це був би вагомий аргумент на вашу користь…
Ірені захотілося вдарити його по обличчю.
Зараз їй згадався чубатий Валько – як він заглядає за паркан… боязко позираючи на Сенсея…
І оті фотографії, що показував їй слідчий…
Вона мовчала. Вона ще жодного разу в житті так нікого і не вдарила. Хіба що Анджея – після того випадку на пляжі…
– Скажіть, пані Хміль… Ви відчували сексуальну насолоду при інтимному спілкуванні з вашим чоловіком?
Ірена мовчала, розглядаючи свої долоні. Це ж треба! (А так, на вигляд, цілком пристойна людина.)
– Мені треба подумати, – сказала вона похмуро.
Навіть бувалий адвокат, здається, здивувався:
– Он як? А мені здавалося, що ця інформація давним-давно вами осмислена… Втім, вибачте.
Він поставив ще кілька запитань – Ірена відповідала коротко, всіляко ухиляючись від пильного погляду. Втома пригинала її до землі. Нестерпна втома…
Нарешті Семироль замовк. Дивним порухом торкнувся рота – мовби витираючи з губ залишки кефіру. Задумався, втупившись у співрозмовницю пильним поглядом – немов чепурун, що втомлено розмірковує, яку краватку вдягти на сьогоднішній раут. Нелегкий вибір…
В якусь секунду Ірена відчула себе гирею на шальках терезів, а що на іншій чаші – знає тільки пан препаратор. І вичікує, поки шальки терезів перестануть коливатися…
– Добре, пані Хміль… Вірніше, втішливого мало… На жаль, я не можу взятися за ваш захист. Ваші друзі, певно, будуть засмучені.
Вона так здивувалася, що навіть пильно глянула йому у вічі:
– Ви гадаєте… Ви не вірите в мою безневинність?!
– Я професіонал, – пан Семироль іронічно всміхнувся. – До чого тут «віриш – не віриш»?… У мене зовсім інші критерії.
– Але ж… – почала Ірена пошепки. – Я дійсно… я можу бути з вами відвертішою… Так, я відчувала сексуальне задоволення… і хотіла дитину, але Анджей…
Семироль подивився на неї, сумно похитавши головою:
– Не треба. Я дізнався про все, що хотів. Ваша відвертість тут ні до чого… На жаль. Прощавайте.
* * *
Слідчий не дивився на неї. І говорив сухо, байдуже; не зважаючи на її заперечення, справа рухається до розв’язки. Громадськість вимагає покарання вбивці, всі журналісти міста на ногах; на жаль – через недбальство деяких співробітників – фотографії з матеріалів слідства стали надбанням преси…
Вона мовчала. Ймовірно, відмова пана Семироля від її захисту рівнозначна була звинувачувальному вироку – винна! Ірена нічого не могла зрозуміти: вона все життя вважала, що чим кращий адвокат, тим за складніші справи береться…
Імовірно, професор східної літератури вражений не менше. А Карателька… що ж, мабуть, ставлячи миску перед годованцем Сенсеєм, вона говоритиме щось на кшталт: «Собака за господиню не відповідає…»
– Дивна річ, – сказала вона вголос. – Невже я так схожа на маніячку?
Слідчий глянув на неї мигцем. Відвернувся:
– Ви не відверті зі слідством. Ви самі обтяжуєте своє становище…
– Мені дадуть адвоката? – запитала вона ледь чутно.
Слідчий скривився:
– Безумовно… Але, оскільки Упир відмовився вас захищати, а після його відмови жоден приватний юрист за справу не візьметься… На суді вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немає іншого виходу – це його робота… Послухайте, але чому вам не зізнатися?!
– Бо я не винна…
Він подивився на неї уважніше. Вона не відвела погляду:
– От ви… вірите? Що я дійсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справді вірите?
Він пожував губами. Симпатичний, узагалі-то, веснянкуватий хлопець. Міг би зустрітись їй на вулиці або в кафе – і тоді вони весело розкланялися б, поговорили про погоду, можливо, вона підвезла б його до рогу…
– Ви справді не схожі на вбивцю, – сказав він знехотя. – Хоча всі факти – проти вас.
