«Малоросіянство», яке і перед 1926 роком і в наші дні пишним чортополохом розцвіло і в Україні, і на еміграції, – ось де була та прихована причина ненависті тих кіл до «Націоналізму» тоді і тепер, їхнє москвофільство це – заперечення всіх національних традицій, культурних, побутових, соціальних, політичних, моральних і релігійних! А боротьба з ним тепер набуває виразної форми боротьби зі силами диявола. Непогано – в нападі може мимовільної щирості – один із МУРівців, один зі звеличників вождів нашого «сучасного» москвофільства, отих тичин, сосюр, рильських, бажанів, скрипників і Ю. Коцюбинського, зізнався, що нам треба робити «компроміс із дияволом». Їхнє москвофільство – це був просто страх і подив раба перед всілякою признаною світом силою.
Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти «сучасної демократії» (приязної і до СРСР, і до комунізму), проти комунізму та соціалізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, «Націоналізм», проти їхнього «розуму без віри основ», воздвигнув віру; проти їхнього духу ідилізму, угодовства і матеріального «щастя» – ідеалізм; проти духу крутійства та мирної еволюції – прапор боротьби. Цей прапор мав дістатися до людей нового духа; не до людей вмираючої псевдоеліти «софістів, калькуляторів і економістів» (слова Е. Берка); не до рук безідейних полатайків і матеріалістів, а до людей нової еліти, людей із основними ознаками нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю та відвагою. Такою була теза «Націоналізму».
Двоподіл? Мабуть, той двоподіл, за який «Націоналізм» притягнув до себе найбільше злості і «прогресивних», і своїх, і російських більшовицьких супротивників. Полемізувати з тезою «двоподілу» вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою проходить через усі твори Г. Сковороди, І. Вишенського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Олени Теліги – взагалі поетів львівського «Вістника». Не лише я, але й вони ділять людей на дві «породи», відповідно не до їхнього соціального становища, а їхньої духовної природи, їхнього духу; ділять на дві різні категорії: на шляхтича і мужика, козака і свинопаса, лицаря і плебея, патріота і «дядьків отечества чужого»; борців і «партачів життя», героїв за націю і німих, підлих рабів, «грязі Москви» або «жебраків о ялмужну просящих», мучеників за віру і «сонне кодло» відступників, ардентів та ізоґенів, людей «лицарської, чистої, святої» крові і «сукроватої» крові невільників, «ковалів безверхих» і «людських шашелів» (одні з чужими ідолами борються, інші ж розтлівають націю), на одержимих духом істини й юд, плем’я Навина та Датанів і Авіронів, «люд героїв» і «номадів лінивих» тощо (тема для спеціальної розвідки!). Не йдеться тут про соціально-класові різниці, повторюю, а про різниці духу. Бо в Шевченка були плебеї-гречкосії, і романський золотий плебей; є в нього ізраїльський архієрей у часи Ірода-царя, а ті, що в чужого володаря «мов собаки патинки лизали», це були іноді й звичайні Яреми, і нащадки панства козацького. Це – татарські люди й Ігореві вої, Барабаші та Хмельницький, Мазепа і Кочубей. А в найбільш переломні епохи – це два близнюки Івани, один «буде катів катувати, другий – катам допомагати».
Цей двоподіл – власне проблема детронізації сучасної нашої псевдоеліти (і не тільки нашої), і приходу на її місце того нового лицарства, яке передбачав Шевченко; це проблема, яку поставив 1926 року «Націоналізм» як відродження духу нашої давнини старокиївської та козацької, з її поборниками, які в епоху боротьби нашої західної цивілізації проти антихристиянських сил диявола, покладуть початок великому ділу, довершенню великої місії України, передбаченої їй на горах київських апостолом Андрієм. Місії хреста і меча: «На диявола – хрест, на ворога – шабля». Велике змагання у сфері духовій і фізичній.
Це, в основному, хотів я сказати в слові до цього третього видання мого «Націоналізму», а при цій нагоді скласти подяку всім тим моїм однодумцям, які спричинилися, в той чи інший спосіб, до цього видання.
Д. Д.
Замість передмови
Наш час є часом занепаду божків, до яких молилося XIX століття. Катастрофа 1914 року не даремно пролетіла через наші голови; всі «нерушимі» засади та «вічні» закони суспільної еволюції розсипалися в порох, відкриваючи безконечні перспективи перед людською волею.
Лише один закон вийшов неторкнутим із катастрофи. Це – закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само, як панував у початках історії народів і держав.
Розніжений вік, якому кривавий підсумок зробила Перша світова війна, вік забобонних законів і законних забобонів забув про цей єдиний закон життя. Особливо в своїй другій половині почав наш вік забувати, що це є воля, пам’ятаючи лиш про розум; що це є боротьба і що це є нація, як одна з найгарніших еманацій волі до боротьби та боротьби за волю. Розум, еволюція і космополітизм – ось були цінності XIX століття, яким завдали страшного удару події 1914 року.
Той рік пригадав нам призабуту правду, що світ належить до тих, хто вміють хотіти; що єдиним живим чинником міжнародного життя є нація, незалежно від того, який клас веде її за собою. Правда, деякі проблеми, що стояли перед народами, вже розв’язано, але інші висунулися на їхнє місце. Новий ряд нових завдань виростає перед нами, їх розв’язуватимуть наші нащадки. Впав царат, але живе й зростає російський імперіалізм, як і його супротивник. Зник халіфат, але після нього прийшла регенерація ісламу, вибухова сила якого так добре нам відома з історії. Животворчий дух Заходу починає віяти на Далекому Сході, де зріють події, повні важких наслідків, друго- і третьорядні континенти проголошують свої права на рівноправність або й на гегемонію, хитається становище Європи в постійному русі народів і країн.
Як у тридцятилітню і столітню війну, як 1648-го і 1709 року, як під Каннами і Саламіном, ідея, яка керуватиме конфліктами, що назрівають, буде ідея нації, ідея людської спільноти, що є або хоче бути організованою в окрему політичну одиницю…
І в такий момент наш народ стоїть знедолений і «обезмозглений» (decerebre), як сказав би Барес, без національного «вірую», і без сильної волі боротися за нього; маючи замість національного ідеалу надтріснуті скрижалі старих вивітрених «мудрощів», мляву саламаху з поступу, еволюції, міжнародного братерства й інших інтернаціоналізмів, – отруйного зілля для здорового народного організму; засад, прекрасних для народів-провінцій та їхніх ідеологів-провансальців, але не для народів-націй.
У цій книзі я хочу усталити поняття українського націоналізму, так, як його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь та завдання нинішнього дня (і тому нехай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за тією чи іншою «орієнтацією», партійною «програмою» чи формою правління), – лише, як світогляд. Як певний світогляд, протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові XIX століття, націоналізмові занепаду або провансальству. До цього типового провансальства я зараховую (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мішанину з кириломефодіївства та драгоманівщини, легалістичного українофільства й народництва з їхніми крайніми течіями, марксизму та комунізму з одного боку, есерівства та радикалізму – з іншого, нарешті – з правих ідеологій, починаючи від Куліша та закінчуючи неомонархізмом.
Ці напрямки різнилися між собою не в одному стосунку, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше всі вони вкорінялися на тому самому світогляді, якому, як світогляду занепаду, протиставляю тут інший, йому засадниче ворожий.