– Пачамача… Я так назвала мою зірку. Я сама вигадала їй ім’я. А ще так скрипить коліщатко на моєму, колись триколісному, велосипедику. Тепер він ракетка на одному коліщатку. Я на ній сюди прилетіла. А ще була у мене лялька Шуша з пакетів і горіхового листя. Може ви Шуша?
– Ні, Пачамача. Я твоя зірка. А ти Іра.
– Зірка? Своє ім’я я пам’ятаю. Її або Іра. Мабуть так, але мала б бути Ірою-Іридою. Нудне й довге ім’я. Щоб і мамі й тату догодити. А ти часом не Cмерть?
– Добре. Слухай. Тут, а взагалі і там… немає ніякого розподілу на смерть та життя. Я контролюю те, що ви всі називаєте цими словами.
– Хто ж ти насправді?
– Я дно і вершина об’єднані в одне єдине. Одним словом. Я – Пачамача. Повторюю…
– Ви доволі часто вживаєте оце слово «повторювати». Мабуть воно до вподоби… Таємниці. Де я і з ким розмовляю? Виявляється замість сказати все відразу треба трішки познущатися.
– Тут можна навіть брехати, – раптом заявила Пачамача, – Це не вважатиметься злочином. Тобі просто-на-простовсе ніхто не повірить. Ха-ха. Тут все твоє і про тебе. Чи може сама собі збрешеш?. Ха-ха. Можеш сміятися над моїми жартами. Тут все й так дадуть і навіть більше, ніж тобі треба.
– Зрозуміла, – навіщось ствердно відповіла Пачамачі. – Я й не думала брехати, бо поки що не відрізняю ваших жартів від ваших не жартів.
– Її, ситуація така собі, не аби яка. Справа в тому, що ти живеш кожне своє життя не так, – дуже серйозним тоном заявила Пачамача.
– Тепер взагалі нічого не розумію, хоча згодна. Погоджусь аби ви мали спокій. Про що взагалі йдеться? Перед вами маленька дівчинка, – я говорила, але вже з великим сумнівом. – Мені треба до школи. – З кожним словом я відчувала, що починаю озвучувати не властиві мені думки, якісь дійсно аж занадто передчасно дорослі.
– Ти не маленька. Тут нема маленьких чи великих. Цілковита людська рівність. Не перебивай, не опирайся та пливи собі цією рікою. За одне єдине своє життя тут і там ти проживеш скільки життів, скільки сама побажаєш. Яким чином? Скажу.
– Хто зможе витримати почуте? Мій орган, в якому народжуються думки, відмовляється розуміти і скоро перетвориться на твердий горіх. Здаюся. Згодна. Краще вже хай щось відбувається.
Пачамача спокійно продовжила:
– Вже відбувається. Слухай далі мою казку. Для тебе є вхід і вихід… Третього варіанту не існує, якщо ти вже ввійшла кудись. Хоча, можна лишитися назавжди. Але визначитися з вибром рано чи пізно доведеться. – Чомусь аж занадто сумно резюмула Пачамача.
Я вдала ніби пристала на її поради:
– Хто б сумнівався. Просто, як є і нема. А про назавжди… Якось тупо. Можу типу треба, але страшно чи якась інша причина.
– Забудь. Краще збреши щось. Хоча – ні. На ось. Ознайомся з манускриптиком, – аж занадто зверхньо кинула Пачамача.
– Манускриптик? Де він?
– Ти й досі думаєш словами. Не намагайся запам’ятати буквально новий рецепт свого мозку. Рідкий агрегатний стан свідомості! Все тече. Все змінюється.
– Почуття гумору – це норма. Тим більш, що сміх покращує циркуляцію крові. Тим самим подовжує життя, – я спробувала трішки зняти серйозність з обличчя Пачамачі.
– Нарешті ти збрехала. Розумнице ти моя. Достойно. Почуття? Теж невдовзі маєш забути. І гумору, і інші. Але якщо ти без них зовсім не зможеш, то будь ласка. Згодом сама все зрозумієш. Зоставиш тільки зовнішні прояви. Симуляція в разі необхідності. Підкресли для себе щойно сказане.
Я вже не звертала уваги на копітке марнослів’я Пачамачі. Плила за течією і це мені почало подобатись. Слова перетворилися на чарівну мелодію.
– Забудь тих, хто повторював тобі повсякчас: «Божественна еманація». Виживає не найсильніший. Залишається переможець. Слабкий він чи сильний не матиме сенсу. Зміг збрехати й обдурити собі на користь – маєш сенс. Криптографія для безумства розуму. Видряпай лише одне слово на своїй свідомості – Я. Вклонись собі і досить.