– Не схожа?
– Ні.
Ірена зітхнула.
Рішення прийшло до неї сьогодні вночі. Вона піднялася з тапчана – і більше вже не могла заснути. Ходила по камері туди й сюди – під ранок у вічко заглянув здивований сторож…
Єдино правильне рішення. Але однаково – важко вимовити.
– Я… зізнаюся, – сказала вона через силу. – Я зізнаюсь і хочу показати місце, де лежить іще одна жертва…
Слідчий поперхнувся. Кілька секунд вона дивилася в його очі, що стрімко скляніли.
Йому важко було стримати емоції. Але він упорався.
* * *
Вже через півгодини Ірена могла насолоджуватися видом тополь, які мчали назустріч.
Вони їхали до її будинку. Віконце в машині було маленьке і заґратоване, одначе Ірена впізнавала знайомі місця – кав’ярню під червоним дахом… Плавний вигин траси, прірва, з якої вранці здіймається туман…
Вони зупинилися біля її воріт. Сусідський паркан ледь не обвалювався під вагою Валька з приятелями. А чому вони не в школі?…
Вона вдихнула вітер із запахом опалого листя. Після довгого сидіння в замкненій камері він здавався райським, свіжим – але ж, якщо замислитися, всього лише пронизливий сирий протяг…
– Там, – вона показала рукою, – на пагорбі. Я поведу.
Вони супроводжували її щільною вервечкою. Гадали, що втече?…
Час від часу вона ловила погляди. І щулилася сильніше, ніж од вітру. Нічого… нічого… скоро все це скінчиться…
Напевно, їм неприємна була її бадьорість. Вона так радісно й енергійно піднімалася вгору, невже щоби скоріше показати ще одну могилу вбитої нею дитини?!
Вона зупинилася на вершині пагорба. Гарячково озирнулася.
Зів’яла трава всіяна була коров’ячими кізяками. Ось! Із землі стирчав прутик із ганчіркою, потемнілою від дощів. А поряд…
Поряд лежав інший. Переламаний. Імовірно, заблукала корівка не дуже-то зважала на таку дріб’язковість…
Вона стримала себе. Якщо кинутися відразу – виникнуть підозри, її схоплять, кроку не дадуть ступити…
Обережненько, маленькими кроками, вона наближалася до порушених ворітець. Сантиметр за сантиметром.
Зараз…
Пане Петер!! Ось і я…
Вона заплющила очі.
Нічого не сталося. Вітер, як і раніше, війнув запахом листя і гною. А неподалік стояли і курили переглядаючись її похмурі супровідники.
Вона змусила себе розплющити очі. Огледілася: все правильно. З цього ж таки місця вона вперше побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній…
«Канал відкритий у будь-який час. Скористатися ним можете тільки ви. При незначному відхиленні канал сам знайде вас – відхилення не мусить бути більше метра…»
Вона помацала вцілілий прутик.
– Це неправильно…
– Тут? – холодно запитав слідчий. – Тут копати?
– Це неправильно! – сказала Ірена, дивлячись просто в його скляні очі. – Це неправильний світ!.. Його немає! Це модель. Ви всі – модель. Вас придумав Анджей!..
Сусідські дітлахи з цікавістю дивились, як її, скуту наручниками, що викрикувала безглузді фрази, ведуть до машини.
Розділ третій
* * *
Психіатрична експертиза визнала її осудною. Медична комісія визнала її здоровою.
Ірена доклала всіх зусиль, аби скоріше забути подробиці огляду.
«Ви МОДЕЛЬ, – з посмішкою говорила вона лікарям і санітарам. – Нічого не можу з цим вдіяти. Вам прикро, але це так: ви – лише тіні інших людей. Ви – уявлення Анджея про те, якими мають бути люди… Вибачайте».
Її визнали симулянткою.
Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоєм. Її не турбували ні лікарі, ні адвокати, ні слідчий. Натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику і навіть спромоглася на нову: «Весь світ – лише тінь…»