Всего за 179 руб. Купить полную версию
Якщо модель носить на собі відбиток особистості моделятора, то що ж тоді трапилося з Анджеєм в останні перед експериментом місяці?…
Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемніє. Моделятор не з’явився, її місія на межі провалу, і все дужче болить голова…
Задзявкав у дворі Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…
До речі, невже змінений характер песика – теж відбиток неясних бажань її колишнього чоловіка?
Посеред двору сусідський Валько намагався відібрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопів; секунда – і палиця полетіла далеко в кущі, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишній (чи майбутній?) вовкодав…
Побачивши Ірену, Валько зніяковів. Засунув руки в кишені, почав колупати землю носком кросівки.
– Валько… – сказала вона якомога спокійніше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуєте?
Хлопець кивнув.
– А ти не міг би… принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся…
Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.
– Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. – Пограюся поки… з собакою. Гаразд?
Валько метнувся за хвіртку. Хвилин п’ять Ірена сумнівалась: чи він повернеться – але одночасно з вереском Валькової сестри і звуком розбитої пляшки із сусідського двору вискочила маленька метка тінь.
Вечоріло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторінку займали повідомлення в щільних рамочках: вироки, вироки, вироки…
– Дякую, Валечку, – сказала Ірена якимось не своїм, а противно-солодким голосом. – А скажи – ти в школу ходиш?
Валько кивнув.
– А Сенсея, коли мене не було, хто годував?
Валько соромливо всміхнувся.
– Ти?
Кивок.
– А хто в моєму будинку був, – ти не бачив? Тітка? Чи дядько?
Хлопчак спохмурнів. Взявся колупати землю кросівкою, провів у пилюці перед собою нерівну лінію.
«І ти житимеш у цьому ненормальному світі? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»
Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.
– Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… із собакою пограєшся… чаєм пригощу…
Валько кивнув, не підводячи очей.
– Ну, біжи…
Хлопчака немов вітром здуло. Спортивна газета так і залишилася в Ірени у руках.
Незручно…
Вона поклала газету на лавицю перед сусідськими ворітьми.
Анджей…
Долаючи раптову втому, Ірена переступила поріг начебто свого будинку. Побрела в нібито свій кабінет, опустилася на знайому канапу…
Все, пане Петере. З мене досить.
Нічого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числі етичні… Модель багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і певною мірою самодостатня…»
Без неї.
Ірена потяглася до телефону. Востаннє, навмання, набрала один із номерів пана Кромара – порожньо. Можливо, він спеціально заманив її в свій божевільний світ – і тепер зловтішно спостерігає?…
«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не є можливим… Що, спробувати іще раз? Ні! Ні другої, ні третьої спроби не буде. У мене – інша спеціальність… Я не секретний агент, я викладаю літературу. На нову повість матеріалів уже досить, – а роман пишіть самі, пане Петере, – у співавторстві з божевільним Анджеєм Кромаром. Я навіть готова поступитися вам своїм Срібним Вулканом…»
Вечоріло. Ще півгодини – і вона зроду не знайде в темряві два прутики з прив’язаними на них червоними ганчірочками…
Скільки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, і все так само нервується пан Петер…
Вона підвелась. Увімкнула світло в передпокої, відшукала на вішалці свою стару спортивну куртку – на пагорбах зараз холодно…
«Ні в якому разі не намагайтеся пронести з собою будь-які предмети зі змодельованого середовища…»
Куртку вона потім викине.
Черепаху шкода. Прихопила би з собою… А Сенсея не взяла б у жодному разі. Це зовсім інший пес – чужий, йому і тут непогано…
Усе.
Ірена поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.
Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.
– Не чиніть опору… Це поліція. Підведіть руки.
* * *
Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора…
Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…
Вона думала, що не засне, – але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ – і реальний, і змодельований – перестав існувати. Обернувся сновидінням.
У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала – але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря…
І в той же час він був. Повсякчас. Поруч – тільки руку простягни.
* * *
Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.
– Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката… У вас є адвокат?
– Навіщо? – запитала вона після паузи.
– Тому що закон передбачає наявність адвоката, – слідчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив із неї неприємного, прискіпливого погляду. – Не знаю, хто б узявся захищати вас, пані Хміль, але… за наявності певної кількості грошей…
Він вичікувально замовк. Ірена знизала плечима:
– А навіщо… в чому мене… власне, звинувачують?
Минуло ось уже двадцять дві години, як вона увійшла «в тканину моделі». Реального часу – дві з гаком години. Ймовірно, експерти п’ють каву, а пан Петер не знає, що й думати…
Слідчий насупив брови:
– Скажіть, будь ласка, пані Хміль… Де ви провели останні десять місяців? Приблизно з десятого грудня?
Вона мовчала. Вона сидить тут і все глибше вплутується в цю маячню, в той час як на пагорбі чекає її дорога ДОДОМУ…
– Пані Хміль, ви згадали?
– У відрядженні, – сказала вона глухо. – А в чому річ?
– Де? Річ у тім, що це дуже важливо… Хто відправив вас у відрядження? Адже інститут не відправляв…
– Творче відрядження, – сказав вона вже твердіше. – Я письменниця…
Слідчий кисло скривився:
– Я знаю… Здається, навіть щось читав… так, цікаво, до певної міри… І все ж таки: де ви були? Хто вас там бачив? Чи не збереглись у вас, наприклад, квитки на поїзд? Візитки з готелів?
– А в чому річ? – тупо повторила Ірена.
Слідчий зітхнув:
– Річ у тім, що наш відділ веде справу про серійного вбивцю. В районі за останні два місяці вбито троє дітей – очевидно, однією людиною… Схоже, не з корисливих мотивів. І, ймовірно, вбивця – жінка.
– А до чого тут я? – запитала Ірена після паузи.
Слідчий подивився зовсім уже похмуро. І поклав перед нею на стіл протокол, як з’ясувалось, – обшуку в її будинку.
В її змодельованому Анджеєм будинку.
У підвалі – сокира зі слідами крові.
В каміні – рештки згорілого одягу…
У смітнику – теж одяг із плямами крові.
У машині – курточка, яка належала хлопчику, що його було вбито три дні тому… І його ж правий черевик.
Машина – це взагалі особливий випадок. Крім глини, налиплої на колесах, крім плям крові в багажнику – ще й характерна вм’ятина, причому при зіткненні частинки емалі залишилися на місці злочину…
Ірена мовчала.
– Пані Хміль, ви розумієте всю серйозність… всю доказовість звинувачень?…
– У мене алібі, – сказала Ірена і була вражена, як вдало згадалося потрібне слово. – Мене тут не було… десять місяців.
– Де ви були? ХТО може підтвердити ваше алібі?
Ірена мовчала.
– Сусіди бачили вас… Три дні тому вас бачив сусідський хлопчик. Чи варто заперечувати?
Він дивився на неї, гидливо скривившись. Ірена теж подивилася на себе його очима і вжахнулась: адже він вірить у всю цю нісенітницю!.. Перед ним сидить виплодок пекла – жінка, що холоднокровно вбила трьох дітей!
Ірена мимоволі зіщулилася. Погляд слідчого присмоктався щільніше: