Вулиця, котру бачив раніше безліч разів, майже не змінилась. Ті самі каштани вздовж дороги, крамниці з вивісками, що сяяли різнокольоровими вогнями, чавунні вежі урн для сміття і миготливі рекламні банери. Ті самі лавки і квітники. Ті самі ліхтарі, що розганяли морок своїм непевним жовтавим світлом. Неподалік набережна і широке русло Дніпра, серед якого навіть звідси видно вогні бакенів на межах фарватеру. Все, як було раніше.
Якщо не рахувати однієї цікавої деталі.
Ніде не видно жодної людини. Мільйонне місто завмерло. Немає навіть бродячих собак, які раніше були незмінним атрибутом тротуару навпроти мясної крамниці. Дмитро відчув, як адреналін, що уже почав знижувати свій вплив на його свідомість, з новою силою викинувся у кров, примушуючи слухати удари пульсу у скронях. Він зрушив з місця і пішов, пришвидшуючи крок, після чого побіг. Потрібно було впевнитись у правдивості припущення остаточно, і для цього ніщо не підходило краще, аніж супермаркет. Ось де люди повинні бути обовязково! Якщо не відвідувачі, то принаймні охорона і персонал.
Скляні двері супермаркету слухняно ковзнули врізнобіч, запрошуючи його зайти у приміщення. Дмитро, оглядаючись, увійшов до величезної зали, заставленої безкінечними рядами полиць з товаром. І одразу ж зрозумів, що припущення було вірним. Він повільно крокував поміж касами і забитими різноманітним крамом прилавками, минав вітрини і охайні стопки пластикових ящиків, але ніде не бачив бодай однієї живої душі. Все ще не в змозі осягнути, що діється, дістав з кишені мобільний телефон і увімкнув його. Батарея ще зберігала заряд, якого вистачить на дві-три хвилини роботи. Що легіонер казав про червоний код? Байдуже, хтось же повинен взяти слухавку! Набрав навмання номер. Ним виявився телефон Олечки Павлишиної. У слухавці залунали довгі гудки. На мить здалось, що ось зараз вона здійме слухавку і скаже: «Міщенко, якщо ти вважаєш себе оригінальним це твоя помилка. На годинник дивився?»
Слухавку Олечка не підняла. Пусте, вона й раніше не часто це робила. Можливо, Макс? Цей точно не спить.
Макс слухавку не взяв, як і Олечка. Не підняла її навіть тітка Віра. Не відгукнувся жодний з абонентів телефонної книги Дмитра. Нарешті телефон писнув і вимкнувся остаточно.
Так, спокійно, прошепотів він і злякався власного голосу, таким гучним той видався у порожньому супермаркеті. Лише тепер звернув увагу, що його оточує абсолютна тиша. Жодних звуків, навіть гудіння морозильників та кондиціонерів.
Рано чи пізно все зясується. Отже, все, що я почув від того нещасного, істина. Щоправда, почув надто мало. Що ж, будемо чинити так, як він радив. Перше не залишатись на одному місці. Ну, це я зможу.
Дмитро швидко відшукав на полицях пляшку мінералки, кинув її у рюкзак, після чого пройшовся торговими рядами, крадькома оглянув вихід і хотів уже вийти на вулицю.
І саме у цю секунду почув кроки.
Йшли двоє. Від виходу і прямо до нього. Дмитро швидко роззирнувся і одним кидком опинився під прилавком відділу готової їжі. Обережно дістав з-за пояса пістолет і дослав набій у патронник. Кілька хвилин слухав кроки, що наближались.
Він тут, сказав хтось неподалік.
Обережно з ним, не покаліч, відповів другий голос.
Байдуже, вилікуємо.
«Але я, без сумніву, бачив, що в одного поцілили! промайнуло в голові у Дмитра. Скільки ж їх тут»?
Кроки віддалились і затихли. Дмитро перевів подих. Коли йому вже почало здаватись, що переслідувачі пройшли повз нього, чиясь рука з силою охопила гомілку Дмитра і потягла. Мить, і він стояв перед колишніми переслідувачами. Тими самими, включаючи бандита, у котрого влучив легіонер.
Стій спокійно, наказав бандит. Тобі не буде вчинено шкоди.
Дмитро, який у останній момент встиг заховати руку з пістолетом за спину, переводив погляд з одного на іншого.
Де комунікатор? запитав у нього по хвилині мовчанки другий з переслідувачів.
Який комунікатор? нарешті витиснув з себе Дмитро. Він пригадав, з якою легкістю цей громило рубає людям голови, тож спробував вдати з себе стороннього. Панове, якщо ви про мінералку, я розрахуюсь. Жодних проблем! Просто тут нікого не було, і я не міг заплатити. Але якщо ви наполягаєте
Заткни пельку і не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунікатор?
«Хоч би вони не помітили пістолет!» майнула думка у Дмитра, який все ще не міг наважитись відкрити вогонь.