Деякий час я думала, що це такий сон. Якийсь страшний, чужий сон, увірвався в мою казку. Тому прийняла все, як гру. Гра у нову гру швидко закінчилася. Звуки і запахи почали розчинятися в тиші. Останнім зник запах синіх троянд. Натомість невідома темінь з маленькою, ледь помітною зеленою цяткою – зіркою. Це була моя зелена зірочка Пачамача. Лише вона була зі мною в цій невідомості.
Тільки я та моя зелена зірка. Ота, перша з перших. Найперша у всесвіті. Вона дуже далеко. Так далеко, що навіть уявити неможливо, тільки намагатися… Ідеального, досконалого зеленого кольору.
Нарешті мені стало справді страшно… З маленької дівчинки я відразу перетворилася на дорослу істоту невизначеного віку, та ще й без тіла…
* * *
Знову відчула запахи. Троянди. В кімнаті пахло свіжими… синіми трояндами. Так, вони пахли по особливому, прикрашені тонкими нотками ледь вловимих ароматів моєї уяви.
Звуки з’явилися не відразу. Здалося ніби вони виникли із пахощів моїх улюблених троянд. Розгойдана вранішнім вітерцем, злегенька поскрипувала відкрита кватирка. Було добре чутно, як поспішають до школи діти. Вони жартували, сміялися… З ними мала бути і я.
Вересень. Я не пішла до школи. Перший раз до першого класу. Я мала б старанно виконати домашнє завдання. Спочатку записати в чернетку, а потім начисто виводити букви в зошит. Ні, я б їх не писала, а вимальовувала…
«Наташенька! Давай, швидше! Ми запізнюємося!», – ці останні, почуті мною слова, сказані сусідським хлопчиком своїй сестричці, стали запрошенням у абсолютну тишу.
Потрійна тиша. Абсолютний вакуум в кубі. Тіло зникло. Невідомість, беззвучним відлунням мороку заповнила моє єство. Почалося моє інше життя.
Так обірвався зв’язок із зовнішнім світом.
Комп’ютерна гра. Пачамача
Вона запитала у Майбутнього:
– Який день сьогодні?
Наступного дня отримала відповідь:
– Вчора була п’ятниця…
Чорний колір змінила нова реальність насичена абсурдними парадоксами. Чітке і яскраве, але невидиме… і схоже на комп’ютерну гру про пригоди у магічних світах.
Порядок речей, на диво, здався мені дуже логічним. Моє минуле розлетілося на друзки. А теперішнє пропонувало аж занадто екстремальні умови. Я була, але мене не було! Майбутнє пропонувало тільки відповіді на загадки, які я ще не придумала. Ні тіла, ні свідомості і одночасно абсолютна здатність усвідомлювати це. Нажаль, керувати нею я не мала можливості. Все відбувалося всупереч моїм спробам завершити це божевілля. Інші форми, химерні персонажі. Щось зовсім незвідане, але не вороже, відмінне від вже існуючого в моєму світі.
* * *
Першими з’явилися кольорові невидимі миші. Висунули свої вусаті носики із чорних дір мороку, принюхуючись до моєї появи.
Вони швидкі та хитрі. Дарма, бо хитрі до певної міри. Напрочуд легко попадалися у мої пастки…
Поки я поселяла у скляний слоїк червону мишу з мишоловки, відчувала, як інші шість, присутніх у цьому об’ємі, спокушені наживкою, чекали своєї черги. З нетерпінням і тремтінням очікували тієї миті, коли можливість буде накинутися на згубну поживу.
Знову налаштувала мишоловку на автоматичне спрацювання. Наживкою цього разу була солодка цукерка іриска. Розраду тепер мали ці кольорові миші. Безпрограшний варіант. Наперебій ринули назустріч спокусливій смакоті. Тепер вже шість їх вовтузилося в скляному полоні. Останньою вкусила наживку зелена миша. Принада важливіша за життя. Причина в незнанні. Достоту зрозуміле для них означене пахощами.
Тільки-но я хотіла вкинути й цю мишу у слоїк, як раптом мою забавку обірвав чийсь голос. Від несподіванки я відпустила її. Зелена вертихвістка обернулася на зелений горішок і відразу зникла, не оминувши прихопити з собою цукерку…
Натомість я почула чийсь приємний до солодкого голос:
– Вітаю з летаргією… Тут діє система подвійних стандартів: вхід один, а виходів два: додому чи у невідомість. Шанс вийти звідси мізерний, але він є і доволі простий. Хочеш, називай мене Пачамачею.
