Ось і шостий поверх. Ще один проліт і дверцята, що ведуть на горище. За ними темрява і сморід. Дмитро, намагаючись не налетіти у мороку на цегляні паралелепіпеди вентиляційних шахт, повільно поповз до протилежної стіни, де мали знаходитись дверцята до сходів сусіднього підїзду. За спиною почув приглушені слова:
Він на горищі, ходімо!
Так, ті хто був позаду, шукали саме його. Впевнившись у цьому, Дмитро навіть не здивувався.
Минуло не більше десяти секунд, як дверцята позаду відчинились, кидаючи на засипану керамзитом і голубиним послідом підлогу горища непевний промінь електричного світла. Дмитро у цей час уже знаходився біля протилежного виходу.
Стій! почувся позаду загрозливий голос.
Дмитро наліг плечем на дверцята і зрозумів, що їх забито цвяхами. Чорт забирай, чому ж йому так не щастить? Намагаючись вкласти в удар якомога більше сил, Дмитро зацідив ногою у двері. Вони тріснули і ледь-ледь подалися. Позаду почувся зойк і клацання, яке нагадувало Так, помилки не було клацнули два пістолетні затвори! Дмитро міг заприсягтись: у його переслідувачів є пістолети.
«Клац!», «клац!» стріляли, використовуючи глушник. І кулі лягли зовсім близько Дмитрові сипонуло в очі шматками битої цегли. Та що ж діється?! Ці люди стріляють без попередження, а він навіть не здогадується, чим міг заслужити подібне ставлення.
Очевидно, адреналін, який у великій кількості потрапив у кров, потроїв його сили після другого удару дверцята не лише розчинились, а навіть злетіли з петель. Дмитро вискочив на майданчик і чимдуж кинувся сходами униз. За спиною почув ще кілька приглушених пострілів і дзвін розбитого скла. Вочевидь одна з куль потрапила у вікно.
Вогку темряву, що зустріла його біля підїзду, Дмитро вітав, як старого приятеля. Він притьмом кинувся у кущі і за мить вже біг, задихаючись, алейкою за будинком. Давались взнаки довгі години сидіння за компютером і зневага до занять спортом йому не вистачало повітря. Додавало оптимізму лише те, що кроків позаду не чутно. Скоріш за все, невідомі переслідувачі обрали невірний напрямок руху і втратили кілька секунд. Але скільки часу він виграв, Дмитро не знав, сподівався лише, що встигне домчати до стоянки таксі за пустирем, біля зупинки трамвая.
Роздивитися переслідувачів Дмитро зміг, лише коли, задихаючись, впав на заднє сидіння легковика з шашечками таксі. Ними виявились двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках і чорних вязаних шапочках. Повними жаху очима Дмитро поглядав на них і ловив себе на думці, що він є лише стороннім спостерігачем, який дивиться гостросюжетний бойовик у стилі «бандитських девяностих».
Вам куди? повернувся до Дмитра водій.
Не в змозі перевести дихання, Дмитро лише активно замахав руками, вказуючи, що йому не так цікавий напрямок руху, як терміни його початку. На щастя, водій швидко зрозумів, чого від нього потребують, тож не більш як за секунду зірвався з місця, посилаючи машину у негустий потік транспорту на освітленому жовтавим світлом ліхтарів проспекті. Дмитро повернувся назад і побачив, що його переслідувачі, пробігши ще кілька десятків метрів, зупинились. Окрім машини, у якій їхав зараз Дмитро, на стоянці не було жодної. Один з невідомих звів руку з пістолетом навздогін легковику, але інший його зупинив. Дмитро повернувся і відкинувся на спинку сидіння. Відчуваючи, як на нього важкими хвилями накочується страх, вирішив покататись містом, доки не прийде до тямки. Все, що відбулось кілька хвилин тому, було настільки несхожим на звичайне життя, що здалось Дмитрові просто страшним сном.
У невеличкому приміщенні бістро було зовсім пусто. За стійкою схожий на лінивого кота бармен протирав склянки. Він без цікавості поглянув на Дмитра і продовжив займатися своєю справою.
Не надто людно у вас, сказав до нього Дмитро.
Пізно, бармен, судячи з усього, не був надто багатослівною людиною.
Вдень більше?
Так.
Зроби мені, друже, чашку кави. І скажи, він продемонстрував свій телефон, зарядити акумулятор можна?
Бармен поглянув на телефон і похитав головою.
Немає необхідного зарядного пристрою. А каву зроблю. Присядьте за столик.
Дмитро підозріло поглянув на вхід до кавярні і зайняв найдальший від нього столик, який стояв у затінку пальми, що росла тут у діжі. Подумки все ще прокручував втечу, під час якої мало не розпрощався з життям. Нервове напруження, у якому він знаходився протягом останньої години, дещо ослабло, але примусити себе бути повністю спокійним Дмитро не міг. Помовчавши кілька хвилин, вдруге звернувся до бармена: