Нарешті, коли на сьомий день я снідав між двома вильотами в мендоському ресторані, хтось раптом розчахнув двері й вигукнув… ох!.. лічені два слова:
– Ґійоме… живий!
І всі, хто там був, між собою незнайомі, цілувались на радощах.
За десять хвилин я піднявся в повітря, взявши на борт двох механіків – Лефевра й Абрі. А за сорок хвилин я приземлився на шляху, угадавши, не знати як, машину, що везла тебе кудись у бік Сан-Рафаеля. Славна то була зустріч: ми всі плакали, ми душили тебе в обіймах: ти живий, ти воскрес, сам сотворив це диво! Отоді ти висловився, і то була твоя перша фраза, слова сповнені прекрасної людської гордості:
– Те, що я зумів, присягаюсь тобі, жодній скотині було б не до снаги.
Згодом ти розповів нам, як усе сталося.
Впродовж двох діб віхола заповнила весь простір снігом, вкривши чилійські схили Андів заметами у п’ять метрів завтовшки, і пілоти американської компанії Пан-Ейр повернули назад. А ти таки вилетів, щоб знайти яку продуховину в небі. Ти її знайшов трохи далі на південь, ту пастку: там хмаровиння стояло на висоті до шести тисяч метрів, а над ним бовваніли лише окремі шпилі. Ти піднявся до шести з половиною тисяч і взяв курс на Аргентину.
Нисхідні повітряні потоки іноді викликають у пілота чудне відчуття нездужання. Мотор працює, а літак однаково провалюється. Пілот ставить літак диба, щоб знову набрати висоти, а літак втрачає швидкість і силу, і знов провалюється. Боячись піднести машину надто круто, пілот попускає важіль, дає повітряній течії віднести літак вбік, під захист якогось кряжа, що править вітрові за трамплін, і знову літак провалюється. Здається, небо на тебе падає. Здається, тебе затягує у всесвітню катастрофу. Нема де сховатись. Марно намагаєшся повернути назад, туди, де нещодавно повітря тримало літак, як надійна підпора. Але нині вже нема на що обпертися. Усе розсипається, і літак ковзає додолу, тимчасом як назустріч поволі суне хмара, що сповиває і поглинає тебе.
– Я вже потрапив у пастку, – розповідав ти, – але не одразу це усвідомив. Трапляються нисхідні течії під хмарами, які видаються нерухомими тільки тому, що вони міняються і перешиковуються на тому самому рівні, на якому ти летиш. У горах кояться чудернацькі речі… А які ж хмари!..
– Зненацька літак труснуло, і я випустив штурвал, вчепившись у сидіння, щоб мене не викинуло з кабіни. Трусило так, що паси вп’ялись мені в плечі і замало лопнули. На додачу скло заліпило снігом, прилади вже не показували горизонту, і я покотився з шести тисяч метрів до трьох з половиною тисяч.
З висоти трьох з половиною тисяч метрів я побачив під собою чорну площину, що мені дозволило вирівняти літак. Я упізнав те гірське озеро – Лаґуна Діаманте. Я знав, що озеро залягає в глибокій вирві, збоку від якої височіє на шість тисяч дев’ятсот метрів вулкан Маїпу. А попри те, що я й виборсався з хмар, мене засліплювала хурделиця, і я не міг залишити оте озеро, не розбившись об кам’яні мури вирви. Тому я кружляв над озером на висоті тридцяти метрів, доки вистачало пального. Дві години я крутився, як гарцівник на арені. Потім сів і капотував[2]. Коли викараскався з кабіни, буря звалила мене з ніг. Звівся на ноги, і мене знову звалило. Я змушений був пролізти під кабіну, і окопатися в снігу. Обклався з усіх боків мішками з поштою і так просидів дві доби.
Після чого буря вщухла, і я рушив. Я йшов п’ять днів і чотири ночі.
