І ще він зрозумів: наступної воронки його автомобіль не переживе.
І ще він зрозумів: потрібно діяти негайно.
Скоріше інтуїтивно, аніж усвідомлюючи, що діє, Дмитро вивернув кермо ліворуч і щосили натиснув на акселератор. Свист гуми по асфальтовому покриттю був схожим на виття пораненого звіра. За мить джип несильно гойднуло. Він, немов розлючений африканський носоріг на гієну, налетів на кабріолет, скидаючи його з дороги. І на цей раз переміг. До біса дорогий спортивний автомобіль перелетів зелений килим газону і зник, залишивши по собі хмари пилу, у кущах, що росли вздовж обочини. Навіть крізь підняте скло було чути викликаний катастрофою оглушливий гуркіт.
– Все, – Дмитро відчув, що у нього пересохло у роті, а ноги почали зрадливо тремтіти. Він намагався не дивитись на те місце, де зник серед кущів автомобіль переслідувачів.
А ще через десять секунд все залишилось далеко позаду. Набираючи швидкість, пошарпаний «хаммер» ніс Дмитра до рідного Дніпра серед фантастичних червоних сутінок, у які перетворилась нічна темрява.
Розділ 7
Квіткова вулиця Квіткова зовсім не змінилась від того часу, коли Дмитро востаннє бував у цьому Богом забутому мікрорайоні. Ті ж калюжі на дорозі, брудний тротуар, неохайні кущі вздовж шеренги старих триповерхових будинків. Вулицю не сильно змінила навіть відсутність людей – їх і раніше тут можна було помітити нечасто.
Ліхтарів на вулицях не було, мабуть, від створення світу, тож нещасний джип, втративши фари під час нападу, не пропустив жодної вибоїни пошматованого шляху. Дмитро, лаючись у душі, відшукав будинок № 15, проїхав ще квартал і залишив автомобіль у невеличкому дворі з шеренгою кособоких комірчин і кущами висохлого бузку. Він пішки повернувся до потрібного будинку. Піднявся дерев’яними запиленими сходами нагору, освітлюючи собі дорогу за допомогою крихітного ліхтарика, що його відшукав у рюкзаку. У заваленому мотлохом під’їзді стояв сморід плісняви. Квартира № 34 знаходилась на останньому, третьому поверсі. Наблизившись, Дмитро потягнув за ручку, і двері відчинились. Він опинився у темній вітальні. Освітивши її непевним світлом ліхтарика, помітив на стіні цинковану балію і старий велосипед.
– І що далі? – зітхнув він, намагаючись зберегти рештки мужності. Ця квартира, темна і моторошна, лякала його самим своїм виглядом.
Не отримавши, як і очікувалось, відповіді на своє риторичне запитання, Дмитро пройшов темним коридором, в кінці котрого помітив кухню і двоє дверей до кімнат. Біля них, на побіленій крейдою і замацаній чиїмись руками стіні, знайшов вимикач. Уже простягнув до нього руку, коли зрозумів, що вигляд освітленого вікна приверне до себе зайву увагу – у жодному з сусідніх будинків світло не горіло. Він швидко оглянув меншу з кімнат, усім умеблюванням якої були старенький диван і письмовий стіл у кутку, після чого зайшов до великої кімнати. Тут, освітлені червонуватим світлом з вікна, стояли два плюшеві крісла з потертими лакованими ручками, сервант з фарфоровим посудом і круглий дубовий стіл, на якому розташувалась клітка для папуг. Клітка теж була порожня. Дмитро підійшов до картини, що висіла на одній зі стін. Звичайний собі натюрморт – ваза з червоними тюльпанами, накритий білосніжним рушником глечик і надрізаний пшеничний коровай. Взявшись за раму двома руками, зняв картину.
За натюрмортом було влаштовано схованку – невеличка ніша, прикрита фанерними дверцятами. Дмитро заглянув у схованку і взяв до рук єдину річ, яка там знаходилась. Нею виявився блискучий браслет. Точнісінько такий, який був на руці у загиблого незнайомця. Під час більш прискіпливого розглядання Дмитро помітив на його сріблястих пластинках кілька десятків кнопок з цифрами і незрозумілими символами, а також плескатий монітор завбільшки з коробку сірників.
