Конні перебувала на службі в Червоному Хресті й виконувала легку роботу для фронту та спілкувалася з несхитними кембриджцями у фланелевих штанях, які шляхетно іронізували з будь-якого приводу. Її кращим другом став Кліффорд Чаттерлі, двадцятидвохрічний молодик, що повернувся додому з Бонна, де вивчав технологію вугільної промисловості. До того він два роки навчався в Кембриджі. Зараз він став старшим лейтенантом в елітному полку, і військова форма давала йому ще більшу змогу з усього іронізувати.
Кліффорд Чаттерлі належав до вищого класу, ніж Конні. Конні походила із заможної інтелігенції, а він був аристократом. Не найвищого ґатунку, але… але. Його батько був баронетом, а мати – дочкою віконта.
Проте Кліффорд, дарма що був краще вихованим і більш «світським», ніж Конні, залишався на свій кшталт провінційнішим і боязкішим. Він почувався невимушено у вузькому колі «вищого світу», тобто серед аристократів-землевласників, але починав соромитись і нервувати в тому іншому великому світі, який загарбали свавільні орди середніх та нижчих класів або чужинців. Відверто кажучи, він побоювався цієї громади «середніх» та «нижчих» так само, як іноземців, що не належали до його класу. Його дивним чином паралізувало усвідомлення власної беззахисності, хоч він і був захищений класовими привілеями. Це дивно, але такими вже є ознаки сьогодення.
Саме тому незвичайна, тиха впевненість такої дівчини, як Констанс Рейд, підкорила його. Вона набагато краще за нього вміла володіти собою там, ззовні, у світі хаосу.
Незважаючи на це, він також залишався бунтівником, постаючи навіть проти свого класу. Хоча, може, бунтівник – надто гучне слово, аж надто гучне. Він просто впіймався на принаду загального, дуже розповсюдженого протесту юні проти умовностей та будь-яких існуючих авторитетів. Покоління батьків було кумедне, і перш за все – його власний впертий батько. Та й уряди були смішними – особливо власний, англійський, з його вічним гаслом «Поживемо – побачимо». Армії також смішили – всі ці старезні бундючні генерали з червонопиким Кітченером[7]. Смішила навіть війна, хоч вона й повбивала багато народу.
Як на те, все було смішним – або навіть дуже смішним; все, що мало якесь відношення до авторитетів чи то в армії, чи в уряді, чи в університеті, певною мірою змушувало сміятися. І так звані правлячі класи ставали смішними, коли починали справді претендувати на якусь владу. Сер Джефрі, батько Кліффорда, став просто сміховинним, коли геть вирубав для будівництва окопів свої дерева та видобув людей із своїх шахт, щоб запхати їх на фронт, а сам при цьому лишився таким собі безтурботним патріотом, хоча й витратив на свою державу більше грошей, аніж отримав з неї.
Приїхавши до Лондона з Мідленда, щоб доглядати поранених, сестра Кліффорда міс Емма Чаттерлі спокійно глузувала з сера Джефрі та його стійкого патріотизму. Герберт, старший син і спадкоємець Рагбі, сміявся вголос, – хоча саме його дерева пішли на будівництво військових укріплень. І тільки Кліффорд посміхався трохи скуто. Так, все було дуже смішно… але коли воно підступає так близько, то й ти сам також стаєш смішним… Хоча люди іншого класу – такі, як Конні, – були щирі хоч іноді. Вони у щось вірили. Вони щиро співчували солдатам, англійським «томмі»[8], і хвилювалися щодо загрози військового добору, переймалися, що дітям не вистачає цукру й льодяників. В усіх цих негараздах, ясна річ, завинив смішний уряд. Але Кліффорд не здатний був цим пройнятися. Для нього урядові авторитети були смішними просто ab ovo[9], а не через льодяники або через отих «томмі».
І влада також відчувала, що вона є смішною і смішно себе поводить, – і все це якийсь час нагадувало чаювання у божевільного капелюшника з казки. Події розгорталися таким чином, аж поки Ллойд-Джордж[10] не вирішив рятувати становище. Тут сміховинність побила усі рекорди, і зухвала молодь припинила хихотіти.
