Всего за 179 руб. Купить полную версию
– Ви розмовляли вчора з сусідською дитиною? З Валентином Єльником десяти років?
– Так, – сказала вона механічно.
– Ви кликали його до себе? Попити чаю?
Ірена мовчала. Тепер вона взагалі перестала будь-що розуміти; під доскіпливим поглядом думки, зазвичай неквапливі, перестали рухатися взагалі. Заціпеніння.
– …Пані Хміль, вам краще зізнатися відразу. Для користі справи – для мене і для вас.
– Я не винна… – сказала вона через силу.
– Ви можете пояснити, де були три дні тому? Місяць? Півроку?
Ірена мовчала.
Ще вчора… Ні, ще три години – три ЗОВНІШНІ години тому – вона вийшла з будинку… Зі справжнього свого будинку… Замкнула ворота… Її проводжав Сенсей – нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхів на череві і без замашок вертлявого пуделя…
Який чорт тягнув її? НАВІЩО вона вплуталася…
Думки ще трохи поскрипіли й зупинилися – ніби іржава карусель.
– Пані Хміль, ваше мовчання справді не допоможе – скоріше ускладнить… Повторюю запитання: де ви були протягом десяти місяців, і хто може підтвердити, що ви дійсно там були?
– Я не винна… – сказала Ірена, і голос її затремтів.
Слідчий подався наперед – імовірно, на своєму віку він частенько чув цю фразу і тепер ловив у очах підслідної прикмети безсоромної брехні.
– А як ви поясните всі ці знахідки – у вашому будинку й у вашій машині?
– Я не винна… Це хтось інший…
– Себто хтось інший жив у вашому будинку і користувався вашою машиною?
– Так…
– Ви розумієте, що це звучить геть непереконливо?
Вона розуміла.
Вона розглядала власні долоні, але перед очима у неї стояли дві позначки на пагорбі – два прутики, ніби саморобні футбольні «ворота…»
Цікаво, якщо там корова пройде, – пан Петер із експертами отримає в лабораторії корову? Ні… Канал працює тільки на неї, на Ірену, – саме так улаштував цей світ пан моделятор – довільно чи мимоволі…
– Я не винна, – сказала вона, не підводячи очей. – Моє алібі… може підтвердити пан Анджей Кромар.
* * *
Вона скористалася правом на телефонний дзвінок. Єдиний.
І набрала номер Анджея.
Довгі гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять…
– Ще один, я не додзвонилася! – в розпачі повідомила вона слідчому.
Той насупився:
– Спробуйте ще… протягом хвилини.
Вона дивилася на телефон, перебираючи в думці всі відомі їй номери; час минав.
Вона набрала номер довготелесого професора східної літератури – зайнято. Короткі гудки…
Що за трагічний балаган…
Вона набрала телефон Карательки – і чомусь відразу заспокоїлася. Те, що відбувається всередині моделі, – не більше, ніж гра, в реальному житті вона нізащо не додумалася б до такого незвичного ходу…
– Це пані Хміль, – повідомила вона у відповідь на байдуже «Алло». – Я дзвоню з поліції… мене підозрюють у тому, що я… маніячка. Чи не могли б ви пояснити цим людям, що я…
Вона затнулась. І мовчала секунд десять – аж поки Карателька без єдиного слова не поклала слухавку на важіль.
* * *
На щастя, у камері вона була сама. Їй вистачало часу для роздумів; вона лежала на жорсткому тапчані, натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру.
Анджей змоделював усе це… з метою, яка відома самому Анджею. Ще, можливо, панові Петеру, але Ірені чомусь мало в це вірилось. Анджей змоделював… ось що означала листівка: «Ну, я пішов… Привіт». Ще одна листівка – та, яку Ірена виявила в своїй поштовій скриньці – інша… Теж нагадування.
«Усередину моделі веде лише один канал. Чи за іронією долі… чи за дивним наміром пана Анджея… чи ще з якоїсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нікого, крім вас, модель не впустить…»
Гаразд. Анджей залишив цю лазівку, знаючи, ймовірно, що в критичній ситуації пану Петеру нічого іншого не залишиться, як запхати туди Ірену, яка нічого не підозрює… У той час як вихід із її персонального каналу веде прямо в мишоловку. Будинок, начинений доказами, світ, оточений правосуддям… Це що – маленька помста?!
Ірена сіла на ліжку.
