Таким чином, двоє дівчат із юних років не цуралися ні мистецтва, ні ідейної політики, що сприймалися ними як природна атмосфера. Вони були водночас космополітами і провінціалками з тією космополітичною провінційністю, що завжди крокує поруч із суто громадським ідеалізмом.
Коли молодшій виповнилося п’ятнадцять років, їх відправили до Дрездена – навчатися, окрім іншого, ще й музики. І вони досить гарно проводили час. Вони вільно жили у студентському середовищі, вони сперечалися з чоловіками про філософські, соціологічні та мистецькі питання. Вони зналися на цьому так само добре, як чоловіки, а може, й краще – бо вони були жінками. І вони вешталися по лісах у товаристві міцних хлопчаків з гітарами, тринь-бринь!.. Вони співали, мов вільні перелітні птахи. Та вони й були вільні. Вільні! Це величне слово. У відкритому світі, в ранковому лісі, з дужими, дзвінкоголосими приятелями, вони були вільні робити, що заманеться, а перш за все – казати, що спаде на думку. Саме розмови важили найбільше – цей нестримний обмін словами. Кохання було тільки ледь чутним приспівом.
Обидві, Хільда і Констанс, пережили свої перші любовні пригоди у вісімнадцять років. Юнаки, з якими вони так завзято теревенили, гучно виспівували й розсиджувалися під деревами, бажали, звісно, любовного зв’язку. Дівчата трохи вагалися, але, врешті-решт, про цю річ так багато говориться, – напевне, це справді щось важливе. А чоловіки так ніжно жадали цього. Чому б дівчині не зглянутись і не обдарувати їх королівською ласкою?
І вони дали їм цю ласку, кожна – тому юнакові, з яким вела найвідвертіші розмови. Ці бесіди та словесні дебати були важливі, а кохання й тілесний зв’язок здавалися лише примітивною даниною природі – і ще, може, способом зняти напругу. Дівчата після цього стали наче менше любити своїх друзів, навіть трішечки зненавиділи їх – так, ніби ті зазіхнули на їхню свободу, їхню особистість. Бути дівчиною – значить вбачати свою гідність і сенс свого життя у прагненні до абсолютної, чистої та шляхетної свободи. А в чому ще може побачити дівчина сенс життя? Струсити додолу всі ці застарілі, осоружні пута, оцю залежність.
І хоча вони могли дивитися на все це більш сентиментально, сексуальний зв’язок все одно залишався одним із найдавніших, найбридкіших різновидів зв’язку й залежності. Поети, що звеличували його, були здебільшого чоловіками. Жінки завжди знали, що існує щось краще, щось величніше. А тепер вони були переконані в цьому більше, ніж будь-коли. Прекрасна, чиста жіноча свобода є прекраснішою за будь-який сексуальний потяг. Одна біда, що чоловіки в цьому так відстають від жінок. Схибнулися на сексі, немов ті собаки.
І жінка мала віддаватись. Чоловік – то голодна дитина. Жінка повинна вдовольнити його, якщо він просить, – а то він почне по-дитячому комизитись і врешті-решт утече, спаскудивши досить приємні стосунки. Але жінка може віддаватися чоловікові, не віддаючи при цьому свого внутрішнього «я». Саме цього, напевне, не враховують поети й усі любителі побалакати про секс. Жінка може брати чоловіка, не віддаючи себе. Так, звичайно, вона може взяти його, не віддаючись на його милість. Вона швидше вдасться до різних сексуальних штучок, щоб заволодіти ним. їй завжди треба лише стримати себе під час статевого акту, дати чоловікові скінчити, витратити себе, а самій не досягати вершини насолоди, – а потім вона могла продовжувати акт і дійти оргазму, в той час як він буде просто її інструментом.
Обидві сестри пережили свої перші любовні пригоди ще до війни, перед тим, як їм довелося спішно повертатися додому. Жодна з них не могла б закохатись у хлопця без словесного зближення, тобто до зацікавлення ним по-справжньому під час розмови. Вражаюча, глибока, неймовірна таємниця була в цих палких розмовах із розумною молодою людиною – день у день, протягом місяців. І якщо після натхненної відвертості цих жвавих дискусій, що підносили душу, просто неможливо було уникнути сексу, – що ж, нехай буде так. Це означало кінець історії, і це також таїло в собі якусь принаду: дивне тремтливе збудження у глибині тіла, кінцевий спазм самоствердження, хвилюючий, мов останнє слово, схожий на ряд зірочок, які позначають кінець розділу або паузу в музичній темі.
