– Заткни пельку і не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунікатор?
«Хоч би вони не помітили пістолет!» – майнула думка у Дмитра, який все ще не міг наважитись відкрити вогонь.
Один з переслідувачів витяг з кишені схожий на авторучку сріблястий предмет і спрямував його в обличчя Дмитрові, після чого останній відчув кволість і неймовірне бажання спати. У очах затьмарилось і він міг дивитись лише на блискучий циліндрик в руках чоловіка.
– Де комунікатор?
Думки Дмитра стали схожими на швейцарський сир – в них утворились велетенські отвори, у які провалювалась його здатність мислити тверезо. Він не мав абсолютно ніякого уявлення, про що його запитують, але відчув щире бажання допомогти. Йому навіть захотілось заплакати від думки, що не може відповісти на запитання і встановити місцезнаходження злощасного комунікатора.
– Я справді не знаю, – кволим голосом відповів Дмитро.
Агент заховав циліндрик у кишеню і сказав до колеги:
– Очевидно, ми прибули надто рано, і чортів легіонер не встиг передати комунікатор цьому бовдуру.
– Лайно, свій прилад він встиг ліквідувати. А могли б отримати добрячу купу грошей. Комунікатор легіонера – це тобі не іграшка.
– Байдуже, доправимо його на базу. Нехай там ламають собі голову, як з нього витиснути потрібну інформацію. А тут нам робити нічого.
– Ти маєш рацію.
Обидва повернулись до Дмитра і в один голос заявили:
– Ходімо з нами.
І здивовано закліпали очима, натикнувшись на потертий ствол ТТ.
– А тепер слухайте мене, блазні! Стали на коліна і поклали руки на потилиці! – Дмитро, який відчув після вимкнення невідомого гіпногенератора дикий головний біль, нарешті вирішив діяти рішуче.
– Поклади зброю, – загрозливо сказав один з агентів і поліз у кишеню.
Дмитро посміхнувся крижаною посмішкою і повільно похитав головою.
– На твоєму місці я б цього не робив!
– Поклади зброю, і ми все забудемо, – рука другого з незнайомців опустилась, і у ній з’явилась блискуча, схожа на шовк речовина, яка швидко перетворювалась, змінюючи форму. Пройшло не більше секунди, і Дмитро побачив, що пальці бандита стискають руків’я відмінно загостреного ножа. Далі зволікати було б подібним до смерті. З таким відчуттям, ніби це робить хтось інший, Дмитро вистрілив чотири рази – по двічі у груди кожному з агентів. Після цього, не оглядаючись, помчав до скляних дверей супермаркету.
Два автомобіля, що стояли найближче до виходу, навряд чи можливо було використати – їх припаркували біля бетонної балюстради, тож на втечу знадобиться кілька зайвих секунд, яких Дмитрові ніхто не подарує. Не дивлячись на те, що він стовідсотково влучив у ціль усіма чотирма кулями, відчував: надто великої шкоди переслідувачам не заподіяно, тож очікувати на їхню появу потрібно з секунди на секунду.
І не помилився.
Скло дверей вилетіло з гуркотом і дзвоном, а за мить вони вже бігли автостоянкою. Швидкі і безжалісні. Дмитро вистрілив навмання ще двічі і побіг до великого чорного позашляховика, який стояв за кілька кроків. У ту мить, коли в асфальт поряд з його ногами вдарили перші кулі, заскочив у салон і повернув ключ запалювання.
– Давай! Ну давай, красуне!!! – заволав, слухаючи, як стартер прокручує колінчастий вал.
Двигун буркнув і замовк.
Агентам до нього не більше двадцяти кроків. Якщо двигун не заведеться протягом трьох секунд – він покійник. З глухим стуком у кузов позашляховика вдарились ще дві кулі.
– Ну, заводься вже, шматок лайна!
Двигун ревонув саме тієї миті, коли перший з агентів вдарився грудьми у водійські дверцята. Дмитро рвучко відпустив зчеплення, і автомобіль з несамовитим вереском шин рвонув з місця. На коротку мить відчув на шиї пальці, відхилився і крутнув кермо. Невдовзі вже мчав заповненою порожніми автомобілями вулицею. У дзеркалі заднього огляду бачив чоловіка у шкірянці. Той дивився услід утікачеві й тримав у руці єдиний трофей, який залишився у нього від колишнього бранця – комір Дмитрової сорочки.