Але що залишилось від тебе, Ґійоме! Ми побачили тебе живим і цілим, але геть висхлим, закостенілим, скоцюрбленим, як стара баба! Того самого вечора я доставив тебе літаком до Мендоси, де тебе ніжним бальзамом огорнули білі простирадла. Але вони не зцілили тебе. Ти не міг заснути, і знай, крутився, і не знаходив місця своєму змученому тілу. Воно не забуло ні скель, ні снігів. Вони затаврували тебе. Я дивився на твоє почорніле і спухле обличчя, схоже на переспілий побитий плід. Ти був страшний і жалюгідний, і дивовижні інструменти твоєї праці, твої руки, здерев’яніли. А коли ти сідав на краєчок ліжка, щоб вільніше було дихати, відморожені ноги звисали мертвим тягарем. Ти все ще не закінчив своєї путі, ти задихався, і, припавши до подушки, не знаходив спокою, процесія настирливих привидів, яку ти марно силувався відігнати, роїлася у твоїй голові. Вони не давали тобі спокою. І ти вдвадцяте ставав до бою з поваленим і воскреслим з попелу ворогом.
Я напував тебе цілющими настоями.
– Пий, старий друже!
– Знаєш… Що найбільше мене вразило, то це…
Боксер-переможець, сам нещадно побитий, ти заново переживав свою незвичайну пригоду. Ти виповідав її уривками, і звільнявся. І мені ввижалося, як ти йдеш у сорокаградусний мороз, долаючи перевали на висоті чотирьох з половиною тисяч метрів, не маючи ні льодоруба, ні линви, ні харчів, як проповзаєш над урвищами, обдираючи в кров ступні, коліна, долоні. Потроху втрачаючи і кров, і силу, і тяму, ти все одно, з упертістю мурахи, продираєшся вперед; обминаєш перешкоди, підводишся після падінь і видираєшся на стромовини, але не даєш собі бодай короткого спочинку, знаючи, що, коли ляжеш у снігову постіль, то вже не прокинешся.
Навпаки, підсковзнувшись, ти мав негайно підхопитись, щоб не заклякнути на камінь. Холод сковував тебе, і варто було, впавши, трохи забаритися, звести віддих, і вже тільки неймовірним зусиллям. Але ти опирався спокусі. Ти мені пояснив:
– У снігу втрачаєш відчуття самозбереження. По двох, трьох, чотирьох днях переходу тільки й хочеться, що спати. Я хотів. Та я собі казав: «Моя дружина, якщо вірить, що я живий, вона також вірить, що я йду. Мої товариші вірять, що я йду. Вони всі вірять у мене. Я мерзотником буду, якщо спинюсь».
І ти йшов, і кінчиком кишенькового ножа щодень більше надрізав черевики, в яких не вміщались твої обморожені набряклі ноги.
Ти зізнався мені в дивній речі:
– Розумієш, уже з другого дня найважчою справою стало ні про що не думати. Надто мені було зле, і становище моє було надто безнадійне. А щоб не забракло мужності йти далі, думати про це не слід було. На лихо, мозок не слухався мене, і працював, як турбіна. Але мені вистачало волі на те, щоб керувати уявою. Я обирав для неї якийсь фільм або книжку. І нараз фільм або книжка стрімко розгортались переді мною. А тоді щось звідти повертало мої думки до дійсності. Неминуче. Тоді я підкидав своїй уяві інші спогади…
Одного разу, однак, заточившись на слизькому, ти впав ницьма у сніг і більше не захотів підводитись. Як боксер, що, раптово позбувшись будь-якої бойової пристрасті, ти байдуже слухав, як, одна по одній, десь далеко, в чужому світі, падають секунди – до останньої, безповоротної.
– Я зробив усе, що міг, а тепер надії не залишилось. То навіщо й далі так уперто мучити себе? Достатньо заплющити очі, і в світі запанує спокій. Зникне все царство проваль, криги та снігів. Щойно склепив повіки, мов чаром, зникають усі удари, спотикання, біль у м’язах, палючий мороз і весь життєвий тягар, що мусив перти, як той віл, запряжений у важкого воза. Уже ти скуштував цього холоду, що отрутою розливається по всьому тілу, ніби морфій, сповнюючи тебе блаженством. Життя набігло тобі до серця. Щось ніжне і коштовне скупчилося всередині тебе. Притомність поволі залишала віддаленіші області тіла, і вони, досі мордовані нелюдськими стражданнями, байдужіли до холоду, наче мармур.
Навіть сумління примовкло. Наші поклики більше не досягали тебе, чи, радше, долинали у напівсні. І у напівсні ти відгукувався, простуючи легкою радісною ходою, і перед тобою невимушено розгортались просторі рівнини. Як вільно ковзав світом, що він став лагідним до тебе! А ти, Ґійоме, своєю чергою, поскупився пустити нас у той світ.
У глибинах твоєї свідомості ворухнулись докори сумління. У твої марення вступила твереза думка.