Кому з нас невідома ця надія, дедалі хисткіша, ця мовчанка, ця хвилина, обтяжлива, як смертельна хвороба? Спершу ми тішили себе надією, але, по кількох годинах, вона стала втрачати сенс. Треба було усвідомити, що наші товариші не повернуться, що вони спочивають у Південній Атлантиці, небо над якою вони так часто краяли. Мермоз, безперечно, залишив по собі результати великої роботи, заснувши на своєму полі, як засинає жнець, міцно зв’язавши останній сніп.
Коли отак гине товариш, його смерть сприймається, як природна складова нашої професії, либонь, вразила б глибше, якби він помер в якийсь інший спосіб. Звісно, тепер він далеко, він перемінив свій останній аеродром, але нам його не бракує так гостро, як могло б нам бракувати хліба щоденного.
Насправді ми звикли до тривалих очікувань. Товариші, навіть працюючи на одній лінії, розкидані по цілому світі, від Парижа у Франції до Сантьяго в Чилі, роз’єднані, як охоронці на чатах, які не можуть бодай словом обмінятись. Тільки випадок іноді зводить докупи, там чи там, членів великої льотної родини. Навколо столу, за вечерею, у Касабланці, в Дакарі чи Буенос-Айресі, відновлюється розмова, перервана кілька років тому, і приятелі згадують минуле. А тоді, знову розлука. Земля водночас і пустельна, і багата. Багата на таємні, приховані сади приязні, до яких нелегко буває потрапити, але до яких – не сьогодні, то завтра – нас неодмінно приводить наша професія. Нехай життя відриває нас від товаришів і не дозволяє нам багато про них думати, та, однаково, десь вони є – невідомо, де саме – вони є, мовчазні й забуті, але завжди такі вірні! І якщо наші дороги сходяться, вони щиро радіють, весело штурхаючи нас у плече! А чекати, ясна річ, нам не звикати…
Та ж, рано чи пізно, дізнаєшся, що на дзвінкий сміх одного з товаришів чекати не випадає, що цей таємний сад замкнено назавжди. Отоді настає правдива жалоба, в якій не стільки розпуки, скільки гіркоти.
Ніхто і ніщо, насправді, не заступить загиблого товариша. Старих друзів не набувають на власний розсуд. Немає скарбу, ціннішого за спільні спогади, спільно пережиті важкі випробування, за суперечки і примирення, душевні поривання. Така дружба не відбудовується. Саджаючи дуба, наївно мріяти, що незабаром сидітимеш під ним у затінку.
Таке влаштоване життя. Спершу ми багатшаємо, бо роками саджали дерева, але згодом невблаганний час починає викорчовувати наші насадження. Одна по одній зникають тіні від могутніх дубів, відходять наші приятелі. І до жалоби за ними додається жаль з власного старіння.
Цього навчили нас Мермоз та інші наші товариші. Велич професії, передовсім, полягає, можливо, в тому, що вона єднає людей: немає у світі нічого розкішнішого за міжлюдські стосунки.
Працюючи лише задля матеріального достатку, ми самі собі муруємо в’язницю. Ми замикаємо себе на самотинне ув’язнення, разом зі своїми статками, що є тільки порохом, задля якого не варто жити.
Я відшукую серед своїх спогадів найяскравіші і в кінцевому балансі маю такі щасливі години, які не спромігся б набути за жодні багатства. За гроші не купиш дружбу Мермоза, товариша, з яким навіки зв’язали нас спільно пережиті випробування.
За гроші не купиш цей нічний політ серед сотень тисяч зірок, цей одвічний спокій, це кількагодинне відчуття, що ти пан над панами.
За гроші не купиш нове обличчя світу, що відкривається тобі по важкому перельоті: ці дерева, квіти, жінки, усмішки, оновлені свіжими барвами, суголосний хор дрібничок, якими обдаровує нас життя на зорі.
Також за гроші не купиш ту ніч незгоди, яка зараз пригадалась мені.
Ми, три екіпажі компанії Аеропосталь, застрягли надвечір на узбережжі Ріо-де-Оро. Мого товариша Ріґеля затримала проблема з кермом; другий товариш, Бурґа сів, щоб забрати екіпаж Ріґеля, однак його літак теж прикувало до землі незначне пошкодження. Нарешті, коли вже споночіло, коло них приземлився я, щоб допомогти з ремонтом. Ми вирішили дочекатися ранку, щоб разом полагодити літак Бурґа.