Розділ 5
Дерева, темні й загадкові у яскравому світлі ксенонових фар, здавались живими істотами. Вони ворушились і простягали свою кострубаті руки-віти у напрямку проїжджої частини. На небі, вкритому щільними хмарами, – жодної зірки. Здавалось, що це не дорога, яка поєднує два великих міста, а невідома траса серед космічного вакууму, вплив якого народжує дивні галюцинації у вигляді залишених на асфальтованій стрічці шосе легковиків, ваговозів і автобусів. Мертві машини випливали з мороку раптово, темні й зловісні. Без вогнів та жодного руху всередині. Особливо моторошно виглядали автобуси. Ці великі прямокутні скрині, створені, аби вміщувати кілька десятків людей одночасно, мали якусь розгублену, осиротілу зовнішність. Немов досі не могли збагнути, чому раптом опинились серед холодної темряви, вкриті блискучими алмазами нічної роси і абсолютно порожні. Надавали розмаїття похмурій картині за вітровим склом лише червоні, білі і блакитні плями дорожніх знаків, які оживали, впіймавши на собі світло фар. Автомобіль, м’яко похитуючись на вибоїнах і нерівностях шосе, ніс Дмитра все далі від міста, а він тим часом намагався найти логічне пояснення тому, що відбувалось навколо. Але логічного пояснення не було. Люди зникли без сліду – ні у місті, ні у селах за його межами Дмитро нікого не зустрів. Навіть своїм таємничим шостим відчуттям він осягав – навколо порожнеча. Та порожнеча, яку можливо порівняти лише зі спустошеністю холодного космічного простору. Що ж могло трапитись за останні кілька годин? А головне: навіщо комусь знадобилось відкрити на нього полювання, під час якого мисливці, безумовно досвідчені і жорстокі, не гребували жодними методами?
Користуючись тим, що вдалось відірватися від переслідувачів, Дмитро вирішив зайнятись аналізом становища у стратегічній площині. Отже, все почалось з повідомлення на Фейсбук, отриманого від незнайомця, який пізніше назвався легіонером. Легіонер попередив про небезпеку і домагався зустрічі. Незвичайність повідомлення полягала ще й у тому, що невідомий легіонер, схоже, хотів за будь-яку ціну вберегти його від цієї небезпеки. Пригадуючи попереднє життя, Дмитро не міг уявити, щоб хтось надто активно тривожився його долею. Хіба тітка Віра, та й її тривога більше була схожа на тривогу про свій статус сердобольної родички. А тут абсолютно незнайомий чоловік. Про що він там оповідав? Нісенітниці! Легіон Хронос, варвари з КВТП, про існування яких Дмитро раніше й не здогадувався. Нарешті загадковий червоний код, який примусив місто спорожніти невідомо яким чином… Роздумуючи над останніми подіями, Дмитро прийшов до висновку, що він заплутався ще більше. Все скидалось на якусь химерну гру у «Козаки-розбійники».
Якби ця гра не велась із застосуванням зброї, здатної убивати.
І якби не зникли кудись усі люди.
Стоп! А чи насправді зброя здатна убивати? Адже на ньому, не дивлячись на велику кількість випущених агентами куль, досі не було жодної подряпини. Крім того, Дмитро міг заприсягтися, що влучив зі свого ТТ під час втечі із супермаркету. Навіть якщо припустити, що противники мали на собі бронежилети, після влучень упритул потрібен певний час, щоб оговтатись. Не кажучи вже про те, що кулю пістолета ТТ утримає далеко не кожний бронежилет.
Осяяний раптовим припущенням, Дмитро зупинив автомобіль, дістав з-за пояса пістолет і швидко розібрав його на запчастини. Все виглядало так, як мало виглядати на виробі тульських зброярів. Ствол з нарізкою, голка бійка цілком здатна наколоти капсуль, а набої у магазині зовсім не схожі на холості. Дмитро вийшов на дорогу і озирнувся. Не далі як за двадцять метрів блищав у світлі фар блакитний чотирикутник вказівника. Він підняв руку і вистрілив, після чого покрокував до імпровізованої цілі.