Лист металу був акуратно пробитий посередині, саме у тому місці, куди цілився Дмитро. Припущення про несправність зброї явно не витримувало критики. Дмитро повернувся за кермо і скоро прострілений вказівник залишився далеко позаду. Назустріч мчала стрічка нічного шосе, а він напружено продовжував пошуки відповідей на питання, що їх так несподівано звело перед ним життя.
Під час зустрічі дивак-легіонер щось переказував про просторово-часовий континуум. Дмитро спробував пригадати все, що чув про нього. Першим спливло у пам’яті твердження: просторово-часовий континуум – це математична модель, абстракція, за допомогою якої вчені намагаються відобразити реальність. Ця реальність має три координати у просторі і четверту у часі. Слово «континуум» вказує на те, що реальність цієї моделі володіє властивістю безперервності. Простір і час – два атрибута реальності. Принаймні щось подібне твердив Ейнштейн. Не густо і надто складно, аби полегшити пошук відповідей. А можливо… Чи не мав легіонер на увазі подорожі у часі? Звучить надто фантастично. Тобто звучало. Тепер, після появи тих, кого легіонер називав варварами, після страшної смерті самого легіонера фантастичним стало все навколо. Особливо зникнення людей. Цікаво, це відбулось лише у окремо взятому місті, чи носить ознаки глобального явища? І чим заслужив він, Дмитро Міщенко, права залишитись останнім чоловіком на безлюдному острові під назвою Земля? Можливо, чиясь помилка? Тільки нею можливо пояснити настирливу цікавість до його персони таємничих Легіону Хронос і КВТП. Що ж їм, врешті-решт, від нього потрібно? І що це за невідома база, на яку Дмитра намагались доправити люди у шкірянках після того, як ледве не спровадили до кращого світу?
Чим більше Дмитро занурювався у аналіз недавніх подій, тим більше переконувався, що запитань перед ним стоїть значно більше, аніж відповідей на ці запитання. Ні, навіть не так – відповідей доки немає жодної, натомість запитань хоч греблю гати. У такому випадку залишається один шлях – очікувати на розвиток подій, вирішуючи нагальні питання. Дмитро зітхнув і спробував змінити напрям думок.
– Щодо нагальних питань, – мовив він, звертаючись до самого себе, – палива залишилось кілометрів на п’ятдесят. За комфорт потрібно платити.
За хвилину він підняв ногу з акселератора і звернув на майданчик АЗС, яскраво освітлену стелу якої помітив праворуч. Підкотившись до колонки, вийшов з машини і озирнувся.
Ні душі.
У кабіні оператора горіло світло. Дмитро, не роздумуючи, попрямував туди.
Двері, як і очікував, виявились незамкненими. Дмитро швидко оглянув приміщення, відчинив двері у прилеглі кімнати і, не знайшовши там нікого, повернувся до пульта. На ньому лежала газета зі сканвордами і стояла недопита чашка кави. Ці предмети чомусь вразили найбільше. Не матовий паралелепіпед плафона на стелі, що безжурно освітлював пусту кімнату, не відхилені дверцята сейфа, у якому знаходились перев’язані гумовими стрічками пачки готівки, а саме сканворд і кава. Як останній слід зниклої невідомо куди людини. Можливо, оператор заправки відчував жах і біль у той момент, коли зрозумів, що світ навколо вирішив обійтися без нього?
Раптом увагу Дмитра привернув радіоприймач, що стояв на столі поряд з чашкою. Приймач працював і шкала діапазонів освітлювалась веселим рожевим вогником, але він відтворював лише білий шум. Дмитро, повагавшись, сів у крісло оператора і почав крутити рукоятку налаштування приймача. Пройшовся по усьому FM-діапазону, але не знайшов жодної радіостанції. Ефір немов вимер.
– Що ж тут відбувається? – мовив задумливо і злякався власного голосу, таким неприроднім, чужим здався він на цій покинутій станції.
У відповідь, як і слід було того очікувати, тиша. Дмитро зітхнув і, щоб хоч якось відволіктись від розпачливих думок, заходився оглядати обладнання АЗС.