Їх із Анджеєм розставання мало пристойний і скромний вигляд. Без скандалів і без гучних сцен; усе, що говориться в таких випадках, було давно сказано. Вона сама, перша, подала на розлучення; вона потроху звільнялася від ороговілих часток колишньої любові майже безболісно – звична гігієнічна процедура…
Щодо Анджея – то він був захоплений черговою ідеєю і, здається, не відразу помітив, що дружини поруч більше немає.
Утім, через місяць він з’явився до неї без дозволу – напружений і злий. Сунув їй у руки букет шпичастих троянд, розвернувся й пішов, кинувши через плече, неначе прокляття: «Я тебе пам’ятатиму…»
Краще б він забув. Бо якщо все, що сталося з нею – не ланцюг випадковостей, а заздалегідь спланована розправа…
Але ось питання: невже чоловік, із яким вона прожила довгих сім років, здатний на таке?
Відповідь: так, якщо ця людина Анджей Кромар.
Він на все здатен.
Ірена втомлено заплющила очі.
* * *
…На турбазу вона їхала неохоче – але Анджею раптом захотілося «справжніх гір». Ірена терпіти не могла гір – можливо, тому вони майже щодня лаялись і виключно через дрібниці…
Того ранку вони посварились особливо шпарко. А вже через годину виявилося, що маленький автобус, який везе групу якихось туристів до стародавніх руїн, зовсім не готовий до труднощів гірської траси.
За перевалом відмовили гальма. А туристи, з яких половина були дітлахи, не відразу зрозуміли, в чому справа – дорога летіла назустріч усе швидше і швидше, камені, стовбури висохлих дерев, вибоїни та купини, а у передньому дзеркалі – білі від жаху очі водія…
Ірена не встигла нічого усвідомити до пуття – саме сповільнена реакція зберегла їй нерви, утримавши від миттєвої паніки.
Вони проскочили один за одним два відгалуження дороги – можливо, водій просто не встиг їх помітити…
Крик. Дике ревище з двадцяти горлянок. І раптом:
– Сидіти!!
Водій опинився на підлозі у проході – Ірена запам’ятала його обличчя. Гумове, як у іграшкової риби.
Автобус мчав із гуркотом усим своїм залізяччям, не створеним для гонок, матері вчепилися в дітей, прагнучи захистити їх живою бронею, увібгати в себе. Політ у нікуди, політ, що от-от перейде у падіння…
Раптом усе скінчилось. Автобус уповільнив хід, запихкотів, зупинився.
Ірена вчепилася в поручень. Місце поряд із нею було порожнє, і схоже, вже давно…
З водійського крісла обернувся Анджей.
Спинка крісла була розірвана, з діри звисав неохайний жмут вати. Анджей мовчки запхав його в оболонку з дерматину – в той час як його ліва рука все ще не наважувалася відпустити кермо…
Згодом були плачі, істеричний сміх і щасливе братання. Майже всі сидіння в салоні виявилися… мокрими. Туристи цілувались і танцювали серед невимовної краси гір, у тиші, поруч із загнаним у глухий кут автобусом; два десятки людей водили хороводи навколо свого рятівника, а двоє сиділи осторонь: водій – як і раніше, з сірим обличчям, та Ірена, до якої тільки зараз ДІЙШЛО…
Після цієї події вони з Анджеєм провели – душа в душу – цілий прекрасний тиждень.
* * *
Наступного дня їй пред’явили офіційне звинувачення.
– Я не винна… – повторяла вона як заклинання.
Її не слухали.
Ще через півгодини вона зустрілася зі слідчим. Слідчий був похмурий.
– Ви подумали про адвоката?
– Ні…
Мовчання. Він перебирав папери – механічно, для годиться. Чогось від неї чекав.
– Отже… пані Хміль. Коли ви востаннє бачили пана Анджея Кромара? Вашого колишнього чоловіка, який, за вашими словами, при нагоді може підтвердити ваше алібі?
Вашого, вашими, ваше… Слідчий робив на цих словах неявний, двозначний наголос.
– Якийсь час тому, – сказала Ірена. – Я не пам’ятаю точно…
Слідчий уперся поглядом їй в обличчя:
– Змушений вас засмутити: пан Анджей Кромар ось уже майже місяць як мертвий – нещасний випадок, автокатастрофа…
Вона мовчала.
За спиною слідчого, у вузькому вікні, голубів клаптик осіннього неба.
– Пані Хміль, я припускаю, що, апелюючи до пана Кромара як до свідка вашого алібі, ви знали про його смерть… Ви хочете заплутати слідство таким нехитрим прийомом? Чи варто?