Першим і єдиним обов’язком планети, що з неї озвався цей чоловік, було передати нам точні цифри, що дали б нам змогу вирахувати шлях серед світил. І вони були хибні. А про решту тій планеті поки що варто б мовчати. І Нері пише мені: «Чим блазнювати, їм би слід нас куди-небудь привести…». «Їм» означає – всьому населенню земної кулі, всім народам з їхніми парламентами й сенатами, з флотами, військами й імператорами. І перечитуючи послання недоумкуватого, що надумав поквитатися з нами, ми повернули в бік Меркурія.
Врятувала нас дивовижна випадковість. Якоїсь миті, вже не сподіваючись дістатися Сіснеро, я повернув під прямим кутом цо берега. Я вирішив триматися цього курсу, аж поки скінчиться пальне. Таким чином, я залишав нам сякий-такий шанс не впасти в море. На лихо, облудні маяки завели мене Господь відає куди. Так само на лихо, через густий туман, у який маємо пірнути, навряд чи вдасться нам успішно приземлитись і не розбитися під час посадки. Але вибору я не мав.
Становище було настільки очевидним, що я лише сумно стенув плечима, коли Нері тицьнув мені повідомлення, яке з годину тому могло б нас урятувати: «Сіснеро намагається визначити, де ми. Сіснеро передає: приблизно двісті шістнадцять…». Сіснеро вже не мовчав у мороці. Сіснеро прокидався, ясно відчутний десь ліворуч. Так, але на якій відстані? Ми з Нері притьмом обговорили ситуацію. Запізно. В цьому ми були одностайні.
Повернувши до Сіснеро, ризикуємо не дотягти до берега. Тож Нері відповів їм: «Пального на годину. Тримаємо курс дев’яносто три».
Тим часом один по одному прокидались інші аеродроми. До нашої розмови приєднались голоси Аґадір, Касабланки, Дакара. В кожному з тих міст здіймали тривогу, диспетчери викликали начальника аеропорту. Начальник аеропорту – наших товаришів. Потроху всі зібралися навколо нас, наче коло ліжка хворого. Даремна метушня, але, принаймні, метушня. Марні поради, але які зворушливі!
Раптом втрутилась Тулуза, за чотири тисячі кілометрів, головний аеродром авіалінії. Тулуза вдерлась у діалог і запитала навпростець:
– Номер вашого літака – «F…?»
(Я вже забув, який то був номер).
– Так.
– Тоді у вас пального іще на дві години. Ваша машина має нестандартний бак. Курс – на Сіснеро.
* * *
Отак вимоги ремесла перетворюють і збагачують світ. Зрештою, немає потреби пілотові неодмінно зазнавати жахів такої ночі, як змальована, щоб узріти в звичних образах новий зміст. Одноманітний краєвид за вікном, що стомлює пасажирів, для екіпажу сповнений сенсу. Ота маса хмар, що затуляє обрій, не просто елемент краєвиду: її подолання потребуватиме чималих фізичних зусиль. Екіпаж приміряється, вимірює – вони говорять одною мовою. А ген отам вдалині гірський шпиль: чим він зустріне їх? У місячному сяйві він буде зручним дороговказом. Але якщо пілот летить наосліп, насилу вирівнюючи курс і не знаючи точно своїх координат, той шпиль, як бомба, сповнює загрозою цілу ніч, як затруює ціле море одна-єдина міна, що вільно гойдається на хвилях.
Океан теж бачиться пілотові інакшим. Для звичайних пасажирів хуртовина залишається невидимою: з високості не видно, як здіймаються буруни, а хмари бризок здаються нерухомими. Тільки біліє долі розшарпане пальмове віття, протяте жилками й узяте памороззю. Але екіпаж розуміє, що приводнення тут неможливе. Йому ці пальми нагадують радше велетенські отруйні квіти.
І навіть якщо рейс минув успішно, пілот проходить свій маршрут аж ніяк не в ролі простого глядача. Він не просто милується на барви землі й неба, сліди вітру на морській поверхні, золотаві призахідні хмари, а осмислює це все. Подібно до хлібороба, що, обходячи свою ниву, з тисячі прикмет упізнає, коли прийде весна, чи вдарять приморозки, чи дощитиме, пілот теж передбачає хуртовину, туман або ясну, погідну ніч. Літак, що, як здавалося спершу, мав віддалити людину від природи, насправді, іще більш настійливо змушує зважати на її закони. Грозове небо виводить пілота на суворий суд, де пілот має боронити свій поштовий вантаж у суперечці з трьома первісними божествами – горами, морем і бурею.