Все працювало, на всі прилади подавалась електроенергія, не було ніяких ознак катастрофи чи стихійного лиха. І ніде жодної людини. Ну просто рай для пересічного жителя мегаполісу, стомленого натовпами і заторами на дорогах. Проте Дмитро не відчував себе у раю. Скоріше, його відчуття можливо було охарактеризувати, як очікування великих неприємностей. Значно більших, аніж переповнений автобус або рознос від Буцефала за чергове запізнення.
Але досить негативних думок! Дмитро зітхнув і поклацав клавіатурою пульта, намагаючись розібратись, як увімкнути подачу палива на потрібну колонку. Нарешті здійснив усі потрібні операції і пішов до автомобіля. Коли стромив пістолет у горловину і дожидав, доки паливо наповнить бак, звернув увагу на обрій. Непроглядно темне на заході й у зеніті, зі сходу небо мало такий відтінок, якого Дмитру не доводилось бачити жодного разу за все життя – стрічка небосхилу налилась криваво-червоним світлом. Саме так, вочевидь, мала виглядати заграва під час далекої битви. Що ж це за битва і які сили стали там у двобої, змінюючи світ до неможливості його упізнати? Першим, що прийшло у голову – була думка, що по лінії зіткнення у Донецькій і Луганській областях розпочалось чергове загострення, яких відбулось немало за останні три роки. І десь там працює артилерія, вкриваються хмарами диму системи залпового вогню, а небо переповнене тоннами смертельного металу. Десь втискаються у заглибини бліндажів солдати, й у бетон підвалів мирні жителі. За час, що минув від перемоги Майдану у 2013 році, Дмитро, як і решта українців, цілком звик до подібних подій і якщо й не вважав їх нормальним життям, то, принаймні, не дивувався тому, що сіяв на сході «русский мир». Втім, помисливши, Дмитро відкинув версію про бої на Донбасі. Відбувалось щось інше. Але що саме, він просто не міг уявити.
Заправний пістолет клацнув, припиняючи подачу пального у заповнений бак. Дмитро повісив шланг на місце, все ще спостерігаючи за обрієм на сході. Він все більш чітко розумів – уночі небо просто не може набути такого кольору. Навіть якщо уявити, що там утворилась гігантська, багатокілометрова пожежа. Механічно звів до очей ліву руку і поглянув на годинник. Стрілки вказували двадцять третю двадцять. Потрібно запам’ятати.
Стоп! Це неможливо!
Зараз ніяк не може бути двадцять третя двадцять. О двадцять третій він знаходився у квартирі. За кілька хвилин задзвонив телефон і розпочалась та шалена гонитва, яка все ще продовжувалась. Таксі, потім розмова у барі, смерть легіонера, втеча… Врешті-решт супермаркет і джип. Додати годину, протягом якої він їхав, залишивши позаду місто… Нісенітниця. Дмитро потрусив годинник – секундна стрілка стояла на місці. Спробував завести механізм, але й тут не домігся успіху. Пружина була зведеною до максимуму. Облишивши власний годинник, він заскочив у салон автомобіля і очима відшукав на панелі приладів годинник, на який раніше не звертав уваги. Помаранчеві цифри на табло показували двадцять третю двадцять! Дмитро вийшов з машини і покрокував до будки оператора, в душі уже знаючи, що там побачить.
Він не помилився – стрілки китайського годинника на стіні, що мав вигляд великої зеленої груші, показували двадцять третю двадцять. Дмитро вийшов на вулицю і почав спостерігати за небом на сході, мимоволі милуючись грандіозною гамою гарячих кольорів. Він подумки збирав докупи мозаїку подій і все більше переконувався у неймовірному.
Він знаходиться поза межами часу.
Як у Стівена Кінга. Здається, «Лангольєри». Припущення виглядає настільки фантастично, що у нього неможливо повірити. Але всі докази свідчать на його користь. Очевидно, це і є наслідки того самого червоного коду, про який казав легіонер. Що ж має відбутися далі?