Роздумуючи про це, Дмитро вирішив зайти у кавярню і випити чашку кави. До такого рішення спонукав дрібний холодний дощ, який почав засівати вулиці міста вочевидь у небесній канцелярії вважали, що вогкий вересень вивергнув на них надто мало вологи.
Замовивши каву, Дмитро почав розмірковувати про дзвінок незнайомця. Можливо, слід було поспілкуватись і зясувати, що йому потрібно? Втім, це зробити не пізно номер телефону незнайомця зафіксовано у памяті мобільного. Але він не хотів продовжувати перерваної розмови, навіть боявся її продовження. Чому? Цього Дмитро не знав. Мабуть, все те ж шосте відчуття, що було у Дмитра значно більш розвинуте, аніж у його однолітків. Йому, наприклад, не складало жодних труднощів відгадати результати футбольного матчу, який щойно розпочався, а це, у свою чергу, викликало щире захоплення знайомих. Або той випадок з Олечкою Павлишиною, коли він відважився запросити її на побачення. Чомусь Дмитро від початку знав, що вона не прийде, а буде, розташувавшись з подругою на терасі літньої кавярні неподалік, сміятись з його безглуздого вигляду. Ще б пак, як у анекдоті під годинником, з букетом квітів і розгубленими очима. Проте її очі виглядали не менш розгубленими, коли Дмитро раптово зявився у неї за спиною, пожбурив на стіл букет і покрокував геть.
Від думок відірвав телефонний дзвінок. Невже знову незнайомець? Напевне все ж варто вислухати. Ніколи не пізно піти, якщо розмова виявиться розіграшем, або ще чимось непотрібним. Дмитро поставив на стіл чашечку з кавою і дістав слухавку мобільного. Телефонувала тітка Віра.
Ну, що я тобі казала? зловісним голосом розпочала вона читку моралі.
Про те, що я можу спізнитись.
От! Ти ніколи мене не слухаєш. А я, між тим, завжди бажала тобі лише добра. Тож заявляю тобі, Дмитре, цілком офіційно ти безвідповідальний, недисциплінований і невдячний юнак!
Так, тітко Віро, ви маєте рацію.
І все? Я просто маю рацію і все?!
Так.
Як тоді пояснити двійку з історії, отриману тобою не далі як сьогодні вранці?
Їй про все відомо. І про запізнення, і про двійку. Втім, цей факт до шостого відчуття не мав жодного відношення тітка Віра просто була знайома з Буцефалом і той про все їй наскаржився. Скоріш за все і про фетиш.
Мало того, ти ще мав нахабність привселюдно назвати викладача фетишистом! Ну що мені з тобою робити, Дмитре?
Я не називав Буцефала фетишистом, Дмитрові стало весело.
Кого?!
Петра Олексійовича.
Тітка Віра на тому кінці театрально зітхнула.
Це переходить усілякі рамки, юначе! Запамятай, подібна поведінка ні до чого доброго тебе не виведе. Тебе відчислять, ти потрапиш до війська. Будеш будувати дороги.
А чому саме дороги? здивувався Дмитро.
Чи що там ще будують будівельні війська?
Таких військ не існує, тітонько.
Яка різниця! Ти хочеш до війська?
Я ще не вирішив. Зрештою, на сході війна, тож, цілком можливо, я там буду корисним.
У відповідь на останню фразу тітка Віра видала таку ґрунтовну лекцію про безвідповідальність і кару, яка за нею обовязково настає, що Дмитро змушений був покласти слухавку на стіл і взяти до рук чашку. Близько двох хвилин насолоджувався напоєм, роздивляючись у вікно натовп пішоходів, що тік повз вітрину кавярні. Закінчивши, сказав у телефон:
Я зрозумів вас, тітко Віро. І обіцяю виправитись найближчими днями.
Нарешті. Нарешті я достукалась до твоєї свідомості! Повір, я турбуюсь про тебе.
Мені про це відомо. Дякую, тітко Віро, я намагатимусь виправити двійку.
Голос тітки помякшав:
Ти ж розумний юнак, Дмитре. Отже, намагайся чинити так, щоб твої батьки, якби вони були живі, могли б пишатися тобою. І ця твоя фраза про бажання потрапити на війну Вона мене лякає. Ти ж не зробиш цього?
Чим я кращий за хлопців, які боронять батьківщину там, тітко Віро? відповів Дмитро запитанням на запитання.
Але ти не можеш
Можу. Але доки не переймайтесь, додав він, почувши у слухавці схлипування, у найближчих планах маю закінчення інституту. Буцефал не заслуговує на таку приємність як моє відчислення.
Розділ 3
23.00 03 жовтня 2017 р. Україна. м. Дніпро
У квартирі все виглядало так, як і десять з лишком годин тому. Дмитро швидко приготував собі вечерю, проковтнув її, запиваючи гарячим чаєм, постояв кілька хвилин під душем і вирішив вкладатись спати. Похмуре небо за вікном набуло смолистих тонів і це свідчило про той факт, що черговий бездарний день залишився позаду. А завтра знову настане очікування чогось такого, що поставить хрест на цьому нецікавому існуванні. Чомусь Дмитро мало не з дитинства звик вважати, що так і має статись. І, якщо раніше це можна було списати на дитячі фантазії, з кожним роком така впевненість додавала Дмитрові дивацтва у очах оточуючих. От і Макс. Після того, як Дмитро поділився з ним своїми підозрами про декорації, що їх оточують, розсміявся: «Усе життя лиш гра, а люди в ній актори!»