Ідеології чинного націоналізму не можна виводити всебічно з матеріалістичного дарвінізму, з яким вона має деякі спільні тези, як боротьба за існування та перемога сильнішого. Від дарвінізму націоналізм відрізняється своїм ідеалізмом.
Ідеологія націоналізму в праці Донцова, як світогляд, приймає чинник нематеріальний – волю – за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд, визнає ідеям вплив на життя, а як наслідок дії на психологію її визнавців, змушує здійснити бачення омріяного майбуття.
Степан Ленкавський
Націоналізм[2]
Передмова до третього видання
«Націоналізм», який вийшов першим виданням (з друкарні О.О. Василіян у Жовкві) 1926 року, виступив із ідеологією, яка рвала з усім світоглядом драгоманівського демократизму та соціалізму Маркса-Леніна, просякнутого отрутою москвофільства. В тій книзі автор розвивав думки, які поширював напередодні Першої світової війни, як у київському «Слові», у брошурах «Сучасне москвофільство» і «З приводу однієї єресі», виданих у Києві, «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» – прочитане на студентському з’їзді у Львові, – під час Першої світової війни – «Українська державна думка і Європа» (видано в Берліні, Вінниці й у Львові), «Міжнародне положення України і Росія», «Культура примітивізму», «Мазепа і мазепинство» (у Києві та Черкасах) після Першої світової війни – «Підстави нашої політики» й у львівському «ЛНВку».
Основні ідеї «Націоналізму» були передусім антитезами драгоманівському «малоросіянству». Трактуванню України, як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «полегші» культурного та соціального характеру, «Націоналізм» протиставляв ідею політичної нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив із усілякою Росією, а культурно – повне протиставлення всьому духовному комплексові Московщини, під оглядом соціальним – заперечення соціалізму. Це була повна антитеза гермафродитському світоглядові тодішнього демократично-соціалістичного українського провідництва.
На запитання «що?» «Націоналізм» відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антипатії майбутніх гасел федерації, самостійності, але в рамках «общего отечества», Росії. На запитання «як здобувати свою мету?» «Націоналізм» відповідав: боротьбою; національною революцією проти Московщини; не шляхом порозуміння чи еволюції.
Ці тези були цілковитою антитезою драгоманства та соціалізму, бо ідеологія Драгоманова укладалася, ним же самим, в його «гімні»: «Гей українець просить не много…». Ідея «Націоналізму» замість «немного» ставила «все»! Замість «просить» – «жадає і здобуває». Також подальшу драгоманівську мудрість (з того ж гімну): постулат «любові», «ко всім слов’янам», а в першу міру до москалів як до «старшого брата», що мав вести інших, «Націоналізм» відкидав як наївне і шкідливе капітулянтство. Після запитань «що?», «яка мета нації?» і запитання «як осягти її?», на третє запитання «хто має це довершити?» «Націоналізм» відповів: людина нового духу. Якого? Духу протилежного занепадницькому духові речника української інтелігенції ХХ століття з «рабським мозком» і «рабським серцем» (слова І. Франка). Роз’їденому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках «Націоналізм» протиставляв незнаючу сумнівів віру в свою ідею, в свою Правду (крикливо окреслену опонентами як догматизм, однобічність і емотивність). Літепло-сентиментальній любові до рідної неньки, любові спокою й ідилії протиставив «Націоналізм» пафос Шевченкової, не роздвоєної, «однієї любові» до своєї нації, її великого минулого й її великого майбутнього (що супротивники таврували як фанатизм). Нарешті хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путях своїх», задивленій в обставини, тобто в ту чужу силу, яка їх створила, протиставив «Націоналізм» безкомпромісний войовничий дух, пріоритет його сили над силою матерії (що було в очах ворогів пустою романтикою, відсутністю реалізму). Крім того, в окремому розділі «Націоналізму» протиставлено євнухівському реалізмові ту містику, без якої всіляка політика мертва; містику, яка є джерелом життя нації й її сили.
