Критично виступив з аналізом „Історії русів“ С. Соловйов у статті „Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу“, тут вказано багато історичних похибок „Історії русів“. У1849 році з’явилася стаття Клеванова (в „Московитянині“) „Про „Історію Русів“ Георгія Кониського“, в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він „ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому припустився багатьох помилок“. Критично почав ставитися до „Історії русів“ П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: „Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори“, – і пропонував до друку „Літопис Самовидця“, вважаючи, що той був би найкращим поясненням „Історії русів“. Далі свій критицизм письменник поглибив в епілозі до „Чорної ради“, в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки „Історією русів“, але тепер наступив „момент історичного розроблення“ і що „новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах“, тобто П. Куліш визначив кінець романтичної історіографії і початок „здорових понять про історичні явища на Україні“.
Найбільш негативно й суб’єктивно поставився до „Історії русів“ цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: мовляв, писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздратованість, Г. Карпов здійснює історичну критику фактів, уміщених в „Історії русів“, цілком забуваючи своє ж твердження, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися. Зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критиці Г. Карпова властиві ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в „Історії русів“, тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, „Історію русів“ „найзлостивішим політичним пасквілем“.
Згодом часткові виправлення „Історії русів“ зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича. Дав аналіз твору і В. Іконников, який очевидними вигадками „Історії русів“ вважав дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, звернув увагу й на суперечливі дані про Наливайка, Тараса Трясила, Павлюка, Перев’язку тощо. Неточності є і в розповідях про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного в списку козацьких полків, і так далі.
Підвів ґрунтовно резюме під дискусіями щодо „Історії русів“ Михайло Драгоманов у згаданій статті „У захист невідомого покійника автора „Історії Русів, або Малої Росії““: „Справа в тому, що „Історія Русів“, написана з гарячою любов’ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20—30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би вже з повним спокоєм поставитися до цієї, в усякому разі замітної літературної пам’ятки і, вказавши на фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату“. М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор „Історії русів“ був прихильник „шляхетно-сепаристичного змагання“, подавши докази про антишляхетську тенденцію „Історії русів“, і припустив, що це був „предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров“.
„Історія русів“, як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави – особливо тут пристарався київський митрополит С. Миславський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно українці нелегко засвоювали російську мову, але вона була мовою освіти, тому з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз „мова, наближена до російської“. Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші – це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Политика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв’язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова ставала об’єктивно однією із українських літературних мов (зазначимо, що багатомовність – традиційна риса української літератури XVI–XVIII століть). Народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася в рукописних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хіба на Правобережній Україні (без Києва), особливо в Почаївському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли до думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе поводити; господарчі порадники) треба писати народною українською мовою. Більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змісту. Отже, на Лівобережжі народна мова як літературна вживалася стихійно, бо того вимагала жива практика. Це тривало аж до появи „Енеїди“ І. Котляревського, яка вчинила тут справжній переворот, але до певної міри, бо і в першій половині XIX століття російська мова ще масово вживалася серед українців як літературна, і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко із цією традицією порвали. Автор „Історії русів“ належав до тих, хто російською мовою володів досконало, хоч і в нього трапляються численні українізми. На жаль, ім’я автора поки що тільки абстракція – ми не можемо дослідити, чому він писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росії, чи служив у війську, як А. Худорба; зрештою, те, що він писав російською мовою так вільно, зовсім не перешкоджало йому, як і Василеві Капністу чи Григорію Политиці, лишатися палким українським патріотом.
І ще одне питання не можна оминути увагою: негативне ставлення автора „Історії русів“ до понять „Україна“, „український“. Цілком резонно вважаючи, що Русь – це питома назва саме України, а руси – споконвічні жителі української землі, і що це ім’я було штучно, через політичні й династичні посягнення, перейнято в Московію, і, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор „Історії русів“ анахроністично стверджував, що назву „Україна“ накинули нашій землі поляки. Зрештою, він не міг глибше вникнути в історію цього питання, бо не володів достатнім історичним знанням, Отже, він бажав затримати за українцями їхнє давнє історичне ім’я – руси, русняки, русаки, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росіяни, викликає в нього законний протест. Очевидно, стійкість його у цьому питанні й зумовлювалася тим, що, за його даними, „Україна“ – назва нова, привнесена, отже, незаконна, хоч історично це було не так; принаймні знаємо, що назва „Україна“ вживалася вже у Київському літописі, та й назва „анти“ означає в перекладі із санскриту – люди, що живуть у краю, українці. Ці, однак, факти були йому недоступні.