У 1916 році Герберта Чаттерлі було вбито, і Кліффорд став спадкоємцем Рагбі. Нове становище перелякало його. Усвідомлення своєї ваги як сина сера Джефрі і дитини Рагбі настільки вкорінилося в ньому, що він вже не міг цього позбутись. А ще він знав, що це також є смішним з погляду того дикого вируючого світу ззовні. Тепер він був спадкоємцем і відповідав за Рагбі. Хіба це не жахливо й не чарівно водночас – а може, цілком безглуздо?
Сер Джефрі аж ніяк не вважав це безглуздям. Він був блідий, напружений, занурений у себе – і вперто прагнув врятувати свою країну та власне становище, хай там що буде з тим Ллойд-Джорджем чи кимось іншим. Він був таким відчуженим, відрізаним від тієї Англії, що справді була Англією, – таким вочевидь нікчемним, що навіть тримався гарної думки про Гораціо Боттомлі[11]. Сер Джефрі стояв за Англію та Ллойд-Джорджа, так само як його предки стояли за Англію та святого Георга; і він не вбачав між цим ніякої різниці. Сер Джефрі зрубував дерева і стояв за Ллойд-Джорджа та Англію, за Англію та Ллойд-Джорджа.
І він хотів, щоб син одружився і дав життя нащадкові. Кліффорд відчував, що його батько безнадійно старомодний. Але хіба сам він випередив його хоча б у чомусь, окрім хворобливого відчуття кумедності усього світу і насамперед – своєї власної кумедності? Тому він хоч-не-хоч сприймав своє баронетство і Рагбі серйозно. Радісний захват з приходом війни зник безслідно. Надто багато смерті й жаху було довкола. А чоловік потребує підтримки й затишку. Чоловікові потрібний якір у безпечному світі. Чоловікові потрібна дружина.
Чаттерлі, двоє братів і сестра, жили в Рагбі зовсім відокремлено, замкнувшись один на одному, обірвавши усі зв’язки з довколишнім світом. Відчуття самотності зміцнило сімейні стосунки, а також посилило непевність їхнього становища, відчуття беззахисності – всупереч усім їх титулам та землям, а може, саме завдяки їм. Вони були відрізані від промислового Мідленда, де пройшло все їхнє життя. І їх було відтято від їхнього власного класу через відлюдкувату, недовірливу, вперту вдачу сера Джефрі, їхнього батька, з якого вони сміялися і до якого водночас були такі прихильні.
Вся трійця збиралася жити разом довіку. Але тепер Герберт був мертвий, і сер Джефрі хотів, щоб Кліффорд одружився. Щоправда, він лише натякнув на це, адже він говорив дуже мало. Але його мовчазної, потаємної впертості Кліффорд ніколи не міг здолати.
Та Емма сказала «ні»! Вона була десятьма роками старша за Кліффорда й відчувала, що його одруження стане ганебною втечею, зрадою всього, чим жили молоді нащадки сім’ї.
Незважаючи на те, Кліффорд побрався з Конні й провів із нею медовий місяць. Це сталося страшного 1917 року, і вони зблизилися, немов двоє людей на потопаючому кораблі. Кліффорд до одруження був незайманим, і сексуальний бік шлюбу важив для нього небагато. Та попри цю обставину вони були дуже близькі одне до одного. Конні здобула від цієї близькості якусь втіху, що лежала поза сексом або чоловічим «задоволенням». Кліффорд не гнався за цим «задоволенням», на відміну від більшості чоловіків. Ні, їхня близькість була глибшою, людянішою, аніж секс. А секс був просто випадком або доповненням, одним із чудернацьких, застарілих органічних процесів, що продовжують існувати попри всю свою недолугість, хоча це й не є необхідним. Щоправда, Конні хотіла мати дітей – хоча б для того, щоб ствердитись у боротьбі проти своєї зовиці, Емми.
Але на початку 1918 року Кліффорда привезли додому геть понівеченого ранами, дітей у нього не могло бути. І сер Джефрі помер від горя.
Розділ другий
Отже Конні з Кліффордом переїхали з Лондона до Рагбі восени 1920 року. Міс Чаттерлі, все ще обурена братовим відступництвом, виїхала звідси і поселилася в невеликій квартирі у Лондоні.