«Націоналізм», як і твори автора, що вийшли перед тим, викликали різку реакцію як у московському політичному світі (в Державній думі, в пресі, П. Мілюков, В. Ленін та інші), так і серед нашої інтелігенції, лівої і правої. Ліберальна «Украінская жизнь» і соцдемократичний київський «Дзвін» осудили самостійницько-сепаратистські ідеї націоналізму як шкідливі та нереальні; осудили ці ідеї також і монархісти («Хліборобська Україна»), що мали в програмі «союз» України з Московщиною. Більшовицька преса й досі, через майже сорок літ після його появи, веде озлоблено-брехливу кампанію проти ідей націоналізму. Демократи, соціалісти й совєтофіли нападають на «Націоналізм» за «гітлеризм», тоді як 1926 року, коли він був надрукований, про Гітлера не було ще чутно. Нападають за «чужинецькі впливи» в ідеях націоналізму, тоді коли автор чимраз виразніше підкреслював традиції нашої давнини як джерело націоналізму («Де шукати наших традицій», «Правда прадідів великих», «Від містики до політики», «Туга за героїчним», «Незримі скрижалі Кобзаря» тощо). І ці впливи «чужих ідей» закидають авторові якраз ті «моралісти», що «чужим богам пожерли жертви»: Марксові, Ленінові, Луначарському, Достоєвському – взагалі «світочам» російської літератури. Деякі з противників ідей націоналізму твердять, що його ідейний вплив поширювався серед молоді тільки через її безкритичність, але не пояснюють, чому мудрі провідники «поважного громадянства» не могли ніяк вплинути на цю молодь, щоб у ній виховати критичніший підхід до поглядів. Дехто вдавався до замовчування ідей автора, або до наївних способів знецінювати їх. Так, наприклад, одні називають книгу «Націоналізм» брошурою (аморальною та шкідливою), повною злочинного шовінізму (Лев Ребет «Світла і тіні ОУН», Мюнхен, 1964). Інші, хоч і шукають за московськими коріннями більшовизму, але не зауважують того, що якраз Донцов присвятив багато уваги цій проблемі в «Підставах нашої політики» (Відень, 1921), а також у брошурі «Культура примітивізму» (Київ, 1918), чи в книзі «Росія чи Європа» (Лондон, 1954).
Джерело цього походу проти націоналізму не важко знайти. Бо тепер навіть сліпим стає ясно, чому багато хто з нашої демократично-соціалістичної, чи сучасно-перехрещеної з націоналізму на просовєтський демократизм чи навіть монархічної інтелігенції, так заїло (разом із більшовиками) ведуть досі повну злоби інсинуацій кампанію проти «Націоналізму» та націоналістичної ідеї. Це тому, що багато хто з інтелігенції тих груп, заражені незнищенним москвофільством, проти якого я виступив уперше 1912 року («Сучасне москвофільство», Київ). Ось тут власне і був закопаний собака! Ось тут і крилася причина їхнього антинаціоналізму! Ну, і комплекс плебея, який не зважується випростати хребта.
Москофільським шляхом пішли і радянці (з київської Ради) перед Першою світовою війною, і радянці совєтофільські, і М. Грушевський, і В. Винниченко, і М. Шаповал, («Союз народів Східної Європи»), і А. Крушельницький, і О. Назарук (возвеличувач Петра та Катерини і ненависник козацтва), і В. Липинський («Союз трьох Русей»), і В. Левинський, і Багряний, і ренегати націоналізму, тепер прихильники «мирної еволюції» або «нашої держави УРСР», або тітовської України, і вороги збройної боротьби за незалежність; і М. Лозинський, і Ф. Федорців, і Ю. Бачинський, і М. Рудницький, і у своїх спогадах Чернецький, який розповідає, що й сам він помалу став радянофілом, і багато його товаришів, – і П. Карманський, і В. Пачовський, і Ю. Шкрумеляк, яких він не звинувачує в безкритичності, і виправдовує всілякими способами, хоч ті пустомудрі повірили в «приманливі кличі більшовиків про владу робітників, селян, про розквіт української культури в совєтській Україні». Безкритичною була лише та молодь, що йшла за гаслами націоналізму, який одразу застерігав перед московською брехнею; не Чернецький із товаришами, поблажливий до москвофільських перекинчиків (і до себе самого), з люттю накидався на автора «Націоналізму». Слідами галичанина Чернецького пішли багато хто з еміграції після 1945 року, наприклад, Шерех-Шевельов, який твердить, що Україна «пішла тепер іншим шляхом, ніж яким її вели в збройному змаганні 1917–1920 рр.», та що цим шляхом (тобто московсько-більшовицьким) і має вона йти, а в органі «МУР» (редакція – Шерех, Дивнич, У. Самчук і Ю. Косач) 1947 року надрукував суто більшовицький напад Ю. Косача на львівський «Вістник», на націоналізм і на Донцова, і твердив, що вважати Косача більшовиком – це демагогія та брехня. Відповідь Донцова на випад Косача редактори «МУРу» відмовилися друкувати в своєму нібито дискусійному органі, в «МУРі», провідників якого Шерех славив як великих носіїв нової доби, як «символ сучасності». (Відповідь з’явилася в «Орлику».)