– Це все сон! Зараз мене розбудить мама Фаня! – я спробувала криком заперечити цій невидимій істоті, не приховуючи роздратування від втрати зеленої миші, яка перетворилася на горішок. – Не хочу я спати!
– Це не сон… «Зараз», на разі, звучить якось невизначено. Тобі, хочеш-не-хочеш доведеться пристати на мою пропозицію.
Я трішечки оговталася, тому спробувала гнути своєї:
– Захочу, то й сама прокинутися зможу. Піду сьогодні до школи, бо я вже доросла.
– Доросла, доросла. Тепер аж занадто… Ніхто й не заперечує.
– Зараз відкрию очі і ти зникнеш.
– Знову «зараз»… Ти, до речі, вже невидима. Хочеш станемо нормальними і подивимося одне на одного?
– Хочу – не хочу. Це від мене не залежить.
– Добре. Ич яка… Тримай краще смарагдову кульку, доросла ти моя. Розжуй і проковтни. Та й чекай собі спокійно отого «зараз»! – ці слова промовила дуже гарна напівпрозора, майже гола, жінка з жмутком зеленої трави на голові замість волосся. – Ти бачиш мене? Тільки не обманюй, бо я тебе наскрізь бачу. Навіть знаю чим ти й дихаєш.
– Хто б казав про наскрізь. Якщо ви гарні, напівпрозорі, а ще… майже без одягу – бачу.
– Одяг? Хоча… На тобі, до речі, дуже гарна біло-зелена сукенка.
Тут я дійсно побачила на собі гарну сукенку. Дуже схожу на мою шкільну форму.
– Ще б пак! Нарешті ти трохи заспокоїлася.
Пачамача одягнена в дивне вбрання. Воно ніби було на ній і водночас – ні. Якщо рахувати за одяг сухе горіхове листя, яке ніби навмисне обліпило її гарне тіло, прикривши сороміцькі місця.
Вона дістала з-за спини якусь дивну пляшку, в якій літали зелені кульки. Їх було дуже багато. Жінка витрусила декілька. Вибрала навмання одну з них і люб’язно мені запропонувала. Я вирішила не ризикувати, тому спробувала чемно відмовитися від частування:
– Не люблю я пігулки. Скуштуйте краще ви.
– Це не пігулки, а смарагдові кульки. Можеш називати їх горішками. Я вже вдосталь поласувала цими кульками свого часу, – загадково посміхаючись, почала виправдовуватися красуня.
– Про це знаєте тільки ви. Всі пігулки гіркі.
– Не всі. Тобі треба повторювати двічі?
– Не знаю…
– Чого ти? Не ображайся. Ця, не гірка. Смачнюча… На смак, як горіхова іриска. Не пожалкуєш. Починай жувати. Та не пігулки це, – улесливо відповіла напівпрозора жінка.
Я нарешті наважилася скуштувати.
– Справді… Схоже на іриску зі смаком грецького горіха, – відповіла я Пачамачі.
Насправді смак у цієї кульки був неперевершений. Казковий аромат вартий всіх чудес світу. Таких кульок я ще ніколи не куштувала. Мабуть мені і всіх пігулок із цієї дивної пляшки було б замало.
– Жуй, жуй. Отак. Правильно, без цього далі ніяк. А жувати доведеться ого-го. Тут ти нікому не треба, окрім самої себе… та й то не завжди.
Я тихцем проковтнула іриску, а сама час від часу вдавала ніби продовжую жувати. Нічого не змінилося. Тому я спокійно продовжила розмову:
– Я маю бути у школі. Пусто у вас якось. Порожньо. Тільки звуки, миші та ви із своїми вибриками. До речі, зелена миша перетворилася на горішок і втекла…
Пачамача у відповідь посміхнулася:
– Впіймаєш, згодом. Можливо, навіть не тут і не за цієї днини, а вже там – дома… Вона й буде твоїм білетиком у твій новий світ… Швидко ти впоралася з кулькою. Та нічого можна й так. Давай-но перейдемо на ти.
Замість відповіді мені спало на думку просто кивнути головою.
– Миші, кажеш? Кольорові… Це звичайні місцеві лабораторні миші.
– Мабуть я відпущу й інших, – перебила я Пачамачу.
– Правильно. Хай чекають на нових відвідувачів.
– Нових?
– Нових, – передражнила мене Пачамача. – Це не вигадка, не сон, не ілюзія, не марення, не хвороба… Це твоя нова реальність, донечко моя.
– Навіть не знаю яка я тепер, де я, хто я, але я не твоя донечка.
– Може моя, а може й не моя. Знову одне й теж. Читай по губам: Пачамача. А твоє ім’я Іра.