Рік тому на цьому ж таки місці зазнали аварії наші товариші Ґурп та Ерабль, і їх забили бунтівні кочівники. Ми знали, що й нині їхній загін у триста рушниць отаборився десь під Бохадором. Імовірно, вони помітили, як сідали наші троє літаків, і, в такому разі, ця ніч могла стати для нас останньою.
Тому ми відповідно приготувались. Витягли з вантажних кабін п’ять чи шість товарних ящиків, і, спорожнивши їх, розташували їх колом, а всередині кожної, мов у вартівні, запалили по свічці, сяк-так захищеній од вітру. Посеред голої пустелі, просто на шкаралупі планети, самотні, як у прадавні часи, ми звели людське поселення.
Зібравшись на головному майдані нашого поселення, на піщаному клапті, освітленому тремтливим сяйвом свічечок, ми чекали. Чекали на світанок, що мав нас урятувати, або на маврів. Не знаю чому, але та ніч мала якийсь різдвяний присмак. Ми ділилися спогадами, жартували, співали.
Ми тішилися з того особливого піднесення, яке буває на гарно підготованому святі. Хоча, насправді, ми геть нічого не мали. Лиш вітер, піски та зірки. Суворий побут у дусі трапістів[1]. А однак, навколо цього скупо освітленого обруса, кілька людей, що не мали нічого, крім спогадів, ділилися незримими багатствами.
Нарешті ми зустрілись. Отак люди бредуть тривалий час пліч-о-пліч, відгородившись одне від одного мовчанкою або обмінюючись незначущими словами. Аж ось час небезпеки. І тоді люди одне одному підпора. Виявляється, ми є однією спільнотою. Відкриваючи цю єдність, ми розширюємо свою свідомість. Ми широко всміхаємося одне до одного. Так випущений на волю в’язень зачаровується морським безкраєм.
2
Ґійоме, я скажу про тебе кілька слів. Не хвилюйся, я не примушу тебе червоніти, голосно вихваляючи твою відвагу та професійну майстерність. Не заради цього я хочу розповісти про найдивовижнішу з твоїх пригод.
Є така людська чеснота, якій іще не знайшли імені. Можливо, «поважність», але цього слова не досить. Бо ж з цією чеснотою поєднується також усміхнена і весела вдача. Ця чеснота, властива зокрема й теслі, який, наче з рівнею, порається з оцупком дерева: обмацує його, вимірює і, без жодної зарозумілості, береться до роботи.
Якось я прочитав захоплену розповідь про твою пригоду, Ґійоме, і давно хочу поквитатися з тим викривленням твоєї постаті. Тебе вивели якимось зухвалим, «гаврошем», так ніби мужність полягає в тому, щоб принизитися до школярського скализубства у час небезпеки чи перед лицем смерті! Вони тебе не знали, Ґійоме. Ти не мав потреби брати суперника на глузи перед боєм. Коли збирається на бурю, ти кажеш: «Наближається буря». Ти приймаєш загрозу, бо ти її гідний.
Я винен тобі, Ґійоме, ці свідчення з моєї пам’яті.
Тієї зими, вилетівши в рейс через Анди, ти пропав на п’ятдесят годин. Повернувшись із глибин Патагонії, я прилучився в Мендосі до пілота Делє. П’ять днів поспіль ми марно кружляли над гірським хаосом. Наших двох літаків будо вочевидь недостатньо для пошуків. Здавалося, навіть сотня ескадрилей за сто років не обстежить безкрає згромадження гір із шпилями, що випинаються на сім тисяч метрів. Ми вже, були, зневірились. Навіть місцеві контрабандисти, «бандідос», за п’ять франків ладні на будь-який ризик чи злочин, відмовились вести рятувальні загони у ті гори. «Нам своє життя дорожче, – казали вони. – Взимку Анди людину живцем не випустять». Коли ми з Делє повертались до Сантьяго, чилійські службовці теж радили нам зректися пошуків: «Нині зима. Якщо ваш товариш і не розбився насмерть, він замерз уночі. Там, у горах, нічний мороз перетворює людину на уламок криги». І коли, потім, я знову никав серед велетенських мурів і веж Андів, мені здавалося я вже не тебе шукаю, а твоє тіло у німоті снігового храму.