Розділ ІІ
Товариші
1
Кілька моїх товаришів, а серед них Мермоз, проклали над нескореними теренами Сахари авіалінію Касабланка – Дакар. Через ненадійність тогочасних моторів Мермоз зазнав аварії і потрапив у руки до маврів. Вони вагались, чи варто його вбивати, протримали півмісяця в полоні, а тоді відпустили за викуп. І Мермоз знову літав з поштою над тими самими територіями.
А відколи відкрилося повітряне сполучення з Америкою, Мермоз і тут не пас задніх. Йому доручили розвідати відрізок траси від Буенос-Айреса до Сантьяго і, слідом за повітряним мостом над Сахарою, перекинути міст через Анди. Йому дали літак зі стелею у п’ять тисяч двісті метрів. А кряжі Кордильєр подекуди сягають семи тисяч! І Мермоз вирушив на пошуки лазівок між горами. Після пісків, узявся до бескидів, до націлених у в небо шпилів, що стоять у снігових шарфах на скрізному вітрі, до передгрозової імли, що притлумлює все навкруги, до повітряних вирів між двох кам’яних стін, що викликають пілота на ножову дуель. Мермоз вступив у ту бійку, не знаючи ворога, не знаючи свої шансів вийти з такої сутички живим. Мермоз прокладав путь іншим.
Врешті-решт, за чергової «спроби», він опинивсь у полоні Андів.
Він змушений був приземлитись на майданчик із прямовисними стінами на висоті чотирьох тисяч метрів. Дві доби вони з механіком марно намагались викараскатися з пастки. Відтак, вони зважились випробувати останній шанс. Розігнали літак у напрямі безодні; він різко підскочив зо два рази на нерівній поверхні і з краю майданчика ухнув у провалля. Вже у падінні, літак набрав швидкість і почав слухатись керма. Мермоз вирівняв машину перед кам’яним бар’єром і зумів перескочити його; але таки зачепив вершечок гребеня. Протримавшись у повітрі близько семи хвилин, він знову зазнав аварії: з рурок радіатора, що лопнули від морозу ще вночі, текла вода. І тут під ним, наче обіцяна земля, розгорнулась чилійська рівнина.
Назавтра він почав усе знову.
Освоївши Анди і досконально розробивши техніку перельоту, Мермоз передав цю частину маршруту своєму товаришеві Ґійоме, а сам узявся до освоєння ночі.
Тоді аеродроми у нас не освітлювались, тож, коли Мермоз приземлявся темної ночі, йому світили трьома слабенькими бензиновими смолоскипами.
Він упорався з завданням і відкрив шлях іншим.
Коли ніч було приборкано, Мермоз узявся до океану. Ще 1931 року він уперше доставив пошту з Тулузи до Буенос-Айреса за чотири доби. На зворотному шляху у нього вийшов з ладу мастилопровід, і він сів просто на бурхливі води Атлантики. Якийсь корабель врятував і його, і пошту, і екіпаж.
Отак Мермоз підкоряв піски і гори, ніч і море. Неодноразово піски і гори, ніч і море поглинали його. Але він повертався, щоб знову вирушити в путь.
Він так працював років з дванадцять, аж ось вкотре вже пролітаючи над Південною Атлантикою, він коротко повідомив, що вимикає правий мотор. Тоді запала мовчанка.
Повідомлення не видалося тривожним, та коли мовчанка затягнулася понад десять хвилин, усі радисти авіалінії, від Парижа до Буенос-Айреса, стали на цілодобове чергування. Бо, якщо в повсякденному житті запізнення на десять хвилин – то дрібниця, то в поштовій авіації десять хвилин сповнені грізного сенсу. В цьому провалі ховається невідома подія. Неістотна чи трагічна, вона вже сталась. Доля винесла свій вирок, причому – остаточний: можливо, жорстока змусила екіпаж до приводнення, а можливо, вщент розбила літак. Але тим, хто очікує, вирок не оголошено.