Ліхтарик блимнув і згас. Втім, необхідності у ньому, здається, не було – очам, що вже звикли до темряви, вистачало червонястого світла ззовні.
– І що ж мені з тобою робити? – задумливо прошепотів Дмитро.
Він надягнув браслет на руку, мимоволі помилувався ним і, нарешті, вирішив натиснути кілька кнопок. Результату жодного. Схоже на іграшку, з якої витягли батарейки. Кілька хвилин Дмитро дивився на пустий монітор. Він нагадував рубін, який приховував у своїх глибинах іскри вишневого сяйва. Зацікавившись, Дмитро обережно торкнувся поверхні приладу пальцем і відчув тепло, яке плинуло від нього. Цього разу щось відбулось – над головою почулось виразне клацання, після якого монітор засвітився і по ньому побігли яскраві різнокольорові сполохи. Це сталось так несподівано, що першим бажанням Дмитра було скинути браслет з руки і пожбурити геть. Натомість він швидко опанував себе і продовжив ознайомлення з невідомим приладом, використовуючи старий перевірений метод «наукового тику».
Кілька секунд нічого не відбувалось. А потім…
– Бета Чотириста Тридцять Сім, – раптом почув Дмитро над головою невідомий голос. – Слухаю вас, легіонере.
Дмитро здригнувся усім тілом. Не розуміючи, звідки лунає голос, він покрутив головою. Ніде жодних ознак чиєїсь присутності.
– Вас слухають, говоріть! – повторив голос.
– Хто це? – зміг промимрити Дмитро не менше аніж за півхвилини.
– Диспетчер Бета Чотириста Тридцять Сім. Резервний канал зв’язку. Ідентифікуйте себе і повідомте просторово-часові координати.
– Але я їх не знаю…
– Ідентифікуйте себе, легіонере. Чи вам не знайомі правила?
– Тобто… Назватись?
– Так.
– Міщенко. Дмитро Міщенко.
– Ваше звання?
Дмитро зітхнув.
– Послухайте, шановний, хтось пояснить мені, що тут відбувається?
Позбавлений забарвлення голос відкашлявся:
– Хвилинку.
Над головою ще раз клацнуло і запанувала тиша. Нічого не розуміючи, Дмитро стояв посередині кімнати і намагався осягнути, чи насправді чув щойно голос, чи все це йому примарилось. Червонясте сяйво ставало все більш яскравим. Тепер воно нагадувало за потужністю червоний ліхтар у фотолабораторії. Дмитро підійшов до вікна, заглянув у нього і відсахнувся. Вулицею проїздив кабріолет з недавніми переслідувачами. Вони мали такий вигляд, ніби не здійснили годину тому прогулянку у лісосмугу, рухаючись на швидкості майже двісті кілометрів на годину. Кабріолет зупинився неподалік, і люди зайшли до під’їзду сусіднього будинку. Дмитро відчув, як у горлі у нього пересохло.
– Алло! – прошепотів він, підносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…
– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сім.
– Мене переслідують.
– Я попрохав хвилинку зачекати.
Дмитро відчув, як його опановує лють. Емоції, які володіли ним протягом багатьох годин, потребували виходу і знайшли його:
– Але у мене, чорт забирай, немає цієї хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не відповідаю!
– Не варто так хвилюватись, легіонере.
– Йди ти до біса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!
– Запитання незрозуміле.
Дмитро спересердя вилаявся і смикнув затвор автомата. Він абсолютно нічого не зрозумів, окрім одного – на тому кінці лінії зв’язку знаходиться бюрократ. І ще він зрозумів, що спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дії варварів під час майбутньої зустрічі передбачити було неважко.
Вони просто відкриють вогонь.
Пройшло кілька хвилин. Варвари вийшли з під’їзду і попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Він відсунув від стіни крісло і присів за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку. Одразу ж відчув полегшення. Так принаймні зрозуміло, що потрібно робити. На зміну люті прийшла якась дивна веселість. Веселість приреченого.