Коли дівчата у 1913 році приїхали додому на літні канікули, Хільді було двадцять, а Конні – вісімнадцять років, і батько відразу збагнув, що вони мають любовний досвід. «L’amour avait passé par la»[5], як висловився хтось. Проте він був досвідченою людиною і вирішив, що життя має простувати своїм шляхом. Мати ж, нервовохвора в останні місяці свого життя, бажала тільки одного: щоб дівчата були «вільні» і «вдосконалювали себе». Вона була приречена ніколи того не пізнати – Господь відає чому, адже мала власний прибуток і могла робити все, що заманеться. Вона звинувачувала в тому свого чоловіка. Але насправді винен був чийсь давній вплив на її розум та душу, якого вона так і не змогла позбутися. Це не мало ніякого відношення до сера Малкольма, котрий дозволив своїй нервовій, гарячкуватій дружині жити, як їй було до вподоби, живучи теж на свій власний розсуд.
Таким чином, дівчата були «вільні» й повернулися до Дрездена, до своєї музики, свого університету – і до своїх хлопців. Вони любили своїх коханців, а ті жадали їх з усією пристрастю душевного потягу. Всі чудові речі, що їх юнаки обмірковували, висловлювали й писали, було обмірковано, висловлено й написано для них, для цих молодих жінок. Хлопець Конні мав музичні здібності, а Хільдин був схильним до технічних наук. Але вони просто жили для своїх дівчат. Жили в їхніх думках, в їхньому душевному піднесенні. В дечому іншому хлопці зазнали поразки, хоча й не довідалися про це.
Те, що кохання не обминуло дівчат, далося взнаки. До цього призвів тілесний досвід. Цікаво, які невловимі, але безпомилкові зміни він приносить дівочому й юначому тілу: жінка розквітає, її форми округлюються, пом’якшується дівчача незграбність, а вираз обличчя стає збентеженим або переможним; юнак стає спокійнішим, більше прислухається до самого себе, і самі обриси його плечей та стегон виглядають не такими войовничими, стають стриманішими.
Через сексуальне збудження сестри майже підкорилися спокусі – віддатися дивній чоловічій владі. Та дуже скоро вони схаменулися, вирішили сприймати це збудження просто як ще одне з відчуттів – і залишились вільними. В той же час чоловіки, сповнені вдячності жінкам за свій сексуальний досвід, віддали їм свої душі. І після цього вони виглядали так, ніби загубили шилінг, а знайшли шість пенсів[6]. Хлопець Конні ходив трохи похнюплений, а Хільдин – кепкував з неї. Але такі вже чоловіки! Невдячні й завжди невдоволені. Коли ти з ними не маєш діла, вони ненавидять тебе за те, що ти цього не хочеш; а як зійдешся з ними – тоді зненавидять вже з цієї причини. Або й зовсім без причини, – хіба, може, тому, що вони насправді є вередливими дітлахами й не можуть вдовольнитися нічим, що ти їм даси і що взагалі може дати жінка.
Однак почалася війна, Хільда й Конні кинулися назад, додому, хоча вже були там у травні на похороні матері. Перед Різдвом 1914 року обидва німецькі хлопці загинули; дівчата, звісно, трохи потужили, бо дуже кохали їх, а потім забули – адже їх більш не існувало.
Сестри жили в Лондоні, у батьковому, а точніше, материному будинку Кенсінгтон-хаус, і заприятелювали з молодим товариством студентів Кембриджа, – товариством, яке сповідувало «свободу» й шанувало пошиті з фланелі штани та сорочки без комірців, анархію, а ще – манеру розмовляти, ніби стиха муркочучи, і надмірну чуттєвість. Хільда, однак, несподівано вийшла заміж за чоловіка, старшого на десять років, найдавнішого члена цього ж кембриджського товариства, чоловіка з досить привабливим банківським рахунком і зручною урядовою посадою, що дісталася йому в спадок. Він також писав філософські есе. Вона мешкала з ним у невеликому будинку в Вестмінстері і ввійшла до того приємного суспільного прошарку урядовців, які не є вершками суспільства, але стали – чи стануть – справжньою розумовою силою нації. Це були люди, які знали, про що говорять, – або говорили так, ніби вони це знають.