– Щось… не те. Хоча заперечити не можу. Все вірно. Але брехати кепська права. Равно чи пізно вилізе з одного місця.
Раптом я помітила білу хмарку, яка почала розпадатися на дрібні часточки, схожі на літери. Ті, в свою чергу струнко шикувалися у стрічки. За мить переді мною з’явилася кольорова книжечка без картинок, але з назвою на кожній сторінці: «Закон одинадцяти дев’яток».
– Пачамачо, а тебе часом не цікавить чи вмію я читати? – я сама схаменулася від цієї думки.
– А чи вмієш ти читати, шановна Її? – посміхаючись, промовила Пачамача.
Я відразу відповіла:
– Вмію, але тільки по складах.
– Є нагода навчитися пристойно читати. Заодно освоїш хімію, математику, біологію і ще багацько яких дисциплін. Якщо все буде добре, то в школі буде легше й швидше… Будеш ковтати знання, мов смачні цукерки і живити мозок аби бути не така, як усі.
Книга сама себе почала повільно гортати, пропонуючи мені свій вміст: «Конструктор тіла. Практичний курс невідворотних помилок. Варіант розвитку від паразитарної ембріональної форми до невизначеної форми. Здатність до розмноження ще не ознака вищої форми. Доведи анатомо-фізіологічні константи до ідеалу. Є певні вимоги. Одна з них – площа поверхні твого тіла повинна дорівнювати площі твоїх ста долонь. Одна долоня – 1 % від загальної площі тіла. Сім фрагментів: голова – 9 %, кінцівка верхня (2) – 9 %+9 %, кінцівка нижня (2) – 9 %+9 %+9 %+9 %, тулуб – 9 %+9 %+9 %+9 %, промежина – 1 %. Кожен фрагмент дорівнює певній кількості зон. Кожна зона – дев’ять площ однієї долоні. Крім однієї – дванадцятої. Її площа – одна долоня – 1 %. Це – промежина. Ще одне… Площа твого тіла приблизно = 16000см2.
Стислий перелік основних складових людини: голова – 1 шт.; рука – 2шт.; нога – 2шт.; тулуб – 1шт».
Дивний текст… Уже прочитане розпадалося на слова, які повільно падали навколо мене, перетворюючись на своє значення. Відкарбувавшись у моїй свідомості слова безслідно зникали. Це дивовижне дійство тривало невідомо скільки часу. Мені здалося, що минула чи не ціла вічність.
Дочитавшись, книга закрилась і зникла.
Я під враженням прочитаного, вибухнула безглуздими запитаннями. Хоча мене не цікавили відповіді. Вразив не сам принцип, а невідворотна необхідність самій виконати всі ці настанови:
– Ти насміхаєшся? Що це за набір детальок? Голова, рука, нога?
– Заспокойся. Така груба градація матеріалу має свої принади і навіть таємниці. Це ж просто глина. Так зрозуміліше?
– Глина?
– Для необізнаних – так. Аби вони відразу зрозуміли і не бідкалися. Всі тонкощі з’ясуєш поступово під час процесу. Не матимеш це за таємницю чи за недоступність вищого розуму… Всі регуляторні механізми біо-конструкцій керованих свідомим автоматизмом підвладні одному закону. Побожне життя юродивого… Життя починається з першим поштовхом серця.
– Добре коли ти поряд. Тіло, тіло… А, як же інтелект і, в кінці кінців, душа?
– Буде тіло, буде й душа! Інакше, все втрачає смисл. Затям собі!
– А що далі, опісля тіла?
– Про це згодом…
– Ми з тобою теревенимо про якісь дурниці. Тільки час гаємо. Її відчуває прохолоду і хоче спати, – я вирішила трішки відпочити від нудних, надокучливих слів цієї, обліпленої горіховим листям жінки.
– Теревені, кажеш? Прохолода? Спати? Мене не обведеш навколо пальця. Так має бути! Я не ловлю час годинниками. Тут зовсім інша щільність. У твоєму світі вже минув рік, відколи ти тут казкуєш…
Вибір. Слухай
– Де у рибки вушка?
У мене не було вибору. Я тільки й могла, що невтомно іневимовно протестувати. Перебіг подій мав дуже невизначений статус. Мені доводилося безперервно вислуховувати безкінечні теревені. Майже нічого не відбувалося… Знову й знову я мала виконувати чиюсь волю.
Єдине, що мене надихало на хоч якусь надію, це – обіцянки про моє повернення додому. Я мала все приймати на віру.
Голос, цієї обліпленої горіховим листям жінки, був для мене єдиною ознакою мого порятунку:
– Так-от… Ти хотіла знати якими будуть